Скорочено ЗАПОРОЖЦІ – ІВАН НЕЧУЙ-ЛЕВИЦЬКИЙ
(Фрагмент)
Над Дніпром, коло славних порогів, у селі Старому Кодаку жив молодий лоцман Карпо Летючий, потомок славних запорожців. Він мав увесь хист і вдачу запорозьку. Високий був, чорнявий та кучерявий, гарний з лиця і зі стану, ще й до того сміливий! Батько змалечку брав його на байдаки та плоти, переводячи їх через пороги. Тому Карпо знав добре всі пороги, всі забори, кожний камінь. І любив їх. Любив летіти стрілою прудким козацьким ходом через пороги, летіти птицею з лави на лаву; слухати, як шумить Дніпро на порогах, як реве Звонець або Дід
Лоцманський отаман дуже любив Карпа і вірив йому, як собі. Тому настановив його керманичем.
Якось приплив до порогів багатий купець і попросив дати йому найкращого лоцмана. “Нема в мене певнішого лоцмана, як Карпо Летючий, хоч він і молодий. Посилаю його, то все одно, що й сам їду”, – відказав отаман. Після цього благословив Карпа на щасливу дорогу і пообіцяв, якщо повернеться живим додому, дати велику-велику плату.
Погода була тиха і ясна. Вода в Дніпрі стояла тиха й гладенька, як скло. А байдак швидко наближався до першого порога – Кодацького, що вже стогнав
“І ось вже зашуміла вода і заревла. З’явився Кодацький поріг – весь від берега до берега, білий, вкритий піною та бризками. Байдак загув і полетів з лави на лаву, рівно як стріла. В одну мить його перенесло через поріг. Вода оббризкала гребців і присипала Карпові кучері. Судно тихо загуло, як порожня бочка. Всі перехрестились”.
Під керівництвом Карпа Летючого судно перестрибнуло цей поріг. А після нього й інші: Звонецький, Сурський і Лохманський пороги. Смілива й горда душа керманича палала щастям.
Але Дід, чи Ненаситець, усе ревів та стогнав усе дужче та дужче, неначе десь ревла череда волів, неначе десь стріляли з гармат, або дзвонили в великі дзвони. Пройшла хвиля, і перед Карповими очима встали з води дванадцять Дідових лав, страшних, сердитих, біснуватих. Враз вітер ухопив судно і зніс набік… В душі в Карпа похололо… Він сам кинувся до стерна, закричав на гребців, але нічого не міг удіяти. Страшний камінь Крутько вхопив байдак і обкрутив його навколо себе, зламавши стерно. Гребці здійняли руки до Бога, і Карпо втратив пам’ять…
Дивиться керманич униз і бачить місце гарне, як рай, про яке тільки в казках розказують. Усе місце зеленіло гаями, лужками, садками, виноградом. Між зеленою травою цвіли всякі квітки. Карпо бачив під самою скелею, де він лежав, пишний рожевий кущ, чув навіть пахощі від рож і васильків. Зверху, з-під водяної стелі, на скелі висіло латаття з широким листом, з білими та жовтими квітками, висіло купами дрібне, як пух, зелене підводне зілля… Скрізь світило сонце. Краса того місця так причарувала Карпа, що все його життя, змалку і до парубоцтва, здалось йому якимсь сном. Йому хотілось тільки дивитись то на сади, то на скелі, то на кришталеву стелю, синю від синього неба, а часом блискучу, як цвіт веселки.
“За мить побачив Карпо внизу двох чоловіків. На них були високі чорні шапки з червоними верхами, сині кунтуші з рукавами навідкид. Чоловіки сказали йому стрибати до них. Карпо скочив і зараз почув, що він тихенько спускається на землю, як обережна птиця спускається з неба на дерево. Ті люди піддержали його за руки і поставили на траву. Після цього спитали в хлопця, звідки він і навіщо прибув сюди. Та за мить один з них сам здогадався, що лоцман з України”.
Дивлячись на тих чоловіків, Карпо трохи злякався, і здивувався, і замилувався: такі вони були високі, рівні, дужі! Такі вони були гарні на вроду, що він таких людей не бачив ні між панами, ні між простими селянами.
Між тим чоловіки спитали: “Чи вже ж тепер на Україні стали такі маленькі та мізерні люди?” Карпо відповідав, що усі.
Від цих двох Карпо довідався, що вони – запорожці, що місце, яке він бачить – це Запорізька Січ, що головний у них – гетьман.
“Саме до гетьмана і повели Карпа. Але перед цим він був представлений козацькому товариству. Всі козаки були високі, рівні та здорові; всі були гарні, повбирані в гарну одежу, неначе в свято або в неділю. Вони стиха розмовляли, а Карпові здалося, що то ревуть страшні Дніпрові пороги.
Дорогою хлопець побачив високу кам’яну стіну, під якою був пишний сад. В тому саду росло всяке дерево, на якому висіли спілі яблука та груші, червоніли вишні та черешні, червонів та жовтів спілий виноград, порозкладавши широкий лист і важкі кетяги ягід скрізь по камінню. У саду, на лавках, сиділи старі запорожці з бородами, білими як сніг, і чорними вусами. Потім Карпо побачив другий сад, весь зелений, весь засаджений квітками. З того саду лився гарний та дзвінкий чоловічий голос, що співав дуже старовинну козацьку думу. Це співав сивий кобзар, сидячи на камені, а кругом його сиділи й стояли козаки середніх літ.
Прийшовши до гетьмана, запорожці повідомили, що прибув чоловік з України.
Гетьман тільки тоді кинув оком на Летючого, довго дивився на його, і дві сльози впало з його очей на землю. На тому місці вже лежали дві рожі.
Хлопець був прийнятий дуже ласкаво: “Сину мій любий, сину мій милий! Я б тебе обняв, та боюсь задушити тебе від моєї великої сили, від щирого серця, – промовив гетьман і стиха поцілував Летючого. – Скажи ж мені, сину, що там діється на Україні?” Карпо відповідав, що нічого особливого не відбувається.
“Чи пам’ятають на Україні про гетьмана й козаків? Чи згадують? ” – питав далі гетьман. Керманич відповів, що трохи пам’ятають, щось чули від кобзарів, та й усе.
Тоді гетьман важко зітхнув і поклав свою булаву на камінь. З каменя так і бризнули левкої та фіалки кругом булави, а виноград оплів навкруг камінь і послався по траві. Гетьман відв’язав меч і застромив у камінь. Меч увігнався в скелю як у віск, а з-під меча задзюрчала кров. Гетьман тихою ходою виступив уперед, і козаки розступились на обидва боки. Гетьман був вищий і кращий від усіх запорожців: високий, як Палій, гарний, як Мазепа, сміливий, як Богдан Хмельницький. Його лице блищало, як раннє сонце.
І пішли козаки у супроводі гетьмана у церкву, помолитися за Україну.
І. Нечуй-Левицький розповідає про українську природу, зокрема про її річки із страшними порогами. Щоб подолати такі пороги і потрапити до моря, треба було мати особливе вміння і виключну сміливість. Саме такі риси мав Карпо Летючий. Та навіть найсміливішим та вправним керманичам іноді не щастить. Та Карпо, коли розбився його човен, потрапив у дивне місце – зачаровану Запорізьку. Січ. Письменник уславлює мужніх, сильних і красивих запорожців, славу і приклад яких, на жаль, призабули в Україні.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)