Скупий лицар характеристика образа Альбер
СКУПИЙ ЛИЦАР (Сцени із Ченстоновой трагікомедії “The covetous Knight”, 1830) Альбер – молодий лицар, син скупого барона, герой трагедії, стилізованої під переклад з неіснуючого твору Ченстона (Шенстона). У центрі сюжету – конфлікт двох героїв, батька (Барона) і сина (А.). Обоє належать до французького лицарства, але до різних епох його історії. А. молодий і честолюбний; для нього подання про лицарство невіддільно від турнірів, куртуазности, демонстративній хоробрості й настільки ж показної марнотратності. Феодальна скнарість батька, зведена в
Тобто шляхетним багатієм, що нехтує власне багатство Трагедія починається розмовою між А. і слугою Іваном; А. обговорює сумні наслідки турніру (шолом пробитий, кінь Емір кульгає; причина здобутої героїчної перемоги – скнарість, гнів через ушкоджений шолом; так що назва – “Скупий лицар” – ставиться повною мірою й до Барона, і до А.). Трагедія триває сценою приниження А. перед жидом Соломоном (якого лицар нехтує й взагалі-те не ладь повісити). Лицарське слово –
> / замірявся він / Мене обкрасти”); син обвинувачує батька в неправді – і одержує виклик на дуель. Отут Пушкін випробовує свого героя: А. не просто приймає виклик Барона (тобто демонструє, що готово вбити батька); він піднімає рукавичку поспішно, поки батько не передумав і не позбавив сина можливості прийняти “соломоново рішення”. Так, для “нового” лицарства, на відміну від “старого”, гроші важливі не самі по собі, не як містичне джерело таємної влади над миром; для нього цей лише засіб, ціна “лицарської” життя. Але щоб сплатити цю ціну, досягти цієї мети, А. , що сповідає “шляхетну” філософію, готовий додержуватися низинних рад “знехтуваного” лихваря Поки – діючи як би по-рицарски, не погоджуючись на таємне, підле батьковбивство, але вже не гидуючи батьковбивством явним, що дозволяє зберегти видимість шляхетності.
(Двобій зупинений лише волею Герцога.) Питання про те, удержався б А. від наступного кроку, не вдався б до засобу, запропонованому Соломоном, якби не раптова “природна” смерть батька у фіналі, залишається відкритим. Всі трактування образа А. (і Барона) зводяться до двох “варіантів”. Відповідно до першого, винуватий дух часу (“Жахливе століття, жахливі серця!
” – слова Герцога); за кожним з героїв – своя правда, правда соціального принципу – нового й застарілого. Відповідно до другого, винуваті обоє героя; сюжет зіштовхує дві рівновеликі неправди – Барона й А.; у кожного з них своя идефикс, що поглинає внесословную правду людяності Остання точка зору предпочтительней; хоча в Пушкіна людяність не протипоставлена так жорстко ідеї станової дворянської справедливості. Герцог, що персоніфікує цю ідею, зсередини лицарської етики оцінює поводження героїв, називаючи старшого – “безумцем”, а молодшого – “нелюдом”. І така оцінка не суперечить властиво пушкінської
(2 votes, average: 4.00 out of 5)