КАЙДАШЕВА СІМ’Я – ІВАН НЕЧУЙ-ЛЕВИЦЬКИЙ

10 клас

ЛІТЕРАТУРА НАПРИКІНЦІ XVIII – НА ПОЧАТКУ XIX ст.

ІВАН НЕЧУЙ-ЛЕВИЦЬКИЙ

КАЙДАШЕВА СІМ’Я

Повість
(Скорочено)

І

(…) Одного літнього дня перед паликопою Омелько Кайдаш сидів в повітці на ослоні й майстрував. Широкі ворота з хворосту були од­чинені навстіж. Густа тінь у воротах повітки, при ясному сонці, здава­лась чорною. Ніби намальований на чорному полі картини, сидів Кайдаш в білій сорочці з широкими рукавами. Кайдаш стругав вісь. Широкі рукава закачались до ліктів; з-під рукавів було видно здорові загорілі

жилаві руки. Широке лице було сухорляве й бліде, наче лице в ченця. На сухому високому лобі набігали густі дрібні зморшки. Кучеряве по­січене волосся стирчало на голові, як пух, і блищало сивиною.

Коло повітки на току два Кайдашеві сини, молоді парубки, поправ­ляли поди під стіжки: жнива кінчались, і начиналась возовиця. Стар­шого Кайдашевого сина звали Карпом, меншого – Лавріном. Кайда­шеві сини були молоді парубки, обидва високі, рівні станом, обидва довгообразі й русяві, з довгими тонкими, трошки горбатими носами, з рум’яними губами. Карпо був широкий в плечах, з батьківськими карими гострими очима, з блідуватим

лицем. Тонкі пружки його блі­дого лиця з тонкими губами мали в собі щось неласкаве. Гострі темні очі були ніби сердиті.

Лаврінове молоде довгасте лице було рум’яне. Веселі сині, як небо, очі світились привітно й ласкаво. Тонкі брови, русяві дрібні кучері на голові, тонкий ніс, рум’яні губи – все подихало молодою парубочою красою. Він був схожий з виду на матір.

Лаврін проворно совав заступом по землі. Карпо ледве володав руками, морщив лоба, неначе сердився на свого важкого й тупого заступа. Веселому, жартовливому меншому братові хотілось говорити; старший знехотя кидав йому по кілька слів.

– Карпе! – промовив Лаврін, – а кого ти будеш оце сватать? Адже ж оце перед Семеном тебе батько, мабуть, оженить.

– Посватаю, кого трапиться, – знехотя обізвався Карпо.

– Сватай, Карпе, Палажку. Кращої од Палажки нема на всі Семигори.

– То сватай, як тобі треба, – сказав Карпо.

– Якби на мене, то я б сватав Палажку, – сказав Лаврін. – В Па­лажки брови, як шнурочки; моргне, ніби вогнем сипне. Одна брова варта вола, другій брові й ціни нема. А що вже гарна! Як намальована!

– Коли в Палажки очі витрішкуваті, як у жаби, стан кривий, як у баби.

– То сватай Хіврю. Хівря доладна, як писанка.

– І вже доладна! Ходить так легенько, наче в ступі горох товче, а як говорить, то носом свистить.

– То сватай Вівдю. Чим же Вівдя негарна? Говорить тонісінько, мов сопілка грає, а тиха, як ягниця.

– Тиха, як телиця. Я люблю, щоб дівчина була трохи бриклива, щоб мала серце з перцем, – сказав Карпо.

– То бери Химку. Ця як брикне, то й перекинешся, – сказав Лаврін.

– Коли в Химки очі, як у сови, а своїм кирпатим носом вона чує, як у небі млинці печуть. А як ходить, то неначе решетом горох точить, такі викрутаси виробляє…

Карпо прикинув таке слівце, що батько перестав стругати і почав прислухатись. Він глянув на синів через хворостяну стіну. Сини сто­яли без діла й балакали, поспиравшись на заступи. Кайдаш скочив з ослона й вибіг з стругом у руці з повітки. Старий Омелько був дуже богомільний, ходив до церкви щонеділі не тільки на службу, а навіть на вечерню, говів два рази на рік, горнувся до духовенства, любив мо­литись і постить; він понеділкував і постив дванадцять п’ятниць на рік, перед декотрими празниками. Того дня припадала п’ятниця перед па – ликопою, котрого народ дуже поважає. Кайдаш не їв од самого ранку; він вірив, що хто буде постить у ту п’ятницю, той не буде в воді потопати.

– А чого це ви поставали та руки позгортали, та ще й верзете Бог зна що? – загомонів Кайдаш до синів. – Чи то можна в таку п’ятни­цю паскудить язики? Ви знаєте, що хто сьогодні спостить цілий день, той ніколи не потопатиме в воді і не вмре наглою смертю.

– В Семигорах нема де і втопиться, бо в ставках старій жабі по ко­ліна, – сказав Карпо.

– Говори, дурню! Нема де втопиться. Як Бог дасть, то і в калюжі втопишся, – сказав батько.

– Хіба з корчми йдучи… – сердито сказав Карпо і тим натякнув батькові, що батько любить часто ходить до корчми.

– Ти, Карпе, ніколи не вдержиш язика! Все допікаєш мені гіркими словами…

Кайдаш плюнув і знов пішов у повітку стругать вісь.

Хлопці трохи помовчали, але перегодя знов почали балакати спер­шу тихо, а далі все голосніше, а потім зовсім голосно.

– Карпе! – тихо почав Лаврін, дуже охочий до гарних дівчат. – Скажи-бо, кого ти будеш сватать?

– Ат! Одчепись од мене, – тихо промовив Карпо.

– Сватай Олену Головківну. Олена кругла, як цибулька, повновида, як повний місяць; в неї щоки, мов яблука, зуби, як біла ріпа, коса, як праник, сама дівка здорова, як тур: як іде, то під нею аж земля стугонить.

– Гарна… мордою хоч пацюки бий; сама товста, як бодня, а шия, хоч обіддя гни.

– Ну, то сватай Одарку Ходаківну: ця тоненька, як очеретина, гнучка станом, як тополя; личко маленьке й тоненьке, мов шовкова нитка; губи маленькі, як рутяний лист. З маленького личка хоч води напийся, а сама пишна, як у саду вишня, а тиха неначе вода в криниці.

Старий Кайдаш аж набік сплюнув, а Карпо промовив:

– Вже й знайшов красуню! Та в неї лице, як тріска, стан, наче копист­ка, руки, як кочерги, сама, як дошка, а як іде, то аж кістки торохтять.

– Але ж ти й вередливий! То сватай Хотину Корчаківну, – сказав Лавр і засміявся.

– Чи ти здурів? Хотина як вигляне в вікно, то на вікно три дні со­баки брешуть, а на виду в неї неначе чорт сім кіп гороху змолотив.

– Ну, то бери Ганну.

– Авжеж! Оце взяв би той кадівб, що бублика з’їси, поки кругом обійдеш, а як іде…

Карпо прикинув таке слівце, що богомольний Кайдаш плюнув і знов вибіг з повітки.

Хлопці стояли один проти одного, поспиравшись на заступи.

– Господи! Чи в вас Бога нема в серці, що ви в таку святу п’ятницю паскудите язики? Чи вам не треба помирать, чи ви не соромитесь свято­го сонечка на небі? Якого це бісового батька ви стоїте, згорнувши руки, діла не робите, та тільки язиками чорт зна що верзете! – крикнув Кайдаш і почав присікуватись до синів та махать стругом перед самим Карповим носом. Старий був нервний і сердитий, та ще більше сердив­ся од того, що в його од самого ранку й рісочки не було в роті.

– Тату! – сказав гордо Карпо. – Ви покинули майструвать, а ми вам нічого не кажемо.

Старого неначе хто вщипнув. Він заговорив дрібно й сердито, на­говорив синам сім мішків гречаної вовни, невважаючи на святу п’ятницю, та й пішов у повітку. Сини почали знов розмовлять.

– Коли я буду вибирать собі дівчину, то візьму гарну, як квіточка, червону, як калина в лузі, а тиху, як тихе літо, – сказав веселий Лаврін.

– Мені аби була робоча, та проворна, та щоб була трохи куслива, як мухи в спасівку, – сказав Карпо.

– То бери Мотрю, Довбишеву старшу дочку. Мотря й гарна, й трохи бриклива, і в неї серце з перцем, – сказав Лаврін.

Лаврінові слова запали Карпові в душу. Мотря не виходила в його з думки, неначе стояла тут на току недалечко од його, під зеленого яблу­нею, і дивилась на його своїми темними маленькими, як терен, очима. (…)

– Карпе! Чого це ти витріщив очі на яблуню, наче корова на нові ворота? – спитав Лаврін.

Карпо ніби не чув його слів та все дивився суворими очима на зе­лене гілля. Хотів він прогнать з-перед очей ту мрію, а мрія все стояла й манила його. (…)

Сватання й одруження Карпа – поступове назрівання конфлікту між свекрухою і невісткою Мотрею – сварки між членами родини – знайомство Лавріна з Мелашкою, одруження Лавріна – наростання сімейних конфліктів – Мелашка на прощі в Києві з бабою Палажкою – повернення Мелашки в Семигори – смерть Омелька Кайдаша через пияцтво.

VІІІ

Поховали сини Кайдаша з великою честю, просили священика занести батька в церкву; як ховали, то читали Євангелію трохи не коло кожної хати; після похорону справили багатий обід. Кайдашиха роздала старцям щедру милостиню, дала священикові на сорокоуст.

На четвертий день після похорону Карпо й Лаврін почали ділитись батьківськими спадками.

– А що, Лавріне, – сказав Карпо, – розділим тепер фунт пополовині, а то батько одрізав мені городу, неначе вкрав.

– То й розділимо, – сказав Лаврін. – Чи підемо в волость, чи обійде­мось і без волості?

– А нащо нам здалася та волость! Одміримо пополовині город та пополовині садок, та й годі, – сказав Карпо. – Хіба таки самі собі не дамо ради?

– Про мене, міряймо город і самі, – сказав Лаврін.

Карпо взяв довгу та рівну ліщину і почав з Лавріном міряти город вздовж та впоперек. Перемірявши город, вони розділили його вздовж пополовині й позабивали на межі кілки.

– А що, Лавріне, чи будемо городити тин, чи, може, й без тину обійдеться? – сказав Карпо.

– А навіщо той тин здався? Адже ж у нас двір коло хати спільний, хоч на йому й стоїть і твоя і моя повітка та загорода, – сказав Лаврін.

– Про мене, нехай буде так, – сказав Карпо.

– Але не знаю, як ще наші жінки скажуть, – сказав Лаврін, про матір вже й не згадуючи.

– Хіба в мене жіночий розум, щоб я жінок слухав? – сказав Карпо.

Тільки що вони переміряли город та садок, з хати вибігла Мотря. Во­на вийшла на город і окинула його оком з горба вниз, а од низу на горб, по­тім вийшли на горб і ще раз поміряла грунт очима. Лаврінова частка зда­лась їй більшою, мабуть, тим, що в чужих руках шматок хліба все здаєть­ся більшим. Вона скинула з себе пояс та давай міряти город перше впопе­рек на Лавріновій половині вийшло більше на один пояс. Переміряла во­на вдруге, – ой лишечко! Лаврінова частка була більше аж на два пояси.

– Бодай вас лиха година міряла, як ви оце переміряли, – сказала сама до себе й заходилась мірять поясом грунт вподовж: ой гвалт! Лаврінова половина виходила довша на цілий пояс, ще й висунулась ріжком на вулицю в бузину.

– Постривайте ж! – крикнула Мотря на весь город. – Це, мабуть, свекрушище помагала їм мірять! Це вона припустила собі на один пояс вздовж та на два пояси впоперек, ще й ріжок у бузині собі одтягла.

Мотря прожогом побігла до хати, держачи в руках пояс, та репету­вала на весь город. Коло припічка стояла та хворостина, котрою Карпо з Лавріном міряв город. Мотря вхопила хворостину й кинулась у две­рі кулею, як птиця.

– Це ви, мабуть, з матір’ю так міряли город, бодай вас міряв сей та той! – крикнула Мотря на порозі так, що двері з обох хат разом одчи­нились і з дверей повискакували всі: і Карпо, й Лаврін, і Кайдашиха, й Мелашка. Вони повитріщали очі на Мотрю.

– Чого вилупили баньки, неначе мене зроду не бачили? Як це ви переміряли город? Та нехай його чорти спечуть з такою мірою! – гукну­ла не своїм голосом Мотря й брязнула об землю хворостиною так, що вона аж захурчала.

– Хррр! – захурчав насмішкувато Лаврін. – Чого це ти кричиш, неначе на батька.

– Кричи на свою матір! Я й тобі захурчу отією хворостиною, коли хоч. Як ви міряли город, коли Лаврінова половина більша і вздовж, і впоперек.

– Твого розуму не спитали, бо свого, бач, нема, – сказав скрив­джений Лаврін.

– Неправда твоя, Мотре, – спокійно сказав Карпо, заклавши руки за спиною.

– Бреши сам! Ось я тільки що сама міряла. Іди в волость, нехай волость вас розділить, а не свекруха, – репетувала Мотря.

– Одчепись од мене, сатано! Я й дома не була, як вони міряли. Це правдива причепа! – сказала Кайдашиха. – Бере моє добро, ще й мене лає.

– Ідіть міряйте на моїх очах, а як ні, то я ваші кілки на межі геть повикидаю за тин, а таки свого докажу, – кричала Мотря.

Мотря вибігла з сіней і побігла на город: за нею пішла Кайдашиха з Мелашкою, а за жінками пішли чоловіки. Мотря розперезалась і поча­ла міряти город поясом: впоперек Лаврінова половина вийшла більша на два пояси.

– А що, чия правда?

– Як ти міряєш? Піддури кого дурнішого, а не мене, – крикнула Кайдашиха, – свою половину міряла, то натягувала, аж пояс лущав, а Лаврінову половину міряла, то аж пояс брався. Геть, погана! Дай я сама переміряю з Мелашкою.

Кайдашиха переміряла весь город упоперек, – і знов обидві поло­вини були однакові.

– А що, чия тепер правда! – говорила Кайдашиха. – Ти міряєш собі, то натягуєш, а чужому міряєш, то стягуєш. Ти б людей соромилась! Тобі тільки б сидіти з жидівками в крамницях та обдурювати на аршині людей.

– Це якийсь жіночий сажень вигадала Мотря, що стягується й розтя­гується, як кому треба, – сказав насмішкувато Лаврін.

– А отой ріжок, що в бузину ввігнався, яким сажнем будеш міря­ти? Не бійсь, мені не оддаси? – сказала Мотря.

– То одкуси його зубами! А де ж його діть, коли він вигнався на ву­лицю, – сказала Мелашка.

Мотря була сердита, що вийшло не так, як вона хотіла. Вона при­чепилась до Лавріна за батьківську спадщину.

– Чом же ви не розділили пасіки? – сказала вона. – Адже ж пасіка батькова! Гара, що все загарбали собі в руки! На Лавріновій половині в садку більше двома грушами і однією яблунею.

– А ти вже й полічила? – спитав Лаврін.

– Авжеж полічила, і своїм не поступлюсь. Садок не твій, а батьків­ський, – сказала Мотря.

– То пересади на свою половину! – крикнув Лаврін.

– Який їх чорт подужає пересадить! Пересадиш, то підвередишся, – сказала Мотря.

– О, підвередишся, Мотре, коли Карпо не поможе, – сказав, сміючись, Лаврін.

– Вже хоч і підвереджусь, чи ні, а таки свого докажу, – гукнула Мотря і вдарила кулаком об кулак, – ходім лиш зараз у волость, не­хай нас волость розсудить, а не ти з свекрухою. Дайте, лишень, нам половину пасіки, а як ні, то бери, Карпе, сокиру та й рубай груші. Я вам свого не подарую, – кричала, аж сичала Мотря.

– Та подивись, лишень, на твоїй половині все старі груші, а на моїй – щепи! – сказав Лаврін.

– Мотря каже правду: ви нам дайте половину пасіки, половину овець та свиней, – сказав Карпо.

– Овва, який розумний! Забери ще половину котів та собак! – кри­чала Кайдашиха. – А батька хто лупив у груди? Лаврін хоч батька не бив.

– Не бив, тільки не слухав! – сказав спокійно Карпо.

– А ти забув, що я ще живу на світі? І я маю якесь право на батькове добро. Ти ладен, мабуть, мене живою в землю закопати! – говорила Кайдашиха. – Ти хочеш з своєю Мотрею мене, сироту, скривдить? Ні, Карпе, нехай нас громада розсудить!

– Як громада, то й громада! Ходім в волость, бо я своєю часткою не поступлюсь, – сказав Карпо.

Карпо з Лавріном та з Кайдашихою пішли в волость, а Мотря з Мелашкою зостались у дворі коло волості.

Волость присудила Лаврінові та матері батьківське добро, бо Карпо вже забрав свою частку ще за живоття батька. Як почула це Мотря, то трохи не скрутилась і наробила крику під волостю.

Од того часу між Кайдашенками й їх жінками не було миру й ладу. Карпо й Мотря посердились з Лавріном та з Кайдашихою і перестали заходить до їх у хату.

– А що, Мотре, виграла? Здобрій тим, що тобі волость присудила, – дражнилась стара Кайдашиха з Мотрею.

– Дражніть уже, дражніть, як ту собаку, – говорила Мотря і трохи не плакала от злості.

Обидві сім’ї насторочились одна проти другої, як два півні, ладні кинутись один на другого. Треба було однієї іскорки, щоб схопилась пожежа. Та іскорка незабаром впала поперек усього на сміття.

Раз уранці Мелашка вимела хату й половину сіней, обмела коло своєї призьби, змела до порога та й пішла в хату за рядюгою, щоб винести сміття на смітник. Саме тоді Мотря вибігла з сіней і вгляділа коло порога сміття. Сміття було підметене аж під Мотрину призьбу.

– Доки я буду терпіти од тієї іродової Мелашки! – крикнула Мотря на весь двір; вона вхопила деркача та й розкидала сміття попід Лавріновою призьбою.

Мелашка вийшла з хати з рядниною. Коли гляне вона, сміття роз­кидане геть попід її призьбою й по призьбі.

– Хто це порозкидав сміття? – спитала Мелашка в Мотрі.

– Я розкидала: не мети свого сміття під мою призьбу, бо я тебе ним колись нагодую, – сказала з злістю Мотря.

– А зась! Не діждеш ти мене сміттям годувати. Нагодуй свого Кар­па, – сказала Мелашка і почала змітати сміття докупи до порога.

– Не мети до порога, бо мені треба через поріг ходити! – ляснула; Мотря.

– Авжеж, велика пані. Покаляєш, княгине, золоті підківки, – сказала Мелашка.

– Не мети до порога, бо візьму тебе за шию, як кішку, та натовчу мордою в сміття, щоб удруге так не робила, – сказала Мотря.

Мотрині слова були дуже докірливі. Мелашка спалахнула од сорому.

– А, ти, паскудо! То ти смієш мені таке говорити? Хіба ти моя свекруха? Ти думаєш, що я тобі мовчатиму? – розкричалася Мелашка. – То ти мене вчиш, як малу дитину? Ось тобі, ось тобі!

І Мелашка підкидала сміття деркачем на Мотрину призьбу, на сіни, на вікна, аж шибки в вікнах дзвеніли, а що було мокре, те поприставало до стіни.

Мотря глянула й рота роззявила. Вона не сподівалась од Мелашки такої сміливості й спочатку не знала, що казати.

– То це ти так! То це та, що од свекрухи втікала?

– Ти мені не свекруха, а я тобі не невістка. Я од тебе не втікатиму і мовчать тобі не буду. Ось тобі на, ось тобі на!

Деркач свистів, як шуліка в повітрі, у Мелащиних руках, а шибки аж дзенькали. Мотря кинулась до Мелашки та й почала видирати деркача з рук. Мелашка була слабкіша і випустила його з рук. Мотря замахнулась на неї деркачем. Карпо сидів у хаті, почув, що в вікна щось порощить. Йому здалось, що в вікна б’є град.

“Що це за диво! Небо ясне, а в вікна порощить град”, – подумав він.

– Гвалт! Гвалт! – закричала Мелашка. – Якого ти дідька чіпляєшся до мене, сатано?!

З хати вибігла Кайдашиха просто од печі з кочергою в руках. Вона вгляділа, що Мотря підняла деркач угору і ладна вперіщити Мелашку, і махнула на Мотрю кочергою. Мотря одскочила од призьби, ко­черга потрапила в Мотрине вікно. Шибка дзенькнула, а дрібне скло посипалось на призьбу.

З хати вибіг Карпо, а за ним Лаврін. Три молодиці вчепились до кочерги та до деркача кричали, тяглись, сіпали ті причандали на всі боки. Деркач розірвався. Нехворощ посипалась з деркача, неначе пір’я з гуски. Чоловіки розборонили жінок і розігнали їх.

– Одривай хату! Не буду я з вами жити через сіни, хоч би мала отут пропасти! – репетувала Мотря. – Бери, Карпе, сокиру, та зараз одривай хату, а як ти не хочеш, то я сама візьму сокиру та й заходжусь коло хати.

– Чи ви показились, чи знавісніли? – говорив Карпо. – Хто це розбив вікно?

– Твоя мати! Це вже пішлося наче з Петрового дня! Одна обпас­кудила мені стіни, друга вікна побила. Ось тобі за те! Ось тобі! – крикнула Мотря й почала хапать рукою з калюжі грязь і кидати на Мелащину хату. Біла стіна стала ряба, неначе її обсіли жуки та гедзі.

– Бий тебе сила Божа! Не кидай, бо я тобі голову провалю кочер­гою, – крикнула Кайдашиха й погналась за Мотрею. Мотря втекла за причілок, виглядала з-за вугла й репетувала та кляла Кайдашиху.

– Лавріне! Одривай їх хату. Про мене, нехай Мотря йде жити під три чорти або під греблю; я з нею зроду-віку не буду жить під однією покрівлею, – кричала Кайдашиха.

– Карпе! Одривай хату, бо я підпалю й їх, і себе та й на Сибір піду, – кричала Мотря.

– Лавріне! Одривай їх хату, бо я ладна й до сусід вибратись. Зараз піду в волость, та нехай громада зійдеться та розкидає їх хату, – кри­чала Кайдашиха.

З тими словами Кайдашиха накинула свиту та й побігла в волость позивати Мотрю та Карпа. Волосний покликав Карпа на суд. Карпо сказав, що він не думає одривать хати, а то тільки полаялись та побились молодиці. Волосний вигнав Кайдашиху з хати. Слідком за Кайдашихою прибігла в волость Мотря й почала розказувати, починаючи од сміття. Волосний слухав, слухав та й плюнув.

– Ідіть ви собі ік нечистій матері та, про мене, повибивайте й очі, не тільки вікна, – сказав волосний та й пішов у кімнату, ще й двері причинив.

Того ж таки вечора Кайдашиха повечеряла з дітьми і вже лагодилась лягать спати. Коли чує вона – на горищі закиркали в сідалі кури, закри­чали й кинулись з сідала.

– Ой, тхір на горищі! – сказала Кайдашиха.

– Може, злодюга лазить, – сказав Лаврін.

Кайдашиха вхопила лампу і вискочила в сіни; за нею вискочили в сіни Лаврін та Мелашка.

В сінях було ясно. Хтось лазив на горищі з світлом.

– Хто там лазить? – гукнув Лаврін.

З горища ніхто не обзивався, тільки одна курка киркала на все горло, неначе її хто душив. Лаврін вискочив на драбину й заглянув на горище. Там стояла Мотря з куркою в руках.

– Якого ти нечистого полохаєш наших курей! – крикнув Лаврін, стоячи на щаблі.

– Хіба ти не бачиш? Свою курку впіймала на вашому сідалі.

– Хіба ж ми просили твою курку на наше сідало? – хукнув Лаврін. – Чи шапку перед нею здіймали, чи що?

– Верни, лишень, мені яйця, бо моя чорна курка вже давно несеться на твоєму горищі.

Мотря лазила по горищі та збирала по гніздах яйця. Сполохані сліпі кури кидались по горищі, падали в сіни на світ.

– Ой Боже мій! Це не Мотря, а бендерська чума. Вона мене з світу зжене! – говорила Кайдашиха, – ще хату підпалить лампою. Покарав мене тобою Господь, та вже й не знаю за що!

– Мабуть, за вашу добрість, – обізвалась Мотря з горища й спустила з горища на щабель здорову ногу з товстою литкою.

Одна курка впала з горища й погасила світло. В сінях стало поночі. Лаврін стояв, сп’явшись на драбину. Мотря штовхнула його п’ятою в зуби. Він сплюнув у сіни. Мотря штовхнула його по носі другою п’ятою. Гаряча литка посунулась по його лиці. Мотря ладна була сісти йому на голову.

– Куди ти сунешся на мою голову! – крикнув Лаврін і почав трясти драбину. – Не лізь, бо я тебе сяка-така душе, скину з драбини!

Лаврін скочив у сіни і почав хитать драбину. Драбина стукала об стіну.

– Скинь її з драбини додолу, нехай собі голову скрутить, щоб знала, як лазити на наше горище, – кричала в темних сінях Кайдашиха.

Лаврін прийняв драбину. Мотря повисла на стіні. Половина Мотрі теліпалась на стіні, а друга половина вчепилась у бантину, як кішка, однією рукою та ліктем другої руки. Мотря держала в руці курку й не хотіла її пускати, а в пазусі у неї були яйця, дуже делікатний крам. Мотря боялась наробить в пазусі яєчні, держалась за бантину й ніяк не могла видертись назад на горище. Нижча половина тягла її вниз.

– Ой, лишенько, ой, упаду, ой-ой-ой, гвалт!.. – зарепетувала Мотря не своїм голосом.

Од гвалту Карпо не всидів у хаті й вискочив у сіни з світлом. Лаврін стояв серед сіней з драбиною. Мотря теліпалась на стіні, неначе павук на павутині.

– Драбиною її плещи, та добре! – кричала Кайдашиха. – Нехай не збирає яєць на нашому горищі!

Кайдашиха кинулась до драбини й була б справді почастувала нижчу половину Мотрі драбиною, але Карпо видрав драбину в Лаврі на, пхнув матір так, що вона трохи не перекинулась, і підставив дра­бину під Мотрю. Вона злізла додолу з куркою в руках.

– Оддай мені яйця, злодійко! Нащо ти покрала наші яйця? – ре­петувала Мелашка.

– Це моя курка нанесла, – говорила Мотря, втікаючи в свою хату.

– А хіба ж твоя курка їх позначила, чи що? Як не вернеш яєць, я піду в волость, – говорила Кайдашиха.

– Про мене, йдіть і за волость, – кричала Мотря з своєї хати, ви­тираючи ганчіркою яєчню в пазусі.

Мелашка засвітила світло, половила в сінях свої кури й повикидала їх на горище. В обох хатах ще довго було чути крик. Той крик стихав помаленьку, як хвиля на воді після вітру, доки зовсім не затих.

– Одривай хату од цих злиднів! – говорила Мотря в своїй хаті Карпові.

– Чи ти здуріла, чи що? Неначе хату одірвати так легко, як шма­ток хліба одкраять? Ти не знаєш, що то буде коштувать.

– Що б там не коштувало, одривай, а ні, я сама одірву, – говорила Мотря.

– Ану, ну, спробуй! Оце вигадала таке, що й купи не держиться.

Одначе швидко після того Карпо побачив, що Мотря говорила таке, що держалось купи.

На другий день Кайдашиха прибралась і пішла до священика жа­літись на Мотрю. Вона розказала все діло не так священикові, як ма­тушці. Матушка дала бабиним онукам коржиків та бубликів, печених з сахаром. Кайдашиха принесла ті гостинці, роздала Мелащиним дітям. Мотрині діти почули носом гостинці й повибігали в сіни. Кайдашиха роздала й їм по бубликові.

– Не беріть од баби гостинця, бо вона злодійка, – крикнула Мотря з своєї хати.

Діти забрали гостинці та й давай махати рученятами на бабу та промовлять ті слова, що їм доводилось не раз чути од матері.

– Баба погана, баба злодійка! – лепетали діти.

– А гостинця взяли од баби, ще й бабу лаєте, – сказала Кайдашиха і заплакала.

Мотря вискочила з хати, пооднімала од дітей бублики та й кинула собакам.

– Чи ти людина, чи ти звірюка, – сказала Кайдашиха, втираючи сльози.

Того-таки дня Мотрин старший хлопець напився з Мелащиного кухля води коло МелащиноІ діжки, бо в сінях стояло дві діжки з водою: Мотрина по один бік, Мелащина по другий. Малий хлопець, не роз­бираючи материного погляду на право власності, вхопив кухоль з тієї діжки, що стояла до його ближче, але якось не вдержав кухля в руках, упустив та й розбив.

Кайдашиха вискочила з хати і наробила галасу.

– Бач, іродова душе, вчила дітей мене лаяти, а твої діти мені шкоду роблять, – крикнула Кайдашиха до Мотрі в двері, – іди, лишень, сюди та подивись!

Мотря вибігла з хати й подивилась. Черепки лежали долі, а хлопець стояв, засунувши пальці в рот і схиливши винну голову.

Кайдашиха, недовго думавши, вхопила кухоль з Мотриної діжки та – хрьоп ним об землю.

– Оце чорт його й видав. Старе, як мале! Зовсім баба з глузду з’їхала. Що вам дитина заподіяла? – крикнула Мотря.

– Твої діти такі зміюки, як і ти. Наплодила вовченят, то не пускай їх до моєї діжки.

– То сховайте свою діжку в пазуху, а кухля мені купіть, бо ви не дитина, – сказала Мотря.

– Овва! Гара, що розпустила своїх дітей, як зінських щенят. Не діждеш, – сказала Кайдашиха.

– Коли так, то й я вам оддячу! – сказала Мотря.

При тих словам вона побігла в Лаврінову хату, вхопила з полиці горшка і хрьопнула ним об землю. Мелашка і Лаврін тільки рота по­роззявляли.

Мотря вибігла з хати. Мелашка за нею.

– Коли так, то й я зугарна до московської закуції, – закричала Кайдашиха і, як несамовита, вбігла в Мотрину хату, вхопила з припічка здорову макітру та – хрьоп нею об землю.

Карпо схопився з лави. Йому здалося, що мати збожеволіла.

– О, стонадцять чортів вам з Мелашкою разом! За таку макітру я знаю, як вам оддячити! – закричала Мотря, бліда, як віск. Вона вскочи­ла в Лаврінову хату, вхопила кочергу та й свиснула нею по купі горшків, що сохли на лаві. Горшки застогнали: черепки посипались додолу.

Кайдашиха, недовго думавши, вхопила кочергу, Мелашка вхопила рогача та в Мотрину хату. Кайдашиха лупила кочергою горшки на по­лиці, Мелашка частувала миски рогачем на миснику. Горшки сипа­лись з полиці, як яблука з яблуні, неначе земля тряслася.

Кайдашенки так здивувались, що їм здалося, що молодиці зовсім показились. Лаврінові спала на ум думка, чи не покусала часом матері скажена собака. В Карпа була така сама думка. Йому здалось, що до Мотрі вже приступає. Але глянули вони, що з полиці сипляться горшки, а з мисника миски, та давай оборонять полицю та мисник. Карпо на­силу поборов матір і одняв од неї кочергу. Лаврін висмикнув з Мелащиних рук рогача і спас живоття трьом полумискам.

Усі три молодиці насилу дихали. Вони разом верещали, гвалтували, лаялись. Клекіт у хаті був такий, що не можна було нічого розібрати.

– Ти – змія люта, а не свекруха! – кричала Мотря. – Буду я чор­това дочка, коли не розіб’ю тобі кочергою голови.

– Хто? Ти? Мені? Своїй матері? – сичала Кайдашиха. – Карпе! ти чуєш, що твоя Мотрунька говорить на мене? То це ти таке говориш мені, своїй матері? Карпе, візьми вірьовку та повісь її зараз у сінях на бантині, бо як не повісиш, то я їй сама смерть заподію.

– Карпе, візьми налигача та прив’яжи на три дні свою матір серед вигону коло стовпа, мов скажену собаку, нехай на неї три дні собаки брешуть, нехай на неї три дні вся громада плює! Вона мене або отру­їть, або зарубає, – верещала Мотря.

– Що ти кажеш? Щоб мене мій син, моя кров, та прив’язав нали­гачем серед вигону на сміх людям? – сичала Кайдашиха. – Ось я візьму мішка та напну тобі на голову, мов скаженій собаці, бо ти нас усіх перекусаєш.

Кайдашиха витягла з-під лави порожнього мішка й кинулась до Мотрі.

Карпо тільки очі витріщив і не знав, кого слухать: чи вішати жінку, чи прив’язувати налигачем матір.

– Ти злодійка! Ти покрала в нас яйця! – кричала Кайдашиха й ки­нулась до Мотрі з мішком у руках.

– Брешеш, не докажеш! Ти сама злодюга, бо обкрадала мене, мою працю цілий рік. Я на тебе робила, як на пана панщину, – кричала Мотря.

– А чом же ти мене не кидала, коли тобі було в мене погано? – пи­щала Кайдашиха. – Чом тебе чорти не понесли на Басарабію або за границю?

– Овва, через таке паскудство та оце тікала б за границю! Тікай сама хоч під шум, під греблю! – гвалтувала Мотря. – Ти злодюга, ти відьма!

– Хто? Я відьма? Я злодюга? – сичала Кайдашиха. – Ось тобі на!

Кайдашиха тикнула Мотрі дулю й не потрапила в ніс, та в око.

Мотря вхопила деркача і сунула держалом Кайдашисі просто межи очі.

– Ой лишечко! Виколола проклята зміюка мені око! – заплакала Кайдашиха і вхопилась за праве око.

В неї з ока потекла кров. Лаврін та Мелашка побачили кров і розлю­тувались. Вони кинулись оборонять матір. Лаврін пхнув Мотрю. Мот­ря дала сторчака на лаву. Карпо кинувся обороняти Мотрю і пхнув

Лавріна Лаврін ударився об мисник. Три полумиски, захищені Лавріном од наглої смерті, посипались йому на голову.

– Одривай, Карпе, хату, бо я тебе покину з твоєю проклятою ма­тір’ю, з твоїм іродовим кодлом! – репетувала Мотря.

– У волость її, розбишаку! В тюрму її! Одривай, Лавріне, їх хату, бо я сама полізу та буду зривати кулики.

Лаврін і справді розлютувався. Він ухопив драбину, приставив де стріхи, вискочив на покрівлю й почав зривати кулики з Карпової ха­ти. Кулики сипались на землю. На хаті заблищали крокви й лати, на­че сухі ребра.

Тим часом Кайдашиха зумисне розмазала кров по всьому виду, за­мазала в кров пазуху, повисмикувала з-під очіпка волосся та й побігла до священика, а потім у волость і наробила там гвалту.

– Ой Боже мій! Дзвоніть в усі дзвони! Карто з Мотрею вбили Лавріна вбили Мелашку, вбили й мене! Рятуйте, хто в Бога вірує! – кричала не своїм голосом Кайдашиха в волості. – Скликайте громаду та зараз зараз!

Волосний і писар, побачивши покривавлену Кайдашиху, поляка­лись і побігли до Кайдашенків. За ними бігла Кайдашиха та галасувала на все село. Волосний з писарем прибігли в двір і вгляділи живого Лавріна, котрий сидів на хаті та зривав кулики. З хати вибігла Мелашка, здорова й жива, а за нею Мотря.

– Рятуйте мене! – голосила Мотря. – Як мене знайдуть зарубані сокирою, то нехай уся громада знає, що мене зарубала свекруха! Ря­туйте, хто в Бога вірує!

– Чого це ти, навісна, кричиш? – спитав голова. – Адже ж ти жива.

– Рятуйте мене, вона мене вже вбила! – репетувала Кайдашиха.

– Чи ви показились, чи що? – сказав писар. – Бігає по дворі і кричить, що її вже вбили. Що тут у вас скоїлось?

– Ось що скоїлось! – ткнула пальцем на око Кайдашиха.

– А ти що робиш ото на хаті? – гукнув голова до Лавріна. – Зараз мені злазь та давай одвіт перед нами.

– Не злізу, доки не одірву Карпової хати, – говорив Лаврін і швиргонув куликом волосному на голову.

– Якого ти нечистого кидаєшся куликами? Зараз мені злазь, а то І полізу та сам тебе стягну, та всиплю тобі сотню різок, – кричав волосний

Лаврін трохи прохолов, зірвавши півсотні куликів, і зліз додолу Волосний з писарем пішли в хату: в Лавріновій і в Карповій хаті валялись купами черепки.

З хати повибігали діти, вгляділи страшне закривавлене бабине лице й підняли гвалт. Собаки гавкали на писаря та на голову, аж скиглили З села почали збігатись люди. Волосний з писарем та з кількома громадянами повели в волость Кайдашенків, їх жінок та Кайдашиху. Боні насилу розплутали їх справу і присудили Карпові одірвати хату й по ставити окроми на своєму городі, бо Лаврін, як менший син, мав праві зостаться в батьковій хаті і за те був повинен додержать матір до смерті. Громада присудила розділити грунт між Кайдашенками попо­ловині.

Волосний таки посадив Мотрю за бабине око в холодну на два дні.

Після такої колотнечі стара Кайдашиха заслабла. В неї нагнало око, як куряче яйце. Око стухло, але од того часу вона осліпла на праве око.

– Господи! Од чого це в нас почалася колотнеча в сім’ї? – казала Кайдашиха. – Це воно не дурно: це, мабуть, майстри закладали хату не на смерть, а на колотнечу. (…)

Минуло чимало років після панщини. Громада трохи заворуши­лась і почала встоювать за свою вигоду, за своє громадське право.

Тим часом громада почала діло з жидом. Один багатий жид з міс­течка заплатив панові добрі гроші й купив собі право поставить в селі на панській землі шинки. Він заквітчав своїми шинками село з чо­тирьох боків і пустив горілку по дешевшій ціні, ніж в громадському шинку. Люди кинулись за горілкою до жидівських шинків. Громад­ський шинок стояв порожній, в його ніхто й не заглядав.

Волосний зібрав громаду. Кайдашенки почали кричати в громаді.

– Панове громадо! – говорив Карпо. – Нехай ніхто з села не ку­пує горілки в жидівських шинках. Посадім коло шинків десяцьких та соцьких, нехай дрючками одганяють людей.

– Я сам сяду з дрюком і буду одганяти хоч би й свою рідню! – гук­нув Лаврін. – Нехай жиди посидять дурно ціле літо над своїми бари­лами. Посидять та й підуть.

– Добре Кайдашенки радять! – загула громада. – Посадім людей та й не пускаймо нікого в жидівські шинки.

Громада порадилась і розійшлась.

Жид побачив, що непереливки, взяв відро горілки, одніс волосно­му; друге одніс писареві, зібрав до себе в шинок десять чоловіків та­ких, що заправляли громадою, і поставив їм ціле відро горілки.

– Чого нам змагаться, – говорив хитрий жид, – нащо вам мене кривдить. Буду я заробляти, будете й ви. Я поставлю ціну в своїх шинках таку, як у вашому, ще й зараз заплачу в волость сорок карбо­ванців одчіпного.

– Чи вже заплатиш? – гукнули чоловіки.

– Ой-ой, чом і не заплатить для добрих людей; ви думаєте, що я жид, то в мене й душі нема? Я ладен і на церкву дати. Ет, та що й го­ворити! От вам хрест, коли не ймете віри.

І жид перехрестився зовсім по-християнськи.

– Чи ти ба! Жид хреститься! – гомоніли люди.

– Ви думаєте, що я не поважаю вашої віри? Та я ладен жити з ва­ми, як з братами, – підлещувався жид. – От вам ще відро горілки! Суро! А винеси гостям оселедців та паляниць! – гукнув жид до жидівки.

Сура зітхнула на всю кімнату, так їй було шкода оселедців, але во­на винесла й поклала перед людьми на столі.

– Їжте, люди добрі! Ви думаєте, що я шкодую для вас? – говори­ла Сура. – Ой вей мір, ой-ой! – прикинула вона вже тихенько, вихо­дячи з хати.

Люди пили, закусували та слухали Берка, а Берко неначе грав їм на цимбалах своїми облесливими словами.

Давні панщанники понаставляли вуха та слухали Берка. Його сло­ва, підсолоджені горілкою та приправлені оселедцями, так і влазили в їх душі. Вони не знали, що жид вибере ті сорок карбованців і за осе­ледці, і за ту горілку, що вони в його дурнички п’ють, з їх-таки кишень – то недоливками, то водою, підлитою в горілку, то більшою платою.

Люди розтали, як віск, і почали хвалити жида. Декотрі вже були зовсім п’яненькі.

– Так що ж, панове, та ще й які панове! Що тепер пан перед вами! Ви. Грицьку, тепер пан! От хто пан! Що схочете в волості, те й зробите! Ви, Петре, тепер господар на все село, ніби князь! Тепер ви пани, а пани вже перевелись на Іцькову сучку, – підлещувався Берко до мужиків. – Та що ж, панове, чи згодитесь громадою оддати мені й свій шинок, і будете пускати людей в мої шинки? Я подарую сорок карбованців на волость, а за ваш шинок зараз покладу гроші на стіл!

– А добрий жид! – гукнув один п’яненький мужик. – Ще й гроші зараз дає. Будемо стояти на сході за його!

– Авжеж будемо, бо ще й на церкву покладе!

Саме в той час Карпо Кайдашенко їхав з ярмарку, вглядів коло панського шинку купу людей та й став. Берко знав, що Карпо горілки, не любить і на сході йде все проти його. Він сховався в кімнату.

– Здоров був, Карпе! – гукнув Грицько і почав обнімать та цілу­вать Карпа. Гостра неголена Грицькова борода колола Карпове лице, неначе голками.

– Та здоров був… – говорив Карпо, одвертаючи лице, – та годі вже!

– Здоров був, соколе! Та зайди-бо в шинок та випий хоч чарочку і

З нами! – молов Грицько і знов ухопив Карпа руками за шию і цмокнув його в щоку.

Грицькова борода подряпала Карпові щоку, аж кров виступила.

– Та одчепись ік нечистій матері. Оце припало тобі цілуватись!

Аж кров виступила на щоці!

– Серце! голубчику! Чи вже ти оце не вип’єш з нами хоч по одній чарці, хоч півчарки! Та тут же такий добрий жид! А! Що вже й казати!

Грицько розвів знов руки і наставив губи.

– Та одчепись собі! Піди, обніми та поцілуй мою коняку, коли вже припала охота цілуваться, – говорив Карпо. – А нащо це ви горілку п’єте в жидівському шинку? – спитав Карпо.

– Та бодай не казати… – сказав Грицько, – тут такий добрий жид, і такий добрий, чорт його знає, де він такий добрий взявся. Благодареніє Богу і всім святим, він і на церкву дасть! Ото кумедія!

– А ви забули, що самі на громаді постановили?

– Серце, голубчику, білий лебедику! – говорив п’яний Грицько, тикнувши колючою бородою Карпові в ніс. – Та не цурайся-бо нашого хліба-солі.

Карпо бачив, що з п’яним розмовлять – тільки гаяти час, вдарив коняку батогом. Віз покотився.

– Карпе! Карпе! Та зайди-бо та хоч по крапельці, хоч півкрапельки! – гукав ззаду Грицько й біг за возом.

На другий день зібралась громада. Прийшов Карпо і вдивився.

Громада співала вже іншої: волосний та писар тягли за громадою і кри­чали, щоб оддати Беркові й громадський шинок, не тільки що пускать людей по горілку і в жидівські шинки… бо Берко зараз платить гроші…

– Панове громадо! Погана ваша рада, я не пристаю на це! – сказав понуро Карпо й одійшов од громади набік.

Громада оддала Беркові громадський шинок, хоч Берко на церкву грошей не дав, а тільки дурив п’яних мужиків.

Громада дорого потім заплатила хитрому жидові…

Берко приймав за горілку не тільки пашню, але навіть крадене сіно й солому. Понесли люди мішками пашню в Беркову комору, а Берко тільки гладив бороду білою рукою, дивився, як п’яні мужики валя­лись під його шинком, та зараз-таки підняв скажену ціну на горілку в усіх шинках.

IX

Цілу зиму й весну Кайдашенки прожили в ладу. Кайдашиха, котру тепер на селі дражнили безокою економшею, сердилась на Мотрю, але невістки на те не вважали і жили між собою в згоді. Лаврін любив Мелашку: ніколи її не то що не бив, і пальцем не зачепив, навіть ніколи не лаявся з нею. Мотря часто гризла голову Карпові, але він не любив говорити і більше мовчав.

Але настала весна. Хати Кайдашенків стояли дуже близько одна коло одної, а їх городи були перегороджені тільки поганеньким тином.

Мелашка посадила огірки коло самого тину. Огірки зійшли, як зе­лене руно. Показались ранні огірочки. Мотрин півень перескочив через тин та давай вибирати Мелащині огірки. Півень сокотав та скликав курей. Всі Мотрині кури перелетіли через тин в огірки. За курми полізли крізь тин курчата. Квочка вигребла яму саме серед огудиння.

Стара Кайдашиха вийшла на город, угляділа таку шкоду та аж за голову вхопилась. Вона налапала під ногами палицю та й поперла нею на курей. Палиця влучила в півня; півень киркнув і потяг через тин перебиту ногу. Двоє курчат лягло на місці.

Мотря вибігла і вгляділа свого півня. Півень тяг ногу по землі.

– Чи це ви, мамо, перебили моєму півневі ногу? – гукнула Мотря через тин до Кайдашихи.

– А то ж хто? А як ще раз твої кури підуть на наші огірки, то я їх поріжу та поїм.

– То й заплатите! Хіба в нас волості нема, – говорила Мотря. – Не було, пак, вам на городі місця для огірків: насадили під самим перелазом. Карпе, чи ти бачиш, що то таке?

– А що? Півень ногу волочить, – спокійно обізвався Карпо.

– Карпе! Піди до матері та скажи їй, нехай вона другий раз не б’є моїх курей, – чіплялась Мотря.

– Гм? – мукнув Карпо, стоячи коло хати.

– Карпе! Чи ти чуєш, чи тобі позакладало? – кричала Мотря.

Карпо стояв і дивився на півня.

– Карпе! Чи ти глухий, чи ти хочеш мене з світу зогнати? Піди та вилай свою матір.

– Іди та й лайся, про мене, хоч до самого вечора, – сказав дуже спокійно Карпо.

– Так, їй-богу, так. Оце добре! Мати вбила двоє курчат, перебила півневі ногу.

– Підсипай, підсипай перцю, – насмішкувато сказав Карпо.

– Біжи! Нехай Лаврін заплатить за півня! – крикнула Мотря під самим вухом у Карпа.

– Ану голосніше, бо не чую! Підкидай солі до перцю, бо вже давно їли з перцем.

– Піди посип перцем своїй матері в носі та в роті, – верещала Мотря.

– Та й бриклива ж ти, Мотре, хоч я тебе колись любив за той пе­рець. Вже дуже наперчила!

– Бий тебе сила Божа, ледащо! – крикнула Мотря, кидаючись до Карпа.

– Одчепись, бо як пхну, то й перекинешся! – промовив спокійно Карпо, скоса подивившись на Мотрю й насупивши брови.

Мотря оступилась.

Саме того вечора Лаврінів кабанчик просунув рилом тин та й по­біг у Мотрину картоплю. Як угледіла Мотря, як ухопить хворостину, як вперіщить кабанчика по спині! Кабанчик закувікав та й потяг по землі зад з двома ногами. Мотря вхопила його за ноги та й перекинула в Лаврінів двір. Стара Кайдашиха вибігла з хати, вгляділа кабанчика й наробила галасу на ввесь двір.

– А це хто перебив спину нашому кабанцеві?

– Я перебила! – гукнула Мотря з-за угла своєї хати. – Нехай не лазить в мій огород. Оце вам за мого півня.

Мотря стояла за своєю хатою і виглядала зумисне Кайдашиху. Тоді гукнула до Кайдашихи одривчасто, крутнулась і побігла в хату.

– Лавріне! Мелашко! Вся чесна громадо! Збігайтеся сюди! Чи ви бачите, що наробила наша Мотруня?

Лаврін і Мелашка вибігли з хати і дивились на бідного кабанця. їх узяв жаль та досада.

– Це вже Мотря і справді не знати що виробляє, – сказав Лаврів на вітер.

Мотря стояла за вуглом і тільки того й ждала. Вона вискочила з-за вутла, як козак з маку.

– Ось і я! Чую, чую, як мене клянете! Оце вам за мого півня! Оце вам за мої курчата, що свекруха побила. Тепер позивайте мене!

Мотря вдарила кулаком об кулак, нахилившись через тин, як можна далі в Лаврінів двір, неначе хотіла достати кулаками до Кайдашихи; по­тім крутнулась і швидко щезла за вуглом, неначе на повітрі розлетілась.

– Постривай же ти, суко! Скручу я голову твоєму півневі, – сказала Кайдашиха.

Кайдашиха взяла кужіль, сіла прясти за хатою та все поглядала на огірки. Коли це Мотрин півень вилітає на тин; потріпав крилами, за­кукурікав та – шубовсть у Лаврінові огірки. Кайдашиха схопилась з місця та давай закрадаться до півня з кужелем. А півень клює огірки та тільки: ко-ко-ко-ко! неначе дражниться з баби. Баба як поперла ку­желем та лусь його по голові! Півень закрутився на одному місці. Кайдашиха вхопила його, скрутила йому в’язи, потім дорізала, опари­ла, обскубла та й укинула в борщ.

Але в той час прийшли Мотрині діти до Мелащиних дітей гулять. Старший хлопець і вглядів півнячу перебиту ногу, що стриміла з гор­шка. Він зараз чкурнув до матері та й розказав.

Мотря вбігла в Лаврінову хату, заглянула в піч, не сказавши доб­ридень. Ой таточку! Ой лишечко! З горшка й справді стриміла здорова перебита півняча нога з товстою гулею посередині і з одним одрубаним кігтем. Не сказавши нікому й слова, Мотря вхопила півня за ногу, витягла з борщу та й дала драла з хати.

– Ой бабо! – крикнула одна дитина до старої Кайдашихи. – Побіг півень з горшка, тільки патьоки по припічку потекли.

Баба мовчала, надувши щоки. Мелашці стало ніяково. Лаврін осміхнувся.

Мотря вбігла в свою хату з півнем у руках та сунулась до Карпа.

– Чи ти ба, що твоя мати виробляє! Ото тобі перець з сіллю. Піди насип своїй матері повний рот перцю, ше й сліпе око потруси. Вона зовсім сказилась і без перцю. Адже ж це наш півень? – сказала Мотря, показуючи Карпові перебиту ногу.

– Наш. Навіщо ж ти зарізала?

– Мати твоя скрутила йому голову, ще й у свій борщ укинула. Піди та виколи своїй матері друге око! Який ти господар! Чом ти їй нічого не кажеш? Та твоя мати відьма, та вона незабаром поріже та повкидає в борщ моїх дітей. Піди та хоч обскуби їй коси.

Карпові шкода було півня. Він розсердився на матір за такі збитки і мусив іти лаятись з матір’ю та Лавріном.

Він вернувся додому, а тим часом Мотря звеліла своїм дітям упіймать Мелащиного чорного півня та принести до хати. Хлопцям тільки того було і треба. Вони покатали на Лаврінів город, впіймали чорного півня й принесли матері. Мотря вкинула його в кучу.

Тим часом поганенький тинок між двома городами зовсім осунувся. Рову не було, і через тин почали скакати свині. На другий день у Карпів город ускочив Лаврінів рябий кабан і порався в картоплі.

Мотря вгляділа кабана і наробила гвалту. Вона вхопила рогача, ді­ти забрали кочерги і гуртом кинулись за кабаном. За дітьми побігли собаки. Мотря з дітьми загнала кабана в свій хлів та й зачинила.

Лаврін почав кричать через тин, щоб Карпо випустив кабана.

– Авжеж! Кабан твій в займанні. Викупи, то й візьмеш, – гукнула Мотря через тин, – а як не викупиш, то верни мені півмішка картоплі.

Лаврін почухав потилицю та й пішов у хату. Кайдашиха тільки губи зціпила.

Того ж таки дня Карпа й Мотрю покликав їх кум у шинок полоскати повивач після похрестин. На Карповому дворі діти одв’язали коняку і почали їздити верхом по дворі. Коняка зірнула з гнуздечки, на радо­щах хвицнула задніми ногами та й скочила через тин у Лаврінів город. Поганенький тинок звився, як полотно, під кінськими копитами і поліг на городину. Коняка пішла пастись на Лаврінові буряки.

Лаврінові діти прибігли в хату і дали знати бабі та батькові. Всі пови­бігали з хати, побрали дрючки та давай ганяться за конякою. Мелашка й Кайдашиха взяли її за гриву з двох боків, завели в хлів та й заперли.

Карпові діти бачили все те з двору. Вони зараз побігли в шинок і розказали, що їх коняка в займанні у баби, зачинена в хліві.

Карпо й Мотря вже трохи були напідпитку й побігли додому.

– Як! Чи то можна! За свого паршивого кабана вони сміли взяти нашого коня? – кричала дорогою Мотря.

– Я їм покажу, що мій кінь не те, що їх півень, – говорив сердитий Карпо.

Карпо з Мотрею прибігли додому. Стара Кайдашиха вешталась коло хати без діла: вона ждала Мотрі. В неї аж губи трусились до лайки, та не було з ким лаяться. Вона вгляділа Мотрю й затрусилась.

– А нащо ви, мамо, зайняли нашу коняку? – гукнула Мотря до Кайдашихи.

– Оце б тягла твою дурну коняку через тин. На те зайняла, щоб вона в наш город не скакала, – обізвалась Кайдашиха.

Не чорна хмара з синього моря наступала, то виступала Мотря з Карпом з-за своєї хати до тину. Не сиза хмара над дібровою вставала, то наближалася до тину стара видроока Кайдашиха, а за нею вибігла з хати Мелашка з Лавріном, а за ними повибігали всі діти. Дві сім’ї, як дві чорні хмари, наближались одна до другої, сумно й понуро. Мотря стояла коло тину висока та здорова, така заввишки, як Карпо, з широ­ким лобом, з загостреним лицем, з блискучими, як жар, чорними маленькими очима. Вона була в одній сорочці і в вузькій запасці. Хазяй­новита, але скупа, вона втинала одежу, як тільки можна було обтяти. Вузька запаска влипла кругом її стану. В великій, як макітра, хустці на голові Мотря була схожа на довгу швайку з здоровою булавою. За

Мотрею стояв Карпо у вузькій сорочці з короткими та вузькими рука­вами, в широких білих штанях з товстого полотна. Позад їх стояла купа Карпових дітей у вузьких штанцях, у сороченятах з короткими рука­вами, в спідничках вище колін.

По другий бік тину стояла баба Кайдашиха, висока та суха, нена­че циганська голка, в запасці, в рясній білій, як сніг, сорочці, в здоро­вій хустці на голові. Сліпе око біліло ніби наскрізь, як вушко в голці, хоч туди нитку затягай. За бабою стояла Мелашка в білій сорочці, в червоній новій хустці, з зеленими та синіми квітками, в зеленій ситце­вій рясній спідниці. Рядом з Мелашкою стояв Лаврін у широких рясних синіх з білими смугами штанях, у чоботях. Мелашка розцвіла і стала повніша на виду. Її очі, її тонкі брови блищали на сонці, а лице горіло рум’янцем од висків до самого підборіддя. Гаряче сонце лляло світ на двір, на людей, обливало їх од голови до ніг. Чорна здорова хустка чорніла на бабі Кайдашисі, неначе горщик, надітий на високий кілок.

Мелашка сяяла, як кущ калини, посаджений серед двору. А сонячне марево заливало всіх, дрижало, переливалося між жіночими та дитя­чими головами, неначе якась золота вода крутилась поміж людьми, неначе якась основа з тонких золотих ниточок снувалась по двору кругом людей, кругом хат, навкруги садка. Собаки стояли коло хат і крутили хвостами, дивлячись на людей, їм здавалося, що їх от-от покли­чуть і нацькують ними когось.

– Нащо ви одв’язали нашого коня та заперли в свій хлів? – крикну­ла Мотря. – Не святі ж прийшли з неба та одв’язали його!

– Одчепись, сатано! Хто його одв’язував? То твої діти їздили по дворі та й упустили його, – крикнула Кайдашиха.

– То, мамо, баба одв’язали коня та й пустили по дворі! – брехали Мотрині діти з-за угла.

– Ні, не баба! То Василь одв’язав та їздив, доки не впустив коня, а кінь як задер задні ноги та плиг у наш город! – кричав Лаврінів хлопець.

– Он глянь, суко, на тин! Це твій кінь звалив. Заплати три карбо­ванці та оддай нашого кабана, тоді візьмеш свого коня. – Кричала баба Кайдашиха.

– Як то? За свого невірного гнилого кабана та ви взяли нашого ко­ня! – репетувала Мотря, піднявши лице вгору.

– То ваш кінь гнилий та червивий, а не наш кабан, – кричала Ме­лашка з-за бабиних плечей.

– Ще й та обзивається! Мовчала б уже та не гавкала, – кричала Мотря до Мелашки.

– Принеси лишень три карбованці, а ні, піду в волость тебе пози­вати, – обізвалась Мелашка.

– Ще й вона піде в волость! Втри передніше віскривого носа та тоді підеш у волость, – кричала Мотря.

– Не лайся, бо я тобі в вічі плюну, – говорила баба Кайдашиха.

Молодиці підняли гвалт на все село. їх лайка дзвеніла, як дзвони на дзвіниці, по всьому яру, доходила до діброви. Люди з кутка позбі­гались і дивились в ворота й через тин. Декотрі сусіди почали вмикуватися, хотіли їх мирити і вговорювали Мотрю.

– Та це ж ті каторжні Балаші! Хіба ж ви їх не знаєте? – кричала Мотря до людей.

– Та це ж ті іродові Довбиші! Хіба ж ви їх не знаєте? – репетувала баба Кайдашиха. – Це ж вона того вовчого заводу з чортячими хвостами.

– Та годі вам лаятись! – гукнув з-за тину один чоловік.

– Як же годі! Та це ж ті підтикані, задрипані Балаші! Хіба ж ви їх не знаєте? Це ж ті бієвські лобурі, що старців по ярмарках водять! – кричала Мотря. – Он зав’язалась, як на Великдень, а батько ходить по селі з торбами.

– Брешеш, брешеш, як стара собака! Та й брехати добре не вмієш! У тебе й до того розуму та хисту нема – кричала Мелашка.

– В тебе вже розуму, як у дірявому горшку: стільки, як у твоєї свекрухи! – кричала Мотря, взявшись за два кілки і висунувшись ) Лаврінів двір.

– Що я тобі винна, що ти мене потріпуєш? – крикнула Кайдашиха і кинулась до тину так швидко, що Мотря покинула кілки і оступи­лась од тину.

– Оддайте мені коня! – крикнув Карпо після всього, – бо як н( оддасте, то я й сам візьму!

– Ба не візьмеш! Оддай перше кабана та ще й доплати, – обізвався Лаврін.

– А за віщо я буду тобі платить? Твої свині скакають у мій город а моя коняка вскочила в твій! Оддай коня, бо піду з дрючком одпирати хлів, – гукнув Карпо.

– Ба не оддам! Про мене, йди в волость позивати, – кричав Лаврін

Карпо стояв блідий, як смерть. В його голові трохи шуміла горілка

Він вхопив дрючка, скочив через тин і кинувся до хліва 3 хліва в дірку вище од дверей, виглядала смирна коняка з добрими очима. Всі в дворі стояли та мовчки дивились на Карпа; всі боялись його зачіпати, бо знали, що він не спустить, як розлютується. Одна баба Кайдашиха ки­нулась до хліва й заступила двері.

Карпо вхопив матір за плечі, придушив з усієї сили до хліва і крикнув як несамовитий:

– Нате, їжте мене, або я вас з’їм!

Карпо затрусив матір’ю так, що легенький хлів увесь затрусився Баба заголосила, випручалась та навтьоки з двору. Карпо погнався зі нею з дрючком. Але стара була прудка і так покатала з двору, як малі дівчина. Важкий Карпо в здорових чоботях ніяк не міг догнать матері

– По спині лупи її! Виколи дрючком їй друге око! – кричала з двору Мотря.

Лаврін з Мелашкою побіг слідком за Карпом оборонять матір.

Кайдашиха побігла з гори і добігла до ставка. Карпо наздогнав її. Вона вже чула над головою дрючка і з переляку вскочила у ставок, не піднявши подола. Карпо добіг до води та й спинивсь.

– Не так шкода мені матері, як шкода чобіт! – гукнув він на бере­зі.

– Гвалт! Рятуйте, хто в Бога вірус! Ой, утопить мене, – кричала баба, стоячи по коліна в воді.

– Та не втопишся, бабо, бо навіть і серед ставка старій жабі по ко­ліна, – сказав один чоловік, що напував воли.

Карпо плюнув у воду, вернувся додому та й пішов у клуню спати.

(…)

Минула зима. Знов настало літо. Золоте літо несло за собою нелад між Кайдашенками. Той нелад знову почався за грушу.

Як громада ділила між братами двір старого Кайдаша, до Карпової половини одійшла груша. Тин пройшов на аршин поза грушею. Та груша була Лаврінова. (…)

Груша росла широко й високо і довго не родила. Сам Лаврін натя­кав Карпові не раз і не два, що в Карпів двір одійшла його груша. Але доки груша не родила, доти й лиха не було.

На біду того літа груша вродила, та ще й дуже рясно. Груші були здорові, як кулаки, та солодкі, як мед. Таких груш не було в цілому се­лі. Груш уродило так рясно, що гілля аж гнулось додолу.

Лаврінові діти довідались, що та груша не дядькова. Хоч стоїть у дядьковому городі, а батькова. Стара бабуся їм докладно за все розка­зала й намовила їх полізти через тин та нарвать груш.

Діти тільки того й ждали. Хлопці полізли на грушу та й давай тру­сить, а дівчата збирали в пазухи. Коли тут з хати вискочила тітка Мотря.

– А нащо це ви рвете наші груші! – крикнула Мотря на небожів та небог.

– Еге! це не ваші груші. Бабуся казали, що це груша батькова, а не дядькова, – говорили діти та все збирали груші.

– Ось я вам дам груш! Зараз повикидайте мені груші з пазух, бо я нарву кропиви, та позадираю вам спіднички, та дам таких груш, що ви не потрапите, кудою втікати.

Мотря кинулась до кропиви. Діти підняли гвалт і кинулись на тин, як котенята. На їх крик вибігла з хати Мелашка.

– А навіщо оце ти, Мотре, б’єш моїх дітей? – спитала в Мотрі Ме­лашка.

– За те, щоб не крали моїх груш, – обізвалась з-за тину Мотря.

– А хіба ж це твої груші? Це наша груша, хіба ж ти не знаєш, чи що? – говорила Мелашка.

– Ще що вигадай! На нашому городі та виросла ваша груша! Це, мабуть, свекрушище тобі наговорила на вербі груші, а на осиці кисли­ці, – говорила Мотря.

З хати вийшов Лаврін і почав оступаться за дітей. Він кричав до Мотрі, що то груша його, що про те знає все село, що його діти мають право рвати груші, коли схотять. Кайдашиха вискочила й собі з хати й вже лаяла Мотрю на всю пельку.

– Ідіть, діти, та рвіть груші сміливо! Це ваша груша, – говорила до дітей Кайдашиха.

– Нехай тільки влізуть у мій город вдруге, то я їм ломакою ноги поперебиваю! – кричала Мотря.

А груші висіли, як горнята, та жовті, як віск! Лаврінові діти дали б їм гарту, хоч би вони зовсім були чужі, а тут бабуся й мамуся кажуть, що можна й треба рвать.

Діти знов полізли крадькома на грушу. Мотря вискочила з дубцем і побила дітям спини.

На Лавріновому дворі піднявся гвалт. Через тин лаялись вже не жінки, а чоловіки. Лаврін доказував, що то груша його, бо він її при­щепив, бо йому подарував батько, а Карпо доказував, що груша його, бо росте в його городі.

– Коли вже на те пішло, то я маю право на половину груш, бо груша моя. Про мене, йди позивай мене в волость, – говорив Лаврін.

– Ба не дам і половини, бо груша росте на моїй землі. Мало чого там батько не говорив колись, – говорив Карпо.

А діти все лазили в дядьків огород, а Мотря все частувала їх різ­кою. Брати мусили йти в волость. У волості присудили, щоб Карпо давав щороку половину груш Лаврінові або щоб одгородив до Лаврінового двору грушу з землею на два аршини та й продав Лаврінові ту землю навіки.

– Авжеж! Так оце продам два аршини землі! – кричав Карпо. – Я й Лаврінових грошей не хочу і землі не дам. Про мене, нехай приймає собі грушу на свій двір, – говорив Карпо.

– Але ж, чоловіче, груші не можна прийнять, – говорив у волості голова, – а рубати доброго дерева гріх. Давай щороку половину груш Лаврінові, та й ідіть собі з Богом.

Лаврін і Карпо вийшли з волості і нібито помирилися. Карпо при­став на те, щоб давати половину груш Лаврінові.

Прийшли вони додому. Карпова жінка заспівала іншої.

– За що їм давати половину? Чи то можна? Це вони схотять, щоб ми давали їм половину картоплі та буряків. Це все свекруха наговорює в волості.

Мотря знов ганяла Лаврінових дітей з свого города ломакою, доки груші зовсім не обірвали то Мотрині, то Лаврінові діти.

Минула зима, знов настало літо. Капосна груша, неначе на злість, ще більше розрослась і вшир і вгору, знов уродила і стояла рясна, як облита. Груш уродило мішків зо три, коли не більше. Груші були здорові і дорого коштували на ярмарку. Тут уже пахло карбованцями, а це для селян, було не жарти.

Знов почалась така сама комедія. Ще груші не достояли, а Лаврінові діти кинулись на їх, як бджоли на мед. Мотря вибігла з коцюбою, побила дітей, ще й груші пооднімала. Мелашка розлютувалась за сво­їх дітей, як вовчиця, кинулась до Мотрі й трохи не здерла із неї очіп­ка. Карпо і Лаврін пішли до священика. Священик раяв їм зробити так само, як передніше раяли в волості.

– Ти, Карпе, заплати Лаврінові одчіпного три карбованці, і нехай груша буде навіки твоя. Ти, Лавріне, пристаєш на те? – спитав свя­щеник.

– Чи то можна пристати на те, – сказав Лаврін. – Я щороку про­дам груш за три карбованці, а то щоб я взяв три карбованці раз, та й годі. От нехай мені Карпо одріже на два аршини землі з грушею та й одгородить. От на це я пристану.

– Авжеж! У мене й так огороду обмаль, ще й одріж йому на два аршини. Я на це не пристану, – сказав Карпо. – Про мене, Лавріне, бери грушу та пересади в свій город.

– То діліться щороку грушами пополовині, – сказав священик.

– Коли ж, батюшко, Лаврінові діти лазять у город, вибачайте, як свині, й толочать огородину, а стара мати ще й намовляють їх, – сказав Карпо.

– Бо твоя жінка таки гадюка, вибачайте в цім слові, батюшко. Твою жінку тільки посадить в клітку та показувати за гроші, як зві­рюку, на ярмарках. Вона кривдила, батюшко, й нашу матір, вибила їй око, й моїх дітей так і лупить ломакою по чому влучить, – жалівся Лаврін.

– То йдіть собі та, про мене, вдавіться тими грушами разом з свої­ми жінками, – сказав священик, пішов у кімнату та й зачинив двері.

Карпо і Лаврін постояли й пішли додому та все лаялись. Лаврін кричав, що візьме сокиру та й зрубає грушу. Вони застали на дворі ко­ло груші колотнечу: Мотря лупила коцюбою Лаврінових дітей, Ме­лашка з бабою одгризались од Мотрі і неначе гавкали через тин. Лю­ди з кутка почали збігаться. Прибігли й баба Палажка Солов’їха, а за нею баба Параска Гришиха.

– Ой Господи! Якби хто взяв Лаврінову хату та одіпхнув її, – ска­зала премудра баба Палажка, – геть-геть на гору або й за гору, а Кар­пову хату одсунув ген-ген за ставок, аж у діброву, то вони б помири­лись.

– Навчай, навчай! Яка премудра! – не втерпіла баба Параска. – Подивись, лишень, на себе! Коли б твого чоловіка хто посунув за діб­рову, а твою дочку аж за Рось, а тебе аж у саме пекло, то, може б, і між вами був мир.

Діло з грушею скінчилось несподівано. Груша всохла, і дві сім’ї по­мирились. В обох садибах настала мирнота й тиша.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...


КАЙДАШЕВА СІМ’Я – ІВАН НЕЧУЙ-ЛЕВИЦЬКИЙ

Categories: Твори до ЗНО

Links