Слово важкий споріднене з камінним – основним символом драми
У другій дії в словах дон Жуана про “нагірну в’язницю”, підвалиною якої є “каміння”, ще ледве пробивається справжнє значення цього слова. Через якусь хвилину слово “камінь”, вжите у розмові з Командором, визначає вже саму “гору”, навколо якої у легкому танці грає біла хвиля – Анна. Слова Анни, сказані з наміром виявити свою відданість Командорові, набувають символічного значення. Анна тепер назавжди зв’язана з каменем і скінчить свій “танок свавільний” біля каменю, хоч Анні, яка впевнено прямує до мети, і на
В четвертій і наступних діях символ каменю набуває всевладного значення. Використання цього символу випливає з реальних обставин життя донни Анни, а потім і дон Жуана.
Спочатку камінь фігурує у п’єсі як просте образне визначення чергових щаблів придвірних рангів, що ведуть до трону, який порівнюється з “найвищою скелею”. Далі слово “камінь”, як вказівка на сковуючу, мертвотну атмосферу, що панує в Коман-доровому палаці, виступає в мові покоївки Маріквіти (вона нагадує нам численних і лукавих покоївок Мольєра й Бомарше). Саме в словах Маріквіти порівнюється
Тут не Севілья! Ох! тепер в Севільї дзвенять-бринять всі вулиці від співів, повітря в’ється в прудкій мадридець!! а тут повітря кам’яне…
В Мадріді Анна вже не заперечує слів дон Жуана про “нагірну в’язницю”. Повторені в Командоровому палаці, вони доповнюються порівнянням Анни не з буйною хвилею, а з каріатидою, “що держить на собі тягар каміння”, тепер Анна закута в “камінну одіж”. Це починає розуміти й вона сама, в мові Анни з’являються слова про каміння:
Н не можу… той камінь… він не ТІЛЬКИ пригнітає, він душу кам’янить… се найстрашніше…
Колишня Аннина мрія стала кам’яною, гнітючою дійсністю. Камінь як символ консерватизму, як протилежність волі особистості і волі людської думки вступає в повні права у п’ятій дії. Виразна авторська ремарка вводить нас у гнітючу обстановку, протилежну тій, що панувала на початку драми. Письменниця послідовно застосовує в цій дії художній прийом повторення, поєднаного з контрастом. Казка про принцесу і лицаря як почалася, так і закінчується на кладовищі. Але світлі, повні краси і південного сонця барви севільського кладовища змінилися понурими, суворими тонами пам’ятників з темного каменю на кладовищі у Мадріді. Погожий, теплий, сонячний день змінився “холодним, сухим зимовим днем”. У Севільї Анну супроводила молода і вродлива подруга – Долорес, в Мадріді – стара, немічна і вбога дуенья. В Севільї Анна йшла на вогник у гробниці і знайшла Жуана, в Мадріді дон Жуан, сховавшись за пам’ятником, сам очікує Анну. Анна, в першій дії жорстока в мрії, тут виявляється жорстокою до людини, старої дуеньї,
Звернення до образу каменю як метафори за цих обставин напрошується само собою. Дон Жуан розуміє смерть Командора як визволення Анни: “…розбився камінь, тягар упав, людина ожила!”. Але дон Жуан, за висловом Лесі Українки, “неглибокий психолог”, тому він не розуміє, що після смерті Командора “камінна одежа” Анни ще більше ствердла. Анна цілком перейняла звичаї двору, його етикет, вона сама “замкнулася в твердиню неприступну”. І коли дон Жуан каже Анні: “…Ви справді камінь, без душі, без серця” – їй лишається додати: “Хоч не без розуму…”. Ясно, що “камінна змора” Командоро-вого дому пройняла все єство Анни, увійшла у її плоть і кров. Дон Жуан хоче Анну “живою мати, а не камінною”. Але тепер Анна сама стала тим каменем, з якого будуються міцне її “життя і щастя”.
“Камінне щастя”, “задихались ви під тим камінням” – ці слова дон Жуана вже не дошкуляючі, Лину. І спер Лина сама стала на місце Командора і повторює його слона, що любов присяги не боїться, вона боїться порушити звичаї й етикет.
В останній дії, коли дон Жуан лишається з Анною сам па сам у палаці Командора і коли перед ними з’являється кам’яна постать господаря, в якій Жуан бачить самого себе, завершується розвиток символічного образу каменю.
Відповідно до задуму зробити драму цілісною, наче “скульптурну групу”, Леся Українка витримує кольорову гамму твору в двох контрастних барвах – чорній та білій. З чорною барвою одягу Долорес, як виразом постійної скорботи (що відзначено й суттю її імені), гармонує срібний медальйон; з ясними барвами вбрання Анни гармонують золоті сіточки та ланцюжки; суворість і холодність Командора підкреслює його білий плащ.
Чим більше Анну й дон Жуана опановує камінна змора гнітючого Мадріда, тим чорнішають барви навколо них. Просторі і ясні кімнати та дворики, в яких відбувається бал у Анни в Севільї, змінюються понурими залами замка Командора в Мад-ріді, ясне вбрання Анни – півжалобою – аж до чорних аметистових разків. Так колір стає також певним значущим символом.
Символ казки-мрії Анни, споріднений з символом каменю, теж набуває свого повного окреслення в заключній сцені. В нагірному замку, одні серед кам’яних стін, принцеса і лицар не дістали волі, вони стали рабами каміння, яке й задушило їх.
Не можна не звернути уваги на алегоричний образ кришталевої гори, вжитий у словах дон Жуана й донни Анни і послідовно проведений через усю драму. Привертає також увагу спорідненість системи алегорій і метафор “Камінного господаря” з алегоріями “Осінньої казки”. Протягом усієї драми неодноразово згадується і кришталева гора, і принцеса на горі, і лицарі, що добуваються на гору, і кров, яка “червоними стрічками обвиває підгір’я”. Зв’язок між цими двома творами очевидний.
Відомо, що “Осіння казка” не призначалася до друку і за життя поетеси світу не побачила. Але система алегорій “Осінньої казки” лишилася жити в “Камінному господарі”. Твори ці неспівставиі: в одному розв’язуються основні питання народної революції і місця в ній мистецтва, в другому – питання особистої свободи; один твір залишився невикінченим, другий опрацьовано з філігранною точністю. Проте цікаво простежити наступність деяких ідей, особливо тих, що втілені в образі Лицаря в “Осінній казці” і лицаря дон Жуана в “Камінному господарі”.
Обох героїв споріднюють розмови про волю, різнить – життєвий шлях, хоч не такий він розбіжний, як здається на перший погляд. Лицар “Осінньої казки” виступав як лицар свободи. На ділі ж у революції він виявився зрадником, відступив від боротьби, залишився у багні реакції. Дон Жуан також зраджує свої прагнення до волі і приймає камінний принцип консерватизму. Спорідненість ідейного шляху Лицаря і дон Жуана очевидна. Обидва вони виступали вигнанцями, банітами, хоч і були раніше близькі до королівського двору, обидва видавали себе за лицарів волі; обидва пішли знову служити консервативним принципам, проти яких вели уявну боротьбу. Так через сім років після “Осінньої казки” Леся Українка розкрила нові якості колишніх “лицарів волі”, що за часів реакції орудували ніцшеан-ськими гаслами “надлюдини”. Звернімо увагу па ставлення дон Жуана до громадських обов’язків. Дон Жуан недарма говорить,
…той тільки вільний від громадських пут, кого громада кине геть від себе, а я її до того сам примусив.
Його вчинки не тільки суперечили придвірному королівському етикету, вони були несумісні з обов’язками людини і громадянина. Сама постановка дон Жуаном питання про неволю “громадських пут” характеризує його як індивідуаліста, який ставить себе над громадою, над людьми. Так воно і є. Вся його життєва філософія зводиться до задоволення особистих прагнень, до особистої волі. Це веде безпосередньо до філософії ультрареакціонера Ніцше, якою захоплювалася на початку XX сторіччя, а особливо в роки реакції, буржуазна інтелігенція, що відійшла від революції і хотіла своє ренегатство піднести на висоту філософського принципу.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)