Василь Стус. Мотиви лірики

Поезія В. Стуса – помітне явище не тільки в українськоі літератури, а й в суспільному житті країни. Талант поета, його трагічна доля, боротьба з тоталітарним режимом за національну незалежність України, відродження духовності та історичної пам’яті – все це викликало і продовжує викликати інтерес до Творчості поета. Його вірші позначені глибиною почуття і думки, самобутністю творчого почерку. Вони свідчать про могутнє обдарування митця, глибокий філософський розум, безмежну любов до рідного краю і незламність духу.

У зошитах Стуса

є запис про те, що за ним завжди стоїть Україна, її пригноблений народ. Ця думка, висловлена поетом на чужині, у каторзі, стала життєвим і творчим кредо митця. Рідна Україна була його поетичною музою і його постійним нестерпним болем. Поета хвилювала проблема добра і зла у суспільстві, яке живе за несправедливими законами. Кожен його вірш – це роздум над місцем людини у такому суспільстві (“Не можу я без посмішки Івана”):

Сидять по шпарах всі мужі хоробрі,

Всі правдолюби, чорт би їх побрав!

Немає в українськоі літератури двох настільки подібних, творчою і життєвою долею поетів, як Шевченко і Стус. Обидва,

безмежно люблячи свою країну, були незламними у боротьбі за її визволяння. “Караюсь, мучксь, але не каюсь”, – цей вислів Великого Кобзаря можемо сміливо віднести і до творчості Стуса.

Продовження традицій Шевченка легко знаходимо у поезіях Стуса. З рядків вірша “Як добре те, що смерті не боюсь я” перед читачем постає образ патріота – бійця, який з гідністю звертається до неправедних суддів:

Як добре те, що смерті не боюсь я

І не питаю, чи тяжкий мій хрест.

У поезії автор висловлює свою громадянську позицію. Він свідомо обирає життєвий шлях, сповнений добра, любові, благородних вчинків в ім’я України і її народу. І не розкаюється в цьому. Біблейний образ хреста, використаний автором у вірші, лише підкреслює правоту і чистоту його помислів.

Україною поет жив і марив на чужині. Ця любов була сенсом його життя, а віддаленість від рідного краю тільки посилювала її. Але для Стуса – поета любити рідну землю – це не лише милуватися нею чи просто оспівувати. Справжня любов до Батьківщини – це свідома боротьба за її незалежність. Він підтверджував цю тезу кожним днем свого трагічного життя. Роки заслання не змінили ні самого поета, ні його музу. У нього був народ, чиї муки – то єдина поетова скорбота: “я мушу стояти на тому, на чому досі стояв”. Безмежна любов до України поєднується з любов’ю до найрідніших людей: матері, дружини, сина (“Наснилося”). За допомогою виразної персоніфікації “бреде зоря – сновида і приблуда” автор відтворює образ рідної природи як щедрого дару, який треба вміти зберегти. Різкий контраст: страшний холод Сибіру і тепле світання над Прип’яттю – тільки допомагає поетові увиразнити думку. З цим віршем за темою перегукується поєзія “У порожній кімнаті”. Поет лине думкою до залишеної на волі дружини, яка чекає і страждає від такого довгого чекання. За формою вірш нагадує народні голосіння, адже до коханої людини “ні пройти, ні спитати, ні дороги знайти”. Але для Стуса особистий біль завжди поєднується зі вселенським. В оригінальному образі коня на аркані поет

Висловлює своє глибоке периконання в тому, що потрібно кожної хвилини боротися за волю і справедливість.

Однак знову і знову повертається він до України, бачить її у синьому мареві льону (“У цьому полі синьому, як льон”).

Цей вірш – казковий образ рідної землі, для змалювання якої митець користується традиційними народнопісенними засобами. Раптом ліричному герою, з яким ототожнює себе поет, здається, що на безмежному полі з’являються сто чорних тіней – символ загрози і небезпеки. В його душу закрадається страх і думка про те, щоб “стежку власну, ніби дріт, згорнути”. Але ці сумніви лише на хвилину, герой рішучий у своєму прагненні.

Вистояти. Вистояти. Ні – стояти.

Тільки тут. У цьому полі.

Любов’ю до України, смутком і журбою за нею пройняті і багато інших поезій Василя Стуса (“За мною Київ тягнеться у снах”, “Посоловів од співу сад”). У вірші “На полимськім морозі калина” побачена на далекій чужинській півночі калина, що “зацвітає рудими слізьми”, викликає спогад про рідну землю. Знову в основі вірша прийом контрасту: протиставлення волі й неволі, рідного краю і чужини. Звичайні образи насправді багатозначні, викликають складні асоціації. Поезія підноситься на новий рівень філософського узагальнення, поет сприймає свій життєвий шлях з громадянською мужністю і гордістю вірного сина свого народу. Звертаючись до нього, ніби передбачаючи свою долю, Стус написав:

Народе мій, до тебе я ще верну,

І чесно гляну в чесні твої вічі,

І в смерті з рідним краєм поріднюсь.

Так і сталося. Поет повернувся до рідного народу холодним осіннім днем 1989 року. Українська земля прийняла у материнські обійми свого стражденного сина.

Поезія В. Стуса стала мистецьким явищем, значення якого важко переоцінити для нашої країни, її сьогодення і майбутнього. Поет піднявся своїми творами до світових вершин, залишаючись при цьому глибоко національним творцем. Україна була музою митця, яка надихала його у найтяжчі хвилини на творчість, додавала віри у справедливість тієї справи, якій він присвятив свое життя:

Народе мій, до тебе я ще верну, як в смерті обернуся на життя.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...


Василь Стус. Мотиви лірики

Categories: Нові твори

Links