Важкий шлях матері (за романом М. Горького “Мати”)

Роман “Мати” – художній твір, в якому показана пропагандистська діяльність соціалістів. Книга актуальна і в сьогоднішній день. Розуміючи шлях Нилівни, її пошуки, багато потрібного ми знайдемо і тепер. У кінці книги, під час арешту, Пелагея Ніловна Власова звернулася до людей зі словами тяжко вистражданої правди: “… ми нічого не знаємо, і в страху – ми всього боїмося! Ніч – наше життя,-темна ніч! ” Жінка змогла зробити це визнання тому, що відкрила для себе сенс життя, віру в майбутнє.

Вже в першій картині роману ми бачимо

забите існування робочих, відчуваємо “застаріле почуття підстерігає злоби”. Чоловік Пелагеї Воло-совно вів себе, як звір. І тому спочатку Власова затужила, а після її туга обернулася страхом, замкнутістю. Після смерті Михайла Власова життя вдови потекла своєю чергою. Це “було життя, повна неясних дум і побоювань, все зростаючих”. Повідомлення Павла про те, що він соціаліст, глибоко вразило її, додало горя і підозр, викликало звичний тоді для неї відгук: “Боятися треба людей – ненавидять всі один одного! Живуть жадібністю, живуть заздрістю. Всі раді зло зробити “. Їй доводилося глибоко таїти вроджену

здатність до любові і ніжності, вона боялася образити, образити сина цим.

Нилівна володіла самовідданою серцем жінки, матері. Вперше побачивши товаришів Павла, Нилівна внутрішньо відчула до них симпатію. Знахідка і Наташа були позбавлені батьківського тепла, участі, і чуйна, чуйна Нилівна відразу це розуміє. Вона завжди готова допомогти нужденним, подбати про кого-небудь. “У Знахідки, Наталки та Нилівни від цієї зустрічі пробуджується почуття радості і справжньої дружби. Серед усіх цих людей їй стає якось особливо добре, і самовар булькає і шипить по-іншому. Дуже різні, вони викликають у неї різні почуття і роздуми. Колись самотня, відчужена від людей, мати починає жити повноцінним життям. Душа її як ніби стрепенулася, відкривши для себе добро, красу і ласку. Але тепер перед нею постає нове питання: з ким їй бути? Вона боїться не за себе, а за сина, за його товаришів, друзів. Спілкуючись з друзями сина, Нилівна “воскресила” свої напівзабуті мрії про добро і правду, а відстоюючи їх, внесла особливу, неповторну частку у спільну справу.

У розмові з Єгором Івановичем мати вперше сказала про своїх змінах, переживаннях в душі: ” Всім важко! … Може, тільки тим, які розуміють, їм – легше… Але я теж потроху розумію, чого хочуть хороші-то люди…”< br> Скромні подання Нилівни: “хороша людина”, “правда життя” – поступилися місцем вмінню “самому себе бачити”. Вона починає більш серйозно розуміти революціонерів. Всі революціонери для матері – діти. Синові Пелагея Власова схвильовано говорить: “Хіба може мати не шкодувати? Не може. Усіх жаль мені! Всі ви – рідні, всі – гідні! І хто пошкодує вас, крім мене? .. Ти йдеш, за тобою – інші, всі кинули, пішли… ” Знахідка так сказав про неї: “Росте нове серце… нове серце в життя росте “. Вона любить усіх їх, але чи можна любити без віри, адже найчистіша любов завжди заснована на вірі. Мати зрозуміла, що повинна не тільки любити їх, але пишатися і допомагати їм. Те, що вона може зробити, вона робить: проносить на фабрику листівки, переправляє в села політичну літературу. На першотравневій демонстрації, після арешту Павла і його товаришів, Нилівна звернулася до зібралася натовпі зі словами, які “спалахували, тіснилися, запалюючи наполегливе, владне бажання сказати їх, прокричати”: “Йдуть в світі діти наші до радості… не вийдете них, не цурайтесь, не залишайте дітей своїх на самотньому шляху. Пожалійте себе – повірте синівським серцям – вони правду народили, заради-її гинуть “. Мудрістю і простотою своїй промові вразила всіх мати.

Нилівна внутрішньо росте; малограмотна жінка плекає в собі бажання відкрити людям красу подвигу, необхідність єдності народу на шляху до свободи. Опинившись у селі свідком лікування і арешту Михайла Рибіна, Власова знаходить тих, хто шукає правду селян – Степана і Тетяну Чумакова, Петра – і віддає їм привезену для Рибіна літературу, розповідає про тих героїв пролетарського справи, хто “на малому не помириться, не зупиниться, поки не здолає всі обмани, всю злість і жадібність “. У свою розповідь вона вклала “велика кількість любові, так пізно розбудженої в її грудях тривожними поштовхами житті, і сама з гарячою радістю милувалася людьми, які вставали в пам’яті, освітлені і прикрашені її почуттям”.

Вона щиро захоплюється революційним рухом, людьми, які вірять в перемогу, яку “все життя хоче”. Автор неодноразово показує, як схвильовано слухають її люди: вдумливий Микола Іванович, бунтують Рибін, сумніваються Чумакова, згорьована за сином Людмила. Нас вражає поведінка Власової під час арешту. Розкидаючи листівки з промовою сина на суді, вона приймає побої жандармів. Але “очі її згасали і бачили багато інших очей – вони горіли знайомим їй сміливим гострим вогнем – рідним її серцю вогнем”.

Вона вірить, вірить щиро, що її “сини” досягнуть свого, здійснять революцію: “Душу воскреслу – не вб’ють “,” Не заллють кров’ю розуму! “,” морями крові не погасить правди! ” На відвагу, стійкість жінки “хтось відповів їй гучним плачем”.

На суді Павла у Нилівни “напруга раптом розсіялася, тіло обняло задушливій знемогою втоми, затремтіла брову, і на лобі виступив піт. Тяжке почуття розчарування і образи полилося в серце і швидко переродилося в гнітюче душу презирство до суддів і суду “. Зустрівшись з робітниками-однодумцями сина, “вона посміхалася, знизувала руки, кланялася, і хороші, світлі сльози стискали горло, ноги її тремтіли від втоми, але серце, насичене радістю, все поглинаючи, відображало враження, подібно світлого лику озера. Після подолання хвилювання за сина їй “хотілося говорити про все, багато, радісно, з невиразним почуттям вдячності комусь невідомому за все, що зійшло в душу і жевріло там зустрічним призахідним світлом”. У розмові з Людмилою мати посміхалася, але Людмила була стримана й сувора, “і в неї раптом виникло вперте бажання перелити в цю сувору душу вогонь свій”.

Автор часто вживає порівняння. Незгасима-щие, “гарячі гострим вогнем” очі матері, її серце подібно “світлого лику озера”. Після замкнутості, недовіри мати відчуває несподівану розкутість, “душевні злети”, але на її частку випадає також багато сліз, хвилювань, втоми.

Порівнюючи настрій слобідських зборів і суперечок, які велися Миколою Івановичем та його гостями в місті, відчуває суттєву різницю : “… коли в слобідці говорили про добро, його брали круглим, в цілому, а тут все розбивалося на шматки і дрібніло; там глибше і сильніше відчували, тут була область гострих, все руйнують дум. І тут більше говорили про руйнування старого, а там мріяли про нове, від цього промови сина та Андрія ближче, зрозуміліше їй…”< br> Ставлення Нилівни до Миколи Івановича, Сашеньке, Софії, Людмилі змінюється, вона відзначає як їх недоліки, так і їх дивовижну відданість справі. Вона тепер відчуває себе частинкою цієї справи, справедливого і чесного. Нилівна виявляє гострий інтерес до “величезному, невідомому, чудесному”, що збуджує “прокинулась голодну душу жінки великою кількістю багатств, незліченність красот”. І вона шкодує тих, кому чужі подібні відкриття. Власова зараховує себе до “людей чорної життя”, які розуміють всі, а сказати не можуть.

Образ Нилівни свідчить про глибоку зміну духовного життя людей, що вступили на шлях революційної боротьби.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...


Важкий шлях матері (за романом М. Горького “Мати”)

Categories: Твори з української літератури

Links