Стаття в газету: Усі різні – усі рівні
Який загадковий світ у своїй грандіозній картині – поєднання людських всесвітів. Кожен із нас відрізняється один від одного зовнішністю, темпераментом, кольором шкіри, здібностями і найголовніше – своїм внутрішнім світом. Я такий же, як і всі, і я ні на кого не схожий. Я один-єдиний такий. Мій внутрішній світ неповторний, яким би він не був. Так само є неповторним світ тих, хто поруч зі мною.
Людина має не тільки біологічну суть, а ще й соціальну (політична тварина – так образно висловився Арістртель). Ми не можемо жити поза суспільством,
Проблема “усі різні – усі рівні” стара як світ. Стільки зусиль було докладено до вирішення проблеми щодо поєднання рівності й індивідуальної свободи. Згадаймо Біблію: ми створені за образом і подобою Божою, отже,
На мою думку, західні демократії правильно вирішили створювати в себе громадянське суспільство, яке дає кожному простір для самовираження, самореалізації поза державою, яка схильна нехтувати особистістю. Людина приречена на свободу, постійно знаходячись у ситуації вибору. Створюючи себе, ми створюємо світ. Обираючи себе, ми обираємо все людство. Усе надзвичайно просто і надзвичайно складно: “Царство небесне” в нас самих. Людина створена для добра, добро запрограмоване в ній, інакше людство вже давно б загинуло. Дійсність буде такою, якою зроблять її зусилля мільйонів людей. Треба зовсім небагато духовної роботи над собою, щоб стати терпимим і сприймати кожного таким, яким він є. Ми громадяни одного світу. Ми рівні. Світ у наших руках. Всесвіт один і той же для всіх. Мудрі слова були колись сказані Сенекою: “Я пишаюся не тим, що я громадянин Риму, а тим, що я громадянин світу”. Ми є унікальними й неповторними. Ми – часточка загального. Ми – рівні.
Про це слід думати, говорити, писати. Саме з таким підходом, залишаючись різними й рівними, ми зможемо захистити це крихітне життя у Всесвіті – Землю.
Упродовж багатьох віків наш народ переживав злети й падіння, славу й гніт, але дух спрямований був на одне – бути вільним. XX століття принесло найскладніші випробування. Після незначного періоду відродження 20-х років відразу почався сталінський терор. Українців “пакували” в спецпереселенські вагони та відправляли невідь куди. І тужили мільйони людей, наповнюючи плачем нескінченні простори Сибіру. Як маленька свічечка на втіху невільникам залишалася українська Мова. Вона озивалася то невольничими скаргами безневинно покараних хліборобів, то десь у в’язниці вишуканим віршем, що виривався з-під пера, мов пташка, і невідомо як, але випурхував на волю.
Душогуби української нації чатували поруч. Коли стало зрозуміло, що всю Україну на Соловки та в Сибір не перевезеш, стали нищити національну школу, ховати за переписаними книжечками справжню історію. Компартійні лакузи придумали навіть теорію про злиття (асиміляцію) всіх народів, коли буде один народ – радянський. А ще говорили, що й мови всі змішаються, і всі будуть розмовляти однією мовою. Здогадуєтеся якою? Звичайно ж, російською. Тоді це був тяжкий злочин перед багатьма культурами, не тільки перед українською. Народ пройшов випробування на свою не-знищенність у роки Вітчизняної війни, мільйони синів і доньок віддали життя за рідний край. Та душогуби боялися, щоб народ знову не розправив плечі, треба було остаточно поставити його на коліна. Знайшли зручний спосіб – почали переселяти росіян туди, де йшла якась новобудова чи починала працювати шахта.
Як би ми не оцінювали творчість відомого українського поета II. Г. Тичини, та саме він написав пророчі слова: “Я єсть народ, якого правди сила ніким звойована ще не була”. Ні триста років “братньої дружби”, ні сімдесят років радянської імперії не поставили народ на коліна. Тож ми, підростаюче покоління, мусимо подбати аби зберегти нашу землю, свій рід. Добро повертається добром. Докладемо рук до відродження України, хай добром будуть наповнені наші серця, і Україна стане доброю матір’ю для всіх її громадян.