Скорочено “Зруйноване гніздо” Кащенка
– Не своєю волею вони пішли од нас: Демка повезли у кайданах, Іван же, ти знаєш, помстився за батька та й мусив раптом тікати. Помолимося Богу за них, щоб хоч їм Господь послав щастя й долю, а ми вже якось перетерпимо. Наша доля жіноча: ми звикли з дитячих літ коритися всім, козаки ж не звикли коритися неправді…
Минув тиждень і другий. Прикажчик знову почав залицятись до Галі й умовляти її до любощів, але вона не хотіла про те й слухати, перетерплюючи й лайку, й знущання, і важку роботу.
На третім тижні до управителя прийшла звістка про
– Князь буде гніватись, – говорив управитель, – як довідається, що молода жінка та не дає йому приплоду… Треба з кимось її спарувати.
У прикажчика аж очі заграли з радощів, що він може досягти того, чого бажає.
– Дозвольте мені взяти оту козачку за себеї – сказав він і навіть уклонився управителю.
Управитель глянув на нього здивовано.
– Хіба ти не нагледів собі дівчини, що хочеш взяти молодицю та ще й з дитиною?
– Дуже
– Ну, коли охота, то й бери!
– Шкода, що заходить Спасівка… – сказав прикажчик. – Доведеться два тижні дожидати.
– Підождеш… Неабиякий великий час! – сказав управитель, посміхаючись, і залишив розмову.
Повернувшись од управителя, прикажчик зразу ж пішов до Галі.
– Бачиш, хахлушка, – сказав він, – який я до тебе приязний: замість того, щоб тебе засікли на смерть за непокірливість, я зроблю тебе прикажчицею, моєю жінкою. Будеш найстарша на селі.
Галя зрозуміла речі прикажчика так, що вона стала удовою, і зблідла як крейда.
– Хіба Демко помер? – ледве вимовила вона.
– А дідько його знає, чи він живий, чи помер! – одповів прикажчик. – Втік він зі служби і невідомо, де єсть!
– Так він же живий!
– Однаково, що вмер, коли пропав без вісті. Отже, лагодься до вінця. Після спасівки зараз і поїдемо до Микитиного Рогу. Там саме тільки посвятили церкву і піп нас перших обкрутить.
Прикажчик пішов геть, Галя ж навіть не збагнула, чи він жартував, чи правду говорив.
Проте через кілька днів вона почула, що прикажчик справді лагодиться до шлюбу і упорядковує свою господу. Нещасній жінці світ потьмарився в очах з тієї звістки і вона ледве дійшла до своєї хати. Душу її сповили тяжкі думки:
“Що чинити? – думала вона з мукою у серці. – Може, справді москалі не такі християни, як ми, і у них таки й можна вінчати од живого чоловіка? Як же врятуватись? Невже ж назавжди залишити надію жити з любим Демком? Невже мати за чоловіка свого ворога, чужинця?”
Тут саме в колисці прокинувся Миколка і простяг до неї свої рученята. Галя вхопила його і почала тулити до лона.
– Дитинко ж моя ріднесенька… Сирітка од живого батька! Та коли б же не ти, так знала б я що чинити: лиман глибокий… У ньому знайшла б я край своїм стражданням. Куди ж я тебе подіну, дороге моє немовлятко?
Далі молода жінка, держачи дитину біля лона, стала навколішки до образів і почала молитись:
– Не попусти, Боже, такої неправди! Ти звінчав мене з Демком, то й поверни мені його! Не дай мойому ворогові, чужинцю-нехристу, знущатись над моїм тілом і душею. Не попусти, щоб син мій звав батьком когось іншого од рідного свого батька, Демка!
Довго стояла Галя перед образами і те моління заспокоїло її. Вона встала повна надії, що те не може статись, щоб її звінчали з прикажчиком. Та не вспіла вгамуватись її збентежена душа, як прикажчик, неначе його кликали, вже й тут, у Галиній хаті.
– Що ж, моя молода, – говорив він жартливо, – чи все упорядкувала до шлюбу?
– Не буде того ніколи! – одповіла Галя спокійно й рішуче.
– Як то не буде ніколи, коли управитель звелів!
– А так, що й піп од живого чоловіка не звінчає.
– На те єсть наказ начальства, що як хто з служби втече, так можна його жінку звінчати з іншим.
– Не може бути таких наказів, бо то було б проти Бога. До того ж піп повинен спитати мене, чи згодна я піти за вас, я ж скажу, що незгодна.
Прикажчик почав глузливо сміятись:
– Ой яка ж ти дурна… сказано хахлушка! То тільки у панів так, що своєю волею дівки заміж ідуть: кріпачки ж ідуть за того, за кого пан звелить.
– Як-то? – злякано спитала Галя. – І піп не питає про згоду?
– Може, й питає, якщо то так ведеться, та тільки не звертає уваги на те, що молода говорить, а робить те, що наказує пан. Не потурати ж дівкам. Може, яка і зовсім не хотіла б заміж іти, так панові ж треба, щоб був приплід, щоб кріпаків у нього більшало. Отже я ласкою кажу тобі: покинь ти дрочитись, бо все одно я й зв’язану звінчаю тебе з собою. Не першу тебе силою будемо вінчати, знаємо, як те зробити!
Знову смертельна нудьга опанувала душу Галі і вона ридала, поки знесилена не впала на лаву.
Минали один по одному тяжкі дні. Наближалася друга Пречиста, а там уже можна було й вінчати. Не знаходячи собі ніякого порятунку, Галя знесилилася серцем і нею опанувала розпука. Проте ся розпука не знищила її завзяття – вона рішуче стала на тому, щоб не дати себе звінчати, а як уже не буде їй ніякого порятунку, так вкинутися у лиман разом з сином; поки ж що вона рішила втекти з хати.
– Як маєш рости, синочку мій, нещасним кріпаком, – плакала вона над Миколкою, пригортаючи його до лона, – так ліпше я сама понесу тебе з собою на той світ!
А немовлятко неначе хотіло розважити матір: випручає рученята, гукає до неї та сміється… Сміялася й матір, радіючи на дитину, але очі її росили ту усмішку пекучими сльозами. Не приведи, Боже, нікому сміятися таким сміхом, як сміялася Галя, лагодячись нести свою дитину в холодні хвилі лиману!
Як тільки через кілька день, Галя почула од прикажчика, що завтра рано їхати до церкви, вона, діждавши вечора, взяла в торбу хліба, а на руки Миколку і, ховаючись у темряві, вийшла в сад. Проминувши там батькову пасіку, перелізла вона через перелаз до левади, спустилася до лиману і пішла попід кручею, берегом, до того місця, де росли очерети. Там, у тих очеретах, вона й сховалася, хоч і добре розуміла, що се переховування ненадовго відтягне час її згуби, бо не на великий час їй вистачить хліба.
Всю ніч і весь другий день вона просиділа в очереті. Земля під нею була дуже вогка, а повітря між очеретом відбивало болотом, проте Галі здавалося тут дуже гарно: вона почувала себе тут вільною і навіть щасливою на самоті з своїм сином.
– Ой, синашу! – зверталася вона до Миколки, ненадовго нам щасливе життя. Завтра я доїм свою паляницю і тоді, синашу мій любий, підемо ми з тобою у лиман до русалочок! Не бійся, серце, що вода холодна, я пригорну тебе до лона і зогрію тебе й у хвилях. А там, під водою, кажуть, єсть чарівне царство: кушир там весь перлами потканий, дерева самоцвітами блищать, а по деревах золоті яблучка ростуть – буде тобі чим бавитись.
Увесь день так щебетала Галя з своїм Миколкою. Тільки надвечір спокій її нарушено. Вона почула голоси людей, що її розшукували. Люди йшли очеретами, ламаючи їх і розгортаючи на всі боки. Навкруг неї розлягався гулкий шелест. Щоб Миколка не подав голосу, Галя поклала його до грудей і заніміла, сперши дух. Люди проходили повз неї близько, проте на неї ніхто не натрапив.
Смерклося. Навколо стояла таємна тиша: тільки й чути було, як очеретини терлися од вітру одна об одну і шелестіли.
За кілька місяців до сього, Галя нізащо в світі не лишилася б сама на ніч в очереті, – вона боялася б і русалок, і вовкулаків, і польового, й лісовика, тепер же вона боялася тільки людей, бо упевнилася, що люди лютіші і за лісовиків, і за всяких примар.
Вже зовсім було пізно, коли Миколка чогось прокинувся і почав плакати.
Під ту добу край очерету, на лимані, почулися плески води. Галя налякалася гадками, що то її шукають, їдучи човном понад берегом, і затулила Миколці рота, але той випручався і заплакав ще дужче.
– А цитьте! – почувся голос з лиману. – Неначе дитина плаче.
Серце Галі заколотилося, мов пташка у сільці, а кров вдарила їй у голову і заграла по всій її істоті, їй здалося… та ні, сього не може бути… їй почулося, неначе з лиману доходив голос Демка.
Миколка знову заплакав і замовк. Галя заніміла, сперши дух.
– Боже мій! – почула Галя з лиману голос чоловіка. – Се моя дитина плаче. Се Миколчин голосочок. Повертай, Петре, в очерет!
– Демко! – несамовито скрикнула Галя, скочивши на ноги.
Тепер вона була вже певна: се їхав він, Демко, її любий чоловік. Він не зрадив! Він похвалився прибути по неї і прибув.
Її поклик голосно пролунав понад лиманом і відбився в очеретах.
– А, ось де ти! – почувся в ту ж хвилину неподалеку голос прикажчика і навкруг Галі зашелестів очерет. Знати було, що до неї бігло очеретом багато людей.
– Демку, рятуй! – скрикнула Галя і кинулась бігти убік лиману, але в ту ж мить дві дужих руки прикажчика вхопили її за стан.
– Задавлю гадюку! – прохарчав він, стерявши з серця голос.
– Демку! – гукнула Галя ще раз і той поклик її був останнім, бо прикажчик затулив їй рота, а челядь, набігши з усіх боків вхопила її на руки і понесла очеретом до левади. Галю обхопив жах від думки, що вона може загубити в очереті Миколку і бідна матір так притиснула його до себе, що хлопець кричав не вгаваючи.
Тим часом дуб протиснувся крізь очерет до берега і Демко, Іван та Гнат, вискочивши на землю, першими побігли на голоси, слідом за тими, що понесли Галю; плач же Миколки добре подав їм звістку, куди треба бігти.
Не знаючи, що до берега пристало аж десять узброєних запорожців, прикажчик і не тікав, а тільки поспішався вибитись з очеретів; дійшовши ж до левади, він спинився. З ним було двадцять кріпаків і він, маючи надію захопити Галиного чоловіка, якщо той справді наважиться йти на її поклик, розстановив кріпаків зараз там, де кінчався очерет.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)