Образи Барона й Альбера в трагедії А. С. Пушкіна “Скупий лицар”

Епоха середньовіччя – це шляхетний і піднесений мир лицарських турнірів, освячений прекрасними ритуалами культ дами серця, прекрасної й недосяжної, як ідеал, що надихає на подвиги. Лицарі – це носії честі й шляхетності, незалежності й самовідданості, захисники всіх слабких і скривджених. Але це все в минулому. Мир змінився, і дотримання лицарського кодексу честі стало непосильним тягарем для бідних лицарів.

Час воєн скінчилося, а феодальні маєтки не могли забезпечити гідне існування лицарів. Щоб зберегти незалежність, достоїнство,

пристойний вид, мати лицарська збруя, вони змушені були продавати володіння, залазити в борги до лихварів. Миром стали правити не меч і сила, а золото й ощадливість. Лицарські почуття, подання про порядність вступили в нерозв’язне протиріччя із царящими жадібністю, корисливістю, безпринципністю

Контраст бідності й багатства, убогості й розкоші, піднесеної лицарської психології й принижуюче достоїнство турботи про дотримання матеріальних атрибутів лицарського способу життя різкий і наочний. Збори васалів “за герцогським столом” пестрит розкішшю “атласу так оксамиту”, дами на турнірі чутливі

й піднесені. Переможець турніру Альбер викликає загальне замилування двору. Його блискучий удар, що вибив із сідла графа Делоржа, славлять герольди. Сам же герой проклинає свого супротивника, що ушкодив йому ударом списа шолом. Альбер у розпачі – йому не на що придбати іншої: “Проклятий граф! Він краще б мені голову пробив”. Парубок з гіркою іронією говорить про джерела свого лицарського подвигу:

Тоді ніхто не думав про причину

И хоробрості моєї й сили чудової!

Сказився я за ушкоджений шолом;

Геройству що провиною було? – скнарість. –

Так! заразитися тут неважко нею

Під кровлею однієї з моїм батьком

Згадування про батька не випадково – старий барон нечувано багатий. Але настільки ж фантастично скупий. Отчаявшись роздобути де-небудь гроші на підтримку гідного лицаря способу життя, Альбер з ненавистю й презирством переконує недовірливого лихваря, що батько служить золоту,

…як алжирський раб, Як пес ланцюговий

У нетопленій будці Живе, п’є воду, їсть сухі кірки,

Всю ніч не спить, все бігає так гавкає

А золото спокійно в скринях Лежить собі…

Мечтающий про незалежність і волю, про життя при дворі герцога, що мріє брати участь у балах і турнірах, блищати вбраннями, силою й відвагою, Альбер змушений випрошувати гроші в незначного по походженню, але богатого єврея. Лицар з голови до ніг, він у той же час розуміє, що часи лицарства безповоротно пройшли. Юнак шляхетний, будь-який натяк на можливість знайти матеріальну незалежність і зайняти гідне місце у вищому суспільстві несправедливим шляхом приводить його в лють, викликає обурення, ображає почуття честі. Але думки про батька, що трясеться над своїм багатством і небажаючому пожертвувати частиною свого знехтуваного золота для підтримки гідного лицаря способу життя, вселяє йому таку ж лють. Альбер розуміє низовина своїх надій на якнайшвидшу кончину батька, але не бачить іншого шляху до здійснення своїх надій. Син уболіває про свою роздвоєність, нерозв’язне протиріччя між лицарською честю й неможливістю її дотримання:

Об бідність, бідність

Як принижує серце нам вона

Потай очікуючи смерті батька, Альбер як щирий лицар обурений до глибини душі мерзенним реченням лихваря отруїти барона. Найбільше потрясло його свідомість, що безчестя йому посмітив запропонувати знехтуваний єврей, що поклоняється золотому тельцеві, геть-чисто позбавлений лицарських подань про честь, той, кого за всіх часів уважали тільки підручним засобом для здійснення лицарських подвигів:

Його червінці будуть пахнути отрутою,

Як срібники пращура його…

И Альбер відправляється до свого заступника й хазяїна вимагати справедливого суду, гідної матеріальної підтримки свого особистого достоїнства, якого він як захисник існуючого миропорядка заслуговує

А що ж “пес ланцюговий”, невже він являє собою лише уособлення примітивної пристрасті накопичення? Ні, золото потрібно баронові не просто для задоволення низинного бажання корисливості й не для насолоди химерним його блиском. Кожна золота монета символізує драматичну долю реальних людей, які змушені були віддати себе в кабалу до цього безжалісного лихваря. Барон усвідомлює, що скарбу, що плекаються їм, являють собою “сльози, кров і піт, пролиті за все, що тут зберігається”. Вони тим більше дороги йому, що зажадали від його неймовірної напруги волі, абсолютного придушення людських слабостей:

Хто знає, скільки гірких воздержаний,

Приборканих страстей, важких дум,

Денних турбот, ночей безсонних мені

Все це коштувало?

Заради чого герой ішов на такі жертви, чого прагнув він досягти наприкінці життєвого шляху? У своєму піднесеному монолозі барон поетизує золото, то могутність, ту безмежну владу над миром, що воно приносить хазяїнові:

Що не підвладно мені? як якийсь демон

Отселе правити миром я можу;

Лише захочу – спорудяться чертоги;

У чудові мої сади

Збіжаться німфи резвою толпою;

И музи данина свою мені принесуть,

И вільний геній мені поневолиться…

Але головне – не реальна влада над миром, цей лише засіб задоволення людської гордині. Головне – гарантія абсолютної волі, особистої незалежності:

Мені все послушно, я ж – нічому;

Я вище всіх бажань; я спокійний;

Я знаю міць мою: з мене досить

Цього сознанья…

Барон – щирий поет золота, що символізує надійний захист його особистого достоїнства. Тим нестерпніше для нього думка, що досягнута могутність може звалитися під напором прагнучих насолод марнотратника життя, нічим не сина, що пожертвував заради золота:

Я царюю!.. Який чарівний блиск!

Слухняна мені, сильна моя держава;

У ній счастие, у ній честь моя й слава!

Я царюю… але хто слідом за мною

Приимет влада над нею? Мій спадкоємець!

Безумець, марнотрат молодий,

Розпусників розгульний співрозмовник!

Барон, як і Альбер, звертається за справедливістю до герцога, уособленню вищої справедливості. У замку герцога бездоганний лицар Альбер виглядає зовсім не по-рицарски, з неприхованою радістю приймаючи виклик старого батька, а настільки, здавалося б, далекий від лицарського кодексу честі барон проявляє себе людиною, що володіє загостреним почуттям особистого достоїнства. Золото, що персоніфікує й честь його, і славу, і зброя особистої незалежності, виявилося неспроможним перед простою образою. І батько, і син борються не тільки із зовнішніми обставинами, але й із внутрішніми протиріччями, прагненням знайти щастя за рахунок інших, що неминуче до безглуздої жорстокості й неминучої трагедії. З гіркотою й жалем говорить герцог:

Жахливе століття, жахливі серця!


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...


Образи Барона й Альбера в трагедії А. С. Пушкіна “Скупий лицар”

Categories: Нові твори

Links