Стус – риси теперішнього патріота
Василь Стус – поет ліричного складу, у нього майже немає сюжетних добутків. Здебільшого його вірші – медитації (цей термін уже повинен бути відомий одиннадцатиклассникам, але варто повторити якщо буде потреба, нагадати медитативні поеми Т. Шевченко, И. Франко, М. Рильська, Д. Павличко, И. Драча, Ліни Костенко, інших поетів). Характерна для Стуса метафоричность образного мислення є яке в чому незвичної для відомої учням поезії й тому добутки його сприймаються іноді важко.
Окремо потрібно зупинитися на питанні В. Стус і Т. Шевченко. Це обумовлено
Крім загальної характеристики творчості поета, на цьому уроці варто розглянути вірш “Як добре те, що смерті не боюся я”. Його певною мірою можна вважати програмним для поета. Добуток це невелике по розмірі, але надзвичайно густо насичене думками, у ньому нібито сконцентроване життєве кредо поета, бачимо мовою висічений на граніті його портрет, головні риси характеру, підкреслять трагічний, страждаючий життєвий шлях. Зі скупих, стриманих рядків виникає образ мужньої людини, патріота, борця, що вірить у свою правоту і її прийдешню перемогу. Вірш сприймається як своєрідний монолог, начебто б останнє слово несправедливо засудженого героя, звернене до несправедливих суддів. Зі спокійним достоїнством, упевнено, без найменшого натяку на каяття звучать перші рядки добутку. Як добре те, що смерті не боюся я й не запитую, чи важкий мій хрест, що перед вами, судді, не відмінююся в передчутті невідомих верст… У них немає бравади, герой не боїться смерті й страждань, хоча знає, що вони йому призначені. Біблійний образ важкого хреста підтверджує справедливість справи, за яке боровся герой, через асоціацію з образом Ісуса Христа, що сам ніс свій важкий хрест, на якому його розіпнули на Голгофу. У словах “перед вами, судді, не хилюся” чується перегук з рядками вірша И. Франко “На суді” (“Судите мене, судді мої, без милості фальшивої”), ліричний герой якого так непохитно приймає вирок
Моральну силу вистояти, не схилитися героєві дає переконаність у тім, що правда – за ним, що він жив так, як треба, як гідна людина:
“жив, любив і не набрався скверни, ненависті, прокльону, каяття”. Життя було наповнено добром, любов’ю, діями заради України, її народу. Усіляка “скверна” (що-небудь мерзенне, порочне; те, що викликає відразу, по “Словнику української мови”: слово старослов’янського, біблійного походження) його не зачепила. Зло, ненависть, прокльони, каяття після вчиненого зла минулого йому далекі
Це підкреслюється і точним епітетом – не зла особа поета. Адже проти зла, властиво, ліричний герой. Його вільно можна ототожнювати із самим поетом – і боровся все життя, за що й потрапив у неволю. Варто згадати слова Шевченко, звернені до своєї долі: “Ми просто йшли; у нас немає зерна неправди за собою” (“Доля”). По суті, різними словами, сказаними різними поетами, але близькими, рідними за духом, по боротьбі людьми, висловлена та сама думка – твердження справедливості вибраний і пройдений шляхи, віра в те, що життя прожите гідно й недарма. В обох віршах висловлюється впевненість, що народ зрозуміє й оцінить величний подвиг поетів-борців. Т. Шевченко завершує поему словами, зверненими до долі:
Ходимо далі, далі слави, А слава – заповідь моя
Слава тут – народне визнання, вдячність за прожиті для народу життя, за написані для нього поеми. В. Стус, перебуваючи в неволі, теж вірить, що, нехай і після смерті, вернеться до свого народу, через холодні сніги й через роки неволі поет звертається до нього:
Народ мій, до тебе я ще повернуся, Як у смерті обернуся до життя своєю стражденною й незлою особою Як син, тобі до землі поклонюся і чесно гляну в чесні твої очі і в смерті з рідним краєм поріднюся
Ліричний герой – сам Стус, знав, що шлях йому судився трагічний, передчував свою загибель і був готовий до неї. Більш того, він сам свідомо вибрав собі трагічну долю, благав Бога, щоб був я завжди такий, якої мене мати народила й благословила в мир. І добре, що не зуміла мене від лиха вберегти. (“Господи, гніву пречистого…”) Не випадково образ смерті створює поетичне кільце – починається вірш словами про те, що герой не боїться смерті. І в кінцівці теж, двічі повторює: до народу вернеться тільки тоді, коли в смерті обернеться до життя – і тоді в смерті з рідним краєм порідниться. Ужите двічі слово смерть створює трагедійне звучання поезії, трагедійне, проте, не песимістичне. Тому що герой має право чесно глянути в чесні очі народу й може поріднитися з рідним краєм тільки в смерті. І його гірке посмертне повернення на рідну землю й у рідну землю, було врочистим і величним
Тут потрібно згадати картину повернення В. Стуса в Україну. А нею він жив і марив, вона снилася йому на чужині. Тому що любов до України – це був головний сенс життя поета. “Цілісність і всесторонность його патріотизму вражає. За кожним помислом, за кожним словом – Україна. Відірваність від рідної землі й “розлука, що затвередла на янтар”, тільки підсилила його синівський зв’язок з нею. Часом вона здається йому як “байдужа”, “ненависна”, навіть як “рідна чужина”, але однаково це найбільша його святиня, його духовний порятунок”,- писала М. Коцюбинская. Табірне життя, похмурі північні пейзажі – у всьому Василеві Стусу бачилася Україна. Невеликий пейзажний вірш “На колимском морозі калина…” є переконливим тому прикладом. От поет спостерігає на колимском морозі рідні кольори – калину. Але й вона на чужій землі зацвітає багряними слізьми. Чи не вперше кольори калини рівняється зі слізьми, так ще й багряними – припаленними вогнем кольори червоної калини викликає асоціацію із кривавими слізьми (багряна кров – постійний епітет у народних піснях і думах). І відразу – як спалах болю – різкий контраст:
Неосяжним сонячним днем, і собором дзвінким Україна написалась на стінах в’язниці
Навіть на тюремних стінах бачить нудьгуючий за Україною поет її в образі дзвінкого собору – тут асоціативно пригадується “Собор” О. Гончара, де собор – символ духовності. Епітет дзвінкий начебто переносить його в спогадах на свято на рідній землі, де й дзенькоти, і сонце, і радість, і знову виникає контраст, картина колимских снігів:
Тиша, безлюддя навкруги, тільки сонце, і простір, і сніг… і та якимись вітрами занесена калина…
Оборотний увага, як майстерно, лише образами тиші, безлюддя, сонця, снігу, простору створює В. Стус точну картину північного безлюддя. І психологічна деталь, ємна метафора: “И котилося перекотиполем моє серце у ведмежий барліг”.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)