“Суд над “Білою гвардією”
Ганна Ахматова, говорять, була проти того, щоб цитувати пушкінських ворогів і тим самим залишати їх в історії. Не для того, мол, загинув поет, щоб розвішували по стінах портрети його недругів. Питання істотний і в нашому випадку, тому що ми підійшли впритул до тієї самої дискусії навколо “Турбиних”, дрібні осколки якої вже не раз залітали вкнигу.
У Бібліотеці імені Леніна зберігається толстенний альбом, у який Булгаков акуратно протягом багатьох лет наклеював присвячені йому статті в газетах і журналах 20-х років. Альбом за піввіку постарів,
Відшумілу, щиру, разюче сліпу, курйозну, злісну, люту лавину, що обрушилася на драматурга й мхатовский спектакль ще до виходу офіційної прем’єри? Я думаю, що це треба зробити. Адже зовсім не зрячи Булгаков, що відповідально ставився до своєї літературної долі, створював цей альбом, цей літопис праць і днів, цей обвинувальний акт проти критичної сліпоти. Занадто дорого заплачено за прозріння,
Варто глянути на нескінченну стрічку газетних вирізок очами письменника, побачити його підкреслення найбільш поразивших місць, щоб відчути палючу правду часу, що нічим не замінишся
Суперечка навколо “Днів Турбиних” при всіх крайностях і перехлестах у глибині своєї відбивав процес театрального усвідомлення революції й повинен бути описаний всебічно. Тут, як ніде, важлива історичність нашого мислення, здатність вислухати всі сторони, урахувати’ всі аргументи. Треба зрозуміти логіку суперечки, його неминучість, його історичні, психологічні й эстетические причини. Треба зрозуміти, що Булгакову й МХАТ протистояв не моноліт у вигляді рапповцев і “лівих”, але досить строката, усередині себе різко конфліктна компанія, учасники якої керувалися часом протилежними установками
З Булгаковим і МХАТ сперечався Маяковський. В. Шкловский в “Гамбурзькому рахунку” відвів авторові “Білої гвардії” місце “коверного”. Багато чого не приймав у мистецтві Булгакова антагоніст “лівих” А. Воронский. Різко виступили проти спектаклю Вс. Мейерхольд і А. Таїров. Булга-ковские опоненти, повторюю, не менш круто сперечалися між собою, що ускладнює й без того строкату картину літературно-театральної боротьби другої половини 20-х років (характерне свідчення поета І. Молчанова, що повідомляв М. Горькому, що “булгаковський “Біг” заборонений рапповцами” тільки тому, що Горький хвалив п’єсу).
Серед так званих “лівих”, звичайно, були різні люди, і їх не можна міряти тільки мірою їхні відносини до Булгакова або МХАТ. Отут теж був своеобразнейший клубок протиріч, поглядів, нарешті, доль, по більшій частині досить драматичних. Чиновная демагогія Л. Авербаха сусідила із щирим протестом А. Безименського, що сокрушали Художній театр від імені свого брата, що загинув у Криму; драматургічні ревнощі В. Білль^-Білоцерківського, що штовхнули його навіть на лист І. В. Сталіну з вимогою зняти мхатовский спектакль, оттенялась нещадним натиском В. Киршона. Випливаючи логіку групової боротьби й “групової дисципліни”, власні протиріччя “ліві” до пори до часу приховували, а наприкінці 20-х років, покоряючись тій же логіці, повели проти своїх літературних супротивників курс “на знищення”, не вибираючи засобів. В. Киршон прямо зв’язав тоді боротьбу навколо булгаковських п’єс із тим, що відбувалося в селі: “Якщо в селі, кормі кулаків, є підкуркульники, то в мистецтві, крім Булгакових. є подбулгачники”.
Серед “подбулгачников” виявилися Горький, Станіславський, а також Олексій Іванович Свидерский, що очолив створене в 1928 році Главискусство – державний орган, відповідальний за питання театральної політики. Він був створений після відомої наради при Агітпропі ЦК ВКП(б), на якому позначилося розмежування “шляхів розвитку театру”. Різні напрямки, плини й групи заявили свої позиції. Відношення до “Днів Турбиних” чи було не основним пунктом розбіжностей. Нарада пройшла в травні 1927 року на емоційному тлі піврічної дискусії, до початку якої я вертаюся
2 жовтня 1926 року “Вечірня Москва” повідомила про доповідь А. В. Луначарского в залі Комуністичної академії. Оцінюючи спектакль, він сказав: “Біла гвардія” – ідеологічно не витримана, місцями політично невірна п’єса. Однак до постановки вона дозволена, тому що радянська публіка оцінить її по достоїнству” 14. Через кілька днів, а саме в день офіційної прем’єри спектаклю, “Наша газета” передасть більш докладно виступ наркома: “Поява цієї п’єси на сцені МХАТ, звичайно, колючий факт. але на неї витрачені матеріальні засоби й творчі сили й, таким чином, знявши її зі сцени, ми в корені підірвемо положення театру”. П’єса Булгакова, у викладі газети, здається Луначарскому безпечної, “тому що наш шлунок настільки зміцнів, що може переварити й гостру їжу”. Відразу повідомляється, що із запереченнями наркомові виступив Орлинский, що кваліфікував п’єсу й спектакль як “політичну демонстрацію, у якій Булгаков переморгується із залишками білогвардійщини”.
11 жовтня в переповненому Будинку печатки відбувся “Суд над “Білою гвардією”. У викладі кореспондента “суд” проходив у такий спосіб: “Сигнал до бою дав тов. Литовський. (.) И суд почався! І почалася гаряча “лазня”. Головні “банщики” – усе той же Орлинский, автор мей-ерхольдовского “Тресту Д. Е.” Подгаецкий, присяжний оратор Будинку печатки Левидов. І ще, і ще. Майже все прийшли в повній бойовій готовності, збройні до зубів цитатами й виписками. (.) Тільки окремі проривалися благання про пощаду театру, його сил”. Відразу чудова деталь: “Артисти Художнього театру зберігали мовчання, на вимогу публіки виступити відповіли відмовою (“не вповноважені, а Костянтин Сергійович хворий і не міг прийти”). Але гарний і безсумнівно повчальний урок політграмоти вони на диспуті одержали” . В іншім повідомленні про цьому “суді” саме згадана невідома громадянка, що “патетично взвизгнула “всі люди брати”.
Застереження про “окремі благання”, так само як і згадування про нестриману громадянку, варто відзначити особливо.
Серед таких рідких виступів назвемо виступ Л. Сеифуллиной, що “намагалася характеризувати автора “Днів Турбиних” як “чесно взяв на себе завдання опису ворога без перетримувань”21. В “Комсомольській правді”, уже в грудні, прорвалася ще одна “благання” – Н. Рукавишникова, що заявив, що критика “Днів Турбиних” не права, а “Безименський зі своїм листом до Художнього театру навіть смішне. Такі п’єси були б ні до села, ні до міста 5-6 років тому. Але критика забула, що п’єса поставлена на порозі 10-й річниці Жовтневої революції, що тепер зовсім безпечно показати глядачеві живих людей, що глядачеві таки приїлися й кошлаті попи з агітки, і пузаті капіталісти в циліндрах”.
(2 votes, average: 3.50 out of 5)