Собор як символ духовної краси людини
ОЛЕСЬ ГОНЧАР
Собор як символ духовної краси людини
ІІІ варіант
Чи часто ми замислюємося над тим, якою повинна бути справжня людина? Здається, ні. Тому з кожним роком стає усе важче знайти справжніх друзів, побачити на вулицях усміхнені, добрі обличчя. Наші душі втрачають змогу сприймати красу, перестають розуміти навколишній світ, вони, здається, захаращені брудом і камінням. Щоб допомогти нам це зрозуміти, Олесь Гончар і написав свій “Собор”.
Події роману відбуваються в основному в селищі Зачіплянці, де живуть і працюють
Мав у душі “храм” і Микола Баглай, студент металургійного інституту. Дуже його приваблювала історія, линув він думками в минулі століття і бачив величний собор у роки страйків, революційних маніфестацій, у роки “володарювання” батька Махна, у роки Вітчизняної війни. Він милувався цим собором і наче будував у душі свій, власний. Баглаю-молодшому навіть мимоволі довелося повторити подвиг професора Яворницького, який заборонив грабувати собор приспішникам батька Махна. Хлопець застав у храмі п’янюг и хуліганів і намагався зупинити дику оргію, але за це дістав п’ять ножових ран, одну з них – на міліметр від серця. І тоді місцевий учитель Хома Романович сказав пророчі слова: “Оце ті, що без соборів у душі…”
Тепер соборові серед Зачіплянки, здається, далеко до святості. Але це тільки зовні, бо внутрішньо він дарує велике духовне багатство. Він і зараз стоїть “чистий, як тоді, у минувшині, коли вперше тут виник, вичарувався з душі своїх мудрих і дужих майстрів…” Здається, козаки, закохані в красу природи, закохані у волю, вдихнули в споруду безмежну велич своєї душі, перенесли “собори” своїх душ на землю.
Усього цього не розумів, та й не хотів розуміти короткозорий кар’єрист Володька Лобода – той, хто руйнував Храм, зволікав з його реставрацією, той, хто рідного батька віддав до будинку престарілих, той, хто витравлював із свідомості людей рідну історію, калічив мову. Тому старий Ізот Лобода відмовився від свого сина і згодом став Нечуйвітром, грозою браконьєрів, громадським доглядачем. До схід сонця вставав старий, зілля цілющі збирав, недужих рятував, прадідівську красу оберігав, бо боліла душа за все. Он молодий дубняк піднявся на місці зрубаної німцями галя-вини, он табличку повісив: “Хто посадить, того і внуки згадають”. Всіх людей Нечуйвітер ділить на майстрів і браконьєрів, бо у світі “той мурує, той руйнує”. До останніх він відносить і свого сина, а Баглаїв називає “лицарями праці і життя”. “Каліка той, – розмірковує старий, – хто не здатен предківщиною дорожити. Людині дано пам’ять, що сягає у віки, тому вона й людина”. Така людина має в душі свій величний храм, збудований з любові до ближнього та до природи. Цей храм неможливо нічим зруйнувати, бо стоїть він на споконвічних принципах духовності й національної гордості. Усі знайомі, близькі люди відчували це, окрім тільки його сина, Володьки Лободи. У цього в душі, мені здається, навіть купи цегли нема, лише сміття та бруд.
Стоїть серед Зачіплянки собор, стоїть не день і не два; стоїть роки і століття. І буде ще довго стояти, бо не щезають з лиця землі люди, здатні на безкорисливі вчинки, здатні на безмежну любов та щирі взаємини. Люди з чистими серцями будуть жити завжди, бо цей старий собор даватиме їм сили і наснагу. І разом з тим ростимуть у їхніх душах “храми”, що кличуть до оновлення життя, до національного відродження. І хай навколо “вирують пристрасті, ламаються списи в щоденних баталіях, що їх ведуть будівничі з браконьєрами”, але собор продовжує стояти, думаючи “свою одвічну думу”…
(1 votes, average: 5.00 out of 5)