Сон Тетяни Ларіній і головній ідеї роману
Тетяна вірила преданьям
Простонародної старовини,
И снам, і картковим гаданьям,
И пророкуванням місяця.
Її тривожили прикмети;
Відзначимо, що В’яземський до цього місця тексту зробив примітку:
Пушкін сам був марновірний.
Отже, через зв’язок Тетяни з російською старовиною ми почуваємо споріднення душ героїні й автора, розкривається характер Пушкіна. У Михайлівський Пушкіна почав статтю, де писав: Є напрям думок і відчувань, є тьма звичаїв, повір’їв і звичок, що належать винятково якого-небудь народу.
Звідси
Отже, сон Тетяни містить у собі одну з головних ідей роману: Тетяна не могла б так тонко почувати, якби не її близькість до народу. Пушкіна цілеспрямовано відібрав ті обряди, які були найбільше тісно пов’язані із щиросердечними переживаннями закоханої героїні. Під час святок розрізняли “святі вечори” і “страшні вечори” . Невипадково гадання Тетяни проходили саме в страшні вечори, у той же час, коли Ленский повідомив Онєгіну, що той “того тижня” кликаний на іменини.
Сон Тетяни має в тексті пушкінського роману подвійний зміст. Будучи центральним для психологічної характеристики “росіянці душою” героїні роману, він також виконує композиційну роль, зв’язуючи зміст попередніх глав із драматичними подіями шостої глави. Сон насамперед мотивується психологічно: він пояснений напруженими переживаннями Тетяни після “дивного”, що не укладається ні в які романні стереотипи поводження Онєгіна під час пояснення в саду й специфічній атмосфері святок – часу, коли дівчини, відповідно до фольклорних подань, у спробах довідатися свою долю вступають у ризиковану й небезпечну гру з нечистою силою. Однак сон характеризує й іншу сторону свідомості Тетяни – її зв’язок з народним життям, фольклором. Подібно тому, як у третьому розділі внутрішній мир героїні роману визначений був тим, що вона “уявлялася” “героїнею своїх улюблених творців”, тепер ключем до її свідомості робиться народна поезія. Сон Тетяни – органічний сплав казкових і пісенних образів з поданнями, що проникнули зі святочного й весільного обрядів. Таке переплетення фольклорних образів у фігурі святочного “нареченого” виявлялося у свідомості Тетяни співзвучним “демонічного” образу Онєгіна-Вампіра й Мельмота, що створився під впливом романтичних “небилиць” “британської музи”. Потебня пише:
Тетяна Пушкіна – “російська душею”, і їй сниться російський сон. Цей сон передвіщає вихід заміж, хоч і не за милого.
Однак у казках і народній міфології перехід через ріку є також символом смерті. Це пояснює подвійну природу сну Тетяни: як подання, почерпнуті з романтичної літератури, так і фольклорна основа свідомості героїні змушує неї зближати манлива й жахливе, любов і загибель.
В “Євгенію Онєгіні”, у цій безсмертній і недосяжній поемі, Пушкін з’явився великим народним письменником. Він разом, самим “прозорливому”, самим влучним образом відзначив самий глиб суспільства того часу. Відзначивши тип російського блукача, “блукача до наших днів і в наші дні”, угадавши його геніальним чуттям своїм рядом з ним поставив тип позитивної й безперечної краси російської жінки. Пушкіна перший із всіх російських письменників “провів перед нами образ жінки, твердість душі яка черпає з народу”. Головна краса цієї жінки в її правді, правді безперечн і відчутної, і заперечувати цю правду вже не можна. Величний образ Тетяни Ларіній, “відшуканий Пушкіним у російській землі, їм виведений, поставлений перед нами вже навіки в безперечній, смиренній і величній красі своєї” . Тетяна – це свідчення того потужного духу народного життя, що може виділити образ такої незаперечної правди. Образ цей даний, є, його не можна заперечити, сказати, що він вигадка або фантазія, а, може бути, ідеалізація поета:
Ви споглядаєте самі й погоджуєтеся: так, це є, стало бути, і дух народу, стало бути, і життєва сила цього духу є, і вона велика й неосяжна.
У Тетяні чується віра Пушкіна в російський характер, у його духовну міць, а, виходить, і надія на російську людину. Самим існуванням Тетяни висловлюється авторська істина: без повного єднання зі своїм народом, з його культурою, з рідною землею не може існувати натура настільки піднесеної й цільної, повна поезії й життя. Саме єдність із природою, Росією, народом, культурою робить Тетяну істотою неземним, але одночасно настільки закоханим у життя й в усі її прояви, що мимоволі захоплюєшся душею настільки юної, наївної, але такий твердої й непохитної.
Отже, ми вже знаємо, що роман будується на протиставленні Тетяни й Онєгіна, Тетяни й петербурзького й московського світла. Тетяна не зрячи протипоставлена в першу чергу світла, тому що саме це світло породжує Онєгіних, змушує їх бути в розладі із собою, убиває їхні кращі почуття. Цікаво, що сказав В. Г. Бєлінський про Музу Пушкіна:
Це – дівчина-аристократка, у якій зваблива краса й граціозність безпосередності сполучалися з добірністю тону й благородною красотою.
Але автор, і не без причини, не зробив “милу Таню” дівчиною-аристократкою, щоб ще сильніше показати нам трагедію суспільства в цілому, Онєгіна зокрема. І вуж, звичайно, Тетяна не може нікого звабити, адже це суперечило б всій її природі. Тільки людина з такою силою душі, з такою відданістю своїм ідеалам і мріям може протистояти вульгарності й лицемірству всього світла.
И от перед нами Онєгін як типовий представник молоді того часу:
У своєму одязі був педант
И те, що ми назвали франт…
Як рано міг він лицемірити,…
Як погляд його був швидкий і ніжний,
Соромливий і зухвалий, а часом
Блищав послушною сльозою!…
Як він умів здаватися новим,…
Приємними лестощами забавляти…
Не така Тетяна: чистота її душі виявляє трагедію суспільства. Тому, що Тетяна представлена “панянкою повітової, із сумної думою в очах”, вона ще миліше нашому серцю. Хіба відразу не почуваєш у ній тої щирості, того світла, що вона, здається, виливає? Тетяна – тип, що коштує твердо на своєму грунті. Вона глибше Онєгіна й, звичайно, розумніше його. Вона вже одним шляхетним інстинктом своїм почуває, де й у чому правда, що й виразилося у фіналі поеми. Це тип позитивної краси, апофеозу російської жінки. Так, саме російської жінки, тому що Тетяна по суті своєї “народна” героїня. Можна навіть сказати, що такої краси тип російської жінки майже вже й не повторювався в російській літературі – крім хіба Лізи в “Дворянському гнізді” Тургенєва. Уже в перших розділах роману відчувається протиставлення щире росіянці душі Тетяни “причудницам великого світла”, що повною мірою відіб’ється наприкінці поеми, коли вона вже безпосередньо буде перебувати у світлі. Але вже на самому початку автор заявляє про появу героїні, щирість і душа якої протягають у кожному її слові й жесті:
Але повно прославляти гордовитих
Балакучої лирою своєї;
Вони не коштують ні страстей,
Ні пісень, ними натхненних:
Слова й дурниця чарівниць цих
Оманні… як ніжки їх.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)