Слідами кохання
Любові на світі більше, ніж думають люди. Але через те, що вона потай народжується і тихцем у зітханнях чи сльозах умирає, менше гадається і менше говориться про неї. І тільки пісня не соромиться вечорами розкривати людям чари їхньої молодості, свято і муку душі, тривогу довірливого серця і чорну розлуку чи зраду. Тоді, в печалі чи радості, добрішим і кращим стає чоловік і з подивом бачить, скільки зайвого мулу невідомо для чого осіло в його середині”, як швидко сіра буденщина розхлюпала його чашу кохання. А було ж воно, було, та й розійшлося,
А поглянеш на розсипані хатки, на завіяні снігом лужки та діброви, на мовчазні під місяцем верби, на притихлі садочки й криниці, згадаєш петрівчанські стіжки і копиці, скрипливі ворота чи підведені тінями тини – і звідусіль сколихнеться, оживе чиєсь кохання. Отак від хати до хати, від стежки до стежки будеш, іти давніми чи свіжими слідами його, будеш неждано стрічатися з ним, як он з тією парою, що йде закутана одним
Степан Васильович поглядає на те диво і посміхається, а Христина чомусь зітхає. І не важко збагнути, чому зітхається дівчині місячними вечорами. “Нема того, що любила?”- жартома запитує Степан Васильович. “Нема”. Христина довірливо поглянула на вчителя і знову зітхнула. Степан Васильович зачудувався і одвертими словами, які в тайниках душі приховує молодість, і тим, що любов уже полонила, затуманила оце миловидне моло-дюсіньке дівча, яке ще донедавна, певне, в ляльки бавилося. І вчитель, випадково зустрівши на вулиці дівчину, з усією молодою приязню співчуває Христині, бажаючи їй тільки добра. Хай і. вона, завмираючи від щастя, стріне на якомусь містку свою сподівану долю, і хай суджений під зорями на руках понесе своє серденя, нашіптуючи йому найкращі слова, і хай не зав’яже дівчині світ ні поганим словом, ні гризнею, ні важким кулаком, ні лихою чаркою. (М. Стельмах)
(2 votes, average: 3.00 out of 5)