Сковорода Григорій Савич –
ДАВНЯ УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА
Сковорода Григорій Савич (1722-1794)
Григорій Савич Сковорода народився 3 грудня 1722 р. у с. Чорнухи на Полтавщині в сім’ї малоземельного козака. Батьки відзначалися побожністю, миролюбством, гостинністю, чесністю.
У 1738 р. батьки віддають Григорія на навчання до Київської академії. Досить швидко він став виділятися успіхами серед своїх однолітків. У 1742 р. його запрошують до придворної співацької капели в Петербург. Після двох років перебування у північній столиці він повертається продовжувати перерване
У 1750 р. Г. Сковороді трапляється нагода вирушити у тривалу поїздку за кордон. Він відвідує Австрію, Словаччину, Польщу, Німеччину, де знайомиться з життям тамтешніх народів, вивчає їхні звичаї та ближче знайомиться з культурою, передовими філософськими ідеями, літературними течіями. Безсумнівно, ця трирічна подорож мала надзвичайно важливий вплив на
Г. Сковорода працює в Переяславському колегіумі, де запроваджує багато новаторських ідей, чим, звісно, викликав невдоволення багатьох. Саме за недотримання усталених методів викладання його звільняють від цієї діяльності.
З 1759 по 1769 рр. Г. Сковорода працює як викладач поетики і етики в Харківському колегіумі. Протест і несприйняття схоластичних догматів навчального процесу послужили причиною його звільнення. Понад чверть століття, “переповнюючись живим відчуттям істини”, мандрує він містами і селами Лівобережної України, часто перебираючись і в сусідні губернії, даруючи народові знання і досвід духовного самопізнання. ЗО ліричних творів склали збірку “Сад Божественних пісень”. З 1753 по 1785 рр. Г. Сковорода пише переважну більшість своїх поетичних творів. Простий та образний стрій думок, доступність вчення, власний життєвий подвиг привертали до його особистості увагу всієї спільноти.
Помер Г. С. Сковорода 9 листопада 1794 р. в селі Пан-Іванівка (нині – Сковородинівка) на Харківщині. Перед смертю поет і філософ заповідав поховати себе на підвищенні біля гаю, а на могилі зробити напис: “Світ ловив мене, та не спіймав”.
Щоб зрозуміти суть епітафії, слід детально познайомитися з життєвим шляхом поета, його філософськими поглядами. Ченці Києво – Печерської лаври, у свою чергу, вмовляли: “Доволі блукати по світу! Час причалити до гавані: нам відомі твої таланти, свята Лавра прийме тебе, як мати своє чадо, ти будеш стовпом церкви і окрасою обителі”. На це Григорій Савич саркастично відповів: “Ох, преподобнії! Я стовпотворіння умножати собою не хочу, доволі і вас, стовпів неотесаних, у храмі Божому! Світ мене не впіймає”. Не вдалося ні царям, ні панам, ні ченцям за почесті та кар’єру купити розум, честь і волю Сковороди. Щастя письменник вбачав не в маєтках і славі, а в житті за совістю; шляхом до щастя вважав самопізнання. Харківському губернаторові на пропозицію стати чиновником Сковорода відповів: “Ваше превосходительство! Світ подібний до театру. Щоб грати в театрі з успіхом і похвалою, беруть ролі за здібностями. Після великого випробування себе побачив, що не можу представляти в театрі світ жодної особи, крім низької, простої… Я обрав собі цю роль – і задоволений”. Навіть Катерині II Сковорода не побоявся відповісти: “Мені моя сопілка і вівця дорожчі царського вінця”.
Постать Сковороди завжди була овіяна таємницями, домислами, вигадками і викликала інтерес. Та це й не дивно, бо Григорій Сковорода ще за життя став легендою. Таким чином він ще раз заявив про свою відданість духовному спасенному життю перед земними суєтністю і марнотою.
Самопізнання, заглиблення у свій внутрішній світ, уміння слухати себе, голос своєї совісті дозволяють правильніше і чіткіше осягнути покликання людини на цій землі, викристалізувати думки і почуття, аби навести духовний лад у своїй душі. Бо тільки в чистоті, несуєтності, благоговійності та мудрості можна почути істинний голос свого внутрішнього “я”, голос духу.
“Щастя наше є мир душевний, але мир цей до жодної речовини не стосується; він не золото, не срібло, не дерево, не вогонь, не вода, не зірки, не планети… Як здоров’я має свою точку не зовні, а всередині тіла, так мир і щастя в найглибшій точці душі нашої перебуває і є здоров’ям її та нашим блаженством. Здоров’я тіла є не що інше, як мир тілесний, як мир сердечний є пожива на здоров’я душі, і як здоров’я родиться після очищення з тіла шкідливої й зайвої мокроти, матері всіх хвороб, так і серце, очищуване від підлих світських гадок, що турбують думку, починає проглядати схований усередині себе скарб щастя свого, відчуваючи, ніби після хвороби, бажання поживи своєї, подібне до нашого горіха, який зачинає зерно життя свого в звичайному колоску.
Оцих-то, хто починає себе пізнавати, закликає премудрість божа у дім свій, на гостину…” Одержимий ідеєю духовного відродження української нації, мудрець виношує образ справжнього громадянина своєї держави.
Мудрість Г. Сковороди вирішальною мірою була виплекана премудрістю віри. Власним життям він канонізував високі моральні принципи: волелюбність, твердість духу, гідність, щирість, добролюбство, прагнення мудрості, надійність, любов до ближнього.
ЗВЕРНИ УВАГУ
Наступ католицизму на українських землях активізував громадянську свідомість частини православного духовенства й освіченого українства. Вони об’єднуються, щоб протистояти католицькій експансії. Однією з форм цього об’єднання були братства – церковно-освітні організації. Братства відкривали школи, провадили просвітницьку роботу, спрямовану на захист і збереження православної церкви й української культури.
ЗАПАМ’ЯТАЙ
Основні твори: збірка ліричних поезій “Сад Божественних пісень”, збірка морально-повчальних притч “Байки Харківські”, філософські трактати: “Разговор, називаемый алфавит, или Букварь мира”, “Благородний Еродій”, “Розмова п’яти подорожніх про справжнє щастя”.
Особливість подвижництва Г. С. Сковороди полягає в тому, що він прагнув збудити “мислячу силу” в свого народу, підняти в людині все краще, закладене у неї природою та Богом, і розвивати, долучаючи до цінностей вищих і вічних. Досягнення ж їх означає спасіння І дарує щастя.
Феномен постаті Григорія Савича Сковороди – у дивовижному гармонійному поєднанні краси тілесної та духовної. У власному житті він сповідував виразні й тверді принципи: самопізнання і внутрішня згода з волею Бога. Окрім того, філософ постійно наголошує, що людина має невичерпний духовний потенціал, який лише необхідно спрямувати у потрібне русло, на справи Божі: пізнання і творчість. У своїх філософських творах великий мислитель розмірковував над основами буття.
“Сад Божественних пісень”.
Ліричний герой збірки перебуває у пошуках правди, добра, щастя. Він, як і автор, великий народолюбець, гуманіст, кличе до єднання людини з природою. Відкриваючи перед читачем свою благородну, чутливу душу, ліричний герой виливає журбу і тривогу, роздуми.
Ліричного героя збірки “Сад Божественних пісень” мучать “нудьга проклята” і “докучлива печаль”. Вони гризуть його, як “ржа сталь”, а він жене їх геть і врешті переборює тугу.
У багатьох поезіях автор милується красою рідної природи, духовно збагачується її чарами:
Ой, пташино жовтобока,
Не клади гнізда високо.
А клади лиш на лужку,
На зеленім моріжку…
Стоїть явір над водою
І киває головою,
Буйні вітри повівають,
Руки явору ламають.
Найкращим поетичним твором вважається вірш “Всякому місту – звичай і права”, в якому Сковорода окремо виділив усіх тих, хто потребує засудження: здирники, бюрократи, пияки, розпусники, підлабузники, ледарі, пани, купці, лихварі, чиновники та юристи, які зловживають своїм становищем. На противагу їм усім герой твору думає не про маєтки і чини, а про те, щоб жити мудро, не заплямити совісті, бо тільки така людина може не боятися смерті:
Знаю, що смерть – як коса замашна.
Навіть царя не обійде вона.
Байдуже смерті, мужик то чи цар, –
Все пожере, як солому пожар.
Хто ж бо зневажить страшну її сталь?
Той, в кого совість, як чистий кришталь.
У давній українській літературі ніхто не зумів так просто і в той же час так поетично висловити захоплення природою. Відчувається вплив фольклору, поезія стала піснею, за жанром – це романс.
Григорій Сковорода – не лише талановитий поет-лірик, а й видатний байкар. Він створив 30 прозових байок, високо оцінених І. Франком. Відтворити істину і висловити критичне ставлення до суспільних явищ – таким, на думку Сковороди, є завдання і призначення байки. Тому деякі його твори є гостро сатиричними, наприклад “Олениця і Кабан”. Олениця назвала Кабана просто кабаном, не знаючи, що той одержав титул барона. Кабан образився. Вибачаючись, Олениця говорить: “Ми, прості, судимо не за одягом і словами, а за справами”. А справи Кабана і після одержання дворянського титулу такі ж огидні, якими були й раніше: він риє землю і ламає пліт, тільки тепер це ще нестерпніше, бо Кабан нібито возвеличився над іншими звірами.
Значна частина байок присвячена темі “сродної праці”. Кожна людина, на думку Сковороди, наділена певним даром. Дехто, знехтувавши природними нахилами, вибирає для себе прибутковий фах, але цим шкодить собі та суспільству. “Не змагай до того, що не дано від природи”, – повчав він. Саме ця думка покладена в основу байки “Бджола і Шершень” . Бджоли збирають мед, тому що “для цього народжені”, для них сам процес збирання меду “незрівнянно більша радість від споживання його”. Цього Шершень збагнути не може. Наприкінці байки алегорія розкривається: “Бджола – се символ мудрої людини, яка у природженому ділі трудиться. Шершень – се образ людей, котрі живуть крадіжкою чужого” і проводять у розкошах паразитичне життя. Мораль байки проста: праця повинна стати для людини природною потребою, “найсолодшою поживою”, тільки тоді життя матиме зміст і красу. А паразитів на зразок Шершня в суспільстві не повинно бути. У праці людина відчуває радість буття, а в неробстві деградує. Байка “Бджола і Шершень” стала популярною за життя байкаря, бо її мораль відображала погляди народу і була спрямована проти суспільства, в якому пани-нероби споживали результати праці мільйонів робітників.
Спадщина композитора, поета, байкаря і філософа Григорія Савича Сковороди є дорогим надбанням української національної та світової культури. Тому широко відзначаються ювілеї мандрівного філософа, його іменем названо вулиці, школи, заклади освіти та культури, село Іванівка перейменовано на Сковородинівку, там відкрито меморіальний музей, у багатьох містах споруджено оригінальні пам’ятники на його честь, про нього написано чимало книжок і статей (поеми П. Куліша “Грицько Сковорода” і П. Тичини “Сковорода”, повість Т. Шевченка “Близнецы”, поезії А. Малишка, М. Вінграновського, І. Драча та інших). На кіностудії ім. О. Довженка знято художній фільм “Григорій Сковорода”.
ЗВЕРНИ УВАГУ
Увесь творчий доробок Григорія Сковороди, який включає 17 філософських творів, 7 перекладів, збірки “Сад Божественних пісень”, “Байки Харківські”, – це єдина система поглядів, єдина філософія. Свого часу І. Франко назвав Г. Сковороду “національним філософом”, оскільки він дав вираження глибоким і суттєвим духовним цінностям нації.
Українську традицію письменники шукали не в описі, а у символіці фольклору, насамперед кобзарських дум І пісень, у поетичних образах Г. Сковороди, в українській демонології (сукупність “демонів”- духів, що населяють світ і сприяють або шкодять людині). Не випадково при характеристиці літератури кінця XIX – початку XX ст. часто зустрічаємо поняття “символізм”, хоча нікого з українських письменників цього періоду не можна назвати символістом у повному розумінні цього слова.
У байках Сковороди відчувається вплив його попередників у цьому жанрі, від Езопа до Лессінга, але головне джерело його байок – українська народна казка. І ще одна особливість байок Григорія Сковороди: мораль, яку він називає “силою”, є в кілька разів більшою, ніж основна частина байки.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)