Пародія й памфлет у п’єсі “Дні турбінних”

В альбомі по історії постановки “Днів Турбиних” Булгаков зберіг листок з відривного календаря за 5 жовтня 1926 року. Листок примітний тим, що на ньому зображений перший паровоз, побудований англійцем Стефенсоном в 1829 році. Зухвале й несподіване зіставлення мало сенс, що прояснився згодом. Великий винахід англійця, як відомо, не викликало одностайного захвату сучасників. Були ті, хто довіряв кінській силі, а в пару не вірив. Були інженери-заздрісники, які в парламенті “підняли теперішнє цькування проти Стефенсона”.

Історик повідомляє,

що був навіть один лорд, що наказав “стріляти в дослідників, якщо вони з’являться на його землі”. Однак вигоди й користь нового способу пересування були так очевидні, що вперті люди й ні в чому не винні коні змушені були відступити й, як говориться, поступитися дорогу

Доля відкриття, зробленого Булгаковим і Художнім театром, виявилася незмірно більше складною. Знадобилися десятиліття для того, щоб “вигоди” і зміст першого радянського спектаклю МХАТ, зверненого до революційної сучасності, стали очевидними. За очевидністю коштує важливий історичний досвід, що вимагає вивчення. В 1930 році один уїдливий

журналіст підрахував, що про “Дні Турбиних” було написано тридцять друкованих аркушів рецензій. Парадокс полягає в тім, що вони не відшкодовують сьогодні найпростішого свідчення, що хотілося б прочитати історикові театру, та й будь-якій людині, що не видали спектаклю. У запалі запеклої боротьби ніхто не потрудився записати спектакль, зафіксувати його мізансцени, скласти його словесний портрет. Образ легендарного спектаклю залишався живим у пам’яті декількох поколінь глядачів, самих акторів, у щоденниках безкорисливих шанувальників Художнього театру, начебто міліціонера Олексія Васильовича Гаврилова, що чергував на “Днях Турбиних”, бачив спектакль десятки разів і записав багато з того, що повинні були записати театральні критики

Міліціонер Гаврилов більше думав про історію, чим ті, кому це покладалося по професійному боргу. Тому зараз, реконструюючи спектакль, доводиться опиратися на непрямі показання, на різного роду другорядні свідчення й матеріали, у яких збереглися осколки єдиного живого образу

Крім позначених труднощів варто назвати й труднощі більше загального порядку. Породжений у певній сценічній системі, мхатовскии спектакль не був відзначений ознаками різанням і чітко вираженої режисерської партитури. Його мизансценировка була досить вільної, диктувалася зручностями акторів, їхньою внутрішньою потребою. По суті, це була студійна за духом робота, що переслідує єдину мету: створення образа живої людини на сцені поза плакатними або іншими конструкціями, характерних для пережитого моменту. Як тепер би сказали, спектакль будувався багато в чому “на відмовах”, на “мінус-прийомах”, виразних тільки в контексті часу

Спектакль, створений у системі “умовного театру”, часом читається як по нотах. Його малюнок ясний, його пульсація чітко чутна. Нотний запис “Днів Турбиних” жив у нерівному подиху людської матерії, у відтінках інтонацій і переходів, у тривожному передчутті й переломах настрою, які діють магнетично, але найменше піддаються словесній реконструкції. Історик може повідомити, що в перший рік після прем’єри на кожному спектаклі чергувала бригада “Швидкої допомоги”, нерідко траплялися істерики й непритомності й доводилося (цей факт відзначений А. Гавриловим)

При всім презирстві пишучого й до цього громадянина, і до цієї громадянки, він залишив дорогоцінне свідчення, що сьогодні сприймаєш як пряме відбиття пафосу спектаклю, того, що можна назвати його людяністю в самому звичайному й найпростішому змісті слова

Естетика “мінус-прийомів” починалася вже в зовнішнім рішенні спектаклю. В епоху панування конструктивістської декорації Н. Ульянов поставив на мхатовской сцені традиционнейший павільйон. Перед глядачем відкривалася більша їдальня київського професорського будинку з каміном, меблями цінної деревини й бронзової многосвечной люстрою. Кремові фіранки на вікнах, примирливе блакитнувато-сріблисте фарбування шпалер, строгі й точні лінії небагато скошеної кімнати – вся атмосфера будинку відтворювалися спочатку в чеховських тонах. Це був знак наступності спектаклю, його родової приналежності. “Важкий, важкий, павільйонний натуралізм чвертьвікової давнини”, – съязвит Э. Бескин.

“Чвертьвіковою давниною”, здавалося, дихав і побут будинку: мирним боєм били годинники, звучав ніжний менует Боккерини, скатертина була, як завжди, білосніжної, накрохмаленої, на роялі стояли квіти. Затишок будинку був традиційним, “кричаще традиційним”. “Усе було зроблено так, щоб можна було подивитися в особу людини”2, – зі звичайною точністю сформулює в 1927 році П. Марков.

Реальне життя уривалося в будинок Турбиних раптово згасаючою електрикою, тьмою, у якій коливалося невірне полум’я свіч, тінями по стінах, які те сходилися, то розходилися, виємо вітру, гучними гарматними ударами, що доносилися здалеку, гудінням проводів. Історія правила плутаним ритмом турбинской життя, важким осадом випадала в палаючих темних очах Олексія Турбіна, проривалася в безнадійно розпачливих юнкерських пісеньках Николки й, нарешті, виявлялася в плоті, коли турбинский будинок зникав, а на місці його виникав штаб петлюрівської дивізії або парадні марші гімназичних сходів, посипаної бентежними юнкерами. Починаючись у чеховських тонах і атмосфері, спектакль потім різко й зухвало брав нові для сцени Художнього театру ноти життя, що поєднувала тих, хто був на сцені, з тими, хто сидів у залі для глядачів. Негласний закон ототожнення глядачів з долею сценічних героїв діяв отут з відвертою силою й прямотою

Насамперед, звичайно, вражала й приковувала увагу фігура Олексія Турбіна – Н. Хмелева. У дні прем’єри акторові було двадцять п’ять років, на п’ять років менше, ніж його героєві. Добре відомо, що ця робота не тільки відкрила масштаб хмелевского дарування, але й по-людському перестворила його. Судаків напише потім, як Хмелев, у болісних пошуках “зерна” турбинского характеру, один раз прийшов на репетицію, і всі помітили в ньому “разючу зміну, починаючи з костюма, і в кожному русі, і в тім, як він здоровався, як говорив і слухав, як тримався, повертався”. Це стало приводом для глузувань, але “Хмелев мужньо тримався своєї нової манери. Він зберіг її потім і в житті, а колишній метушливий, трохи докучливий, кутастий “вахлачок” Хмелев зник зовсім. Із цього часу й у ролі Турбіна почалися знахідки в проголошенні фраз із різкою підкресленістю першої половини й легкою грацією закінчень – це гармоніювало з його манерою тримати голову, з лаконізмом рухів рук”. “Зерно” ролі режисер визначає так: “Ця зосередженість і цілковита заглибленість у думці образа дала ту натхненність і чарівність, завдяки яким він так западав у душу глядачів”3.

На яких думках був зосереджений Олексій Турбін – Хмелев, режисер не пише. Тим часом їсти можливість заглянути й у цю “свята святих” акторського мистецтва. У Музеї МХАТ збереглося кілька листочків із записами Н. Хмелева, які відкривають внутрішній стан мовчазна й підтягнутого, як струна, кадрового російського офіцера, відділеного навіть від своїх домашніх якоїсь непроникної завісою


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...


Пародія й памфлет у п’єсі “Дні турбінних”

Categories: Шкільні твори

Links