Кайдашева сім’я – Іван Семенович Нечуй-Левицький

Іван Семенович Нечуй-Левицький (1838-1918 pp.)
“Кайдашева сім’я”
“Кайдашева сім’я” – реалістична соціально-побутова повість українського письменника Івана Семеновича Нечуя-Левицького, написана 1879 р. У творі на матеріалі повсякденного життя селянства розкриваються деякі риси вдачі українського народу, його індивідуалізм, прагнення жити окремим самостійним життям.
Соціально-побутові повісті І. Нечуя-Левицького становлять певний етап в українській прозі і за змістом, і за формою. На широкому соціальному тлі постають

нові типи сучасної письменнику епохи. У центрі уваги письменника – образи простих людей, селян, заробітчан, їх конфлікт з кріпацькими і пореформеними порядками в селі й на промислах. Типові риси образів виявляються в старанно деталізованих описах зовнішності, одягу, поведінки й мови персонажів, поданих з урахуванням соціальних та індивідуально-психологічних подробиць, хоч зберігаються ще й традиційні ліро-епічні фольклоризовані характеристики.
Основний конфлікт повісті – соціальний. Перед читачем проходять епізоди постійних сварок у сім’ї та короткочасних примирень, які знову швидко перериваються

загостренням суперечностей навколо відстоювання своїх “прав” на власність.
Головна думка повісті – де показ буденних ситуацій, у яких відбувається змаління людської душі, зумовлене постійною залежністю селянства від матеріальних нестатків. Духовна роз’єднаність зумовлена відсутністю прагнення зрозуміти один одного. Це отруює життя і батьків, і їхніх синів та невісток.
Не миряться молоді зі старими (сини з батьками, невістки з свекрухою, невістки міме собою). Члени сім’ї повністю втягуються у ворожнечу, сваряться постійно за повсякденні дріб’язки: мотовило, кухоль, сувій, полотна. Але найгостріші сутички відбуваються, звичайно, за землю та за худобу.
Коли йдеться про старше покоління, на яке ще панщина поклала свій відбиток, а новий соціально-економічний уклад дрібного землеволодіння тільки завершив формування типу трудівника і водночас дрібного власника, індивідуаліста. Такі Омелько і Маруся Кайдаші, характери, які вимальовуються сформованими і розкриваються в міру розвитку дій.
За стилем “Кайдашева сім’я” належить до кращих гумористично-сатиричних творів.
Жанрова особливість твору полягає в тому, що зображення повсякденного життя Кайдашів розгортається в найрізноманітніших побутових виявах, які часто окреслюються у гумористичному плані. Схильність до відтворення комічних недоречностей письменник вважав однією з характерних рис українського народу, елементом національної психіки, багатої на “жарти, смішки, штукарства та загалом на гумор, ще часом і дуже сатиричний” (за визначенням самого Нечуя-Левицького).

Сюжет і композиція
Сюжет повісті нескладний – загострення взаємин у сім’ї Кайдашів у міру того, як дорослі сини створюють свої родини, влаштовують побут, борсаючись на невеличкому шматку батькового поля і городу, не маючи змоги поліпшити своє економічне становище.
Проаналізувати композицію твору дещо важче, оскільки автор вносив деякі зміни в сюжет (повість мала два варіанти закінчення).
Так, у розмові синів Кайдаша про можливе одруження Карпа, у яку втручається і старий Омелько, намічається той конфлікт між батьком і синами, що далі набере більшого розвитку і стане складовою частиною основного конфлікту твору. Тут частково подається зав’язка, яка завершується в другому розділі, а саме: одруження Карпа. Розвиток дії у повісті складаєтеся з послідовного, хронологічного викладу подій життя селянської родини: одруження синів, сутички в сім’ї, розшуки Меланки, пияцтво і смерть Кайдаша, розподіл спадщини тощо.
Щодо кульмінації, то дехто вважає, що її нема в повісті. На нашу думку, кульмінацію можна все-таки визначити, а саме: сутичка Мотрі з Кайдашихою, внаслідок якої свекруха позбулася правого ока.
Розв’язка твору – примирення двох сімей після того, як всохла груша – причина багатьох сварок.
“Діло з грушею скінчилося несподівано. Груша всохла і дві сім’ї помирилися. В обох садибах настала мирнота й тиша.”.
Так закінчується повість у другій редакції. У першому ж виданні закінчення було більш реалістичним: “Діло з грушею не скінчилося і досі. А груша все розростається і вшир, і вгору та родить дуже рясно, неначе зумисне дражниться з Кайдашами та їх жінками, а здорові, як горнята, груші й досі дратують малих Лаврінових та Карпових дітей”.

Образи твору
І. Нечуй-Левицький був переконаний, що ідеалом мрій земного життя українців була сім’я багатого господаря-хлібороба. Яскравим свідченням цього є класичні твори І. Нечуя-Левицького на теми життя українського села.
У повісті “Кайдашева сім’я” Нечуй-Левицький досяг високої майстерності у створенні глибоко індивідуальних характерів.
Омелько – працьовитий селянин, виснажений панщиною. У нього здорові, загорілі, жилаві руки, сухорляве і бліде обличчя. Ставши хазяїном, Кайдаш продовжує багато працювати. Набожність уживається в ньому з пияцтвом. Нерідко з церкви він звертав у шинок запивати “давнє панщане горе”. Письменник майстерно передає, як втрачається межа між виявами забобонності Кайдаша і хворобливого стану його психіки від постійного перепою. Такий Кайдаш не смішний, а викликає глибоке співчуття. Його слабкості Нечуй-Левицький пояснює соціальними факторами, хоча й не наголошує на них, а зосереджується на розкритті самого характеру в його індивідуальних виявленнях. Отже, ідеал “господаря-хлібороба” не міг зреалізуватися під час кріпаччини. З повісті “Кайдашева сім’я” видно, як важко й неоднозначно він відроджувався в посткріпацьких умовах, коли довгі часи безправ’я, безземелля знищили інстинкт господаря.
Інша індивідуальність розкривається в образі Марусі. Письменник спочатку змальовує портрет Кайдашихи, а потім докладно розкриває її внутрішній світ, поведінку, вчинки. Не все в образі Кайдашихи було негативним. У своїх повістях письменник підкреслює роль жінки-господині, оскільки жінка-мати має особливе значення в ментальності українців. Дослідник відзначив роль жінки в українській родині, роль матері-піклувальниці й виховательки та її великий вплив від колиски до зрілого віку на процес формування характеру людини.
Вона була працьовитою, вміла майстерно куховарити, любила улещувати панів, водночас мова її була солодкою і манірною, але в розмові з людьми, біднішими за себе, Маруся виявляла себе зверхньо і неприховано зневажливо.
“Маруся Кайдашиха замолоду довго служила у дворі, у пана, куди її взяли дівкою. Вона вміла дуже добре куховарити і ще й тепер її брали до панів за куховарку на весілля, хрестини та на храми. Вона довго терлась коло панів і набралась од них трохи панства. До природної звичайності української селянки у неї пристало щось дуже солодке, аж нудне. Але як тільки вона трохи сердилась, з неї спадала та солодка луска і вона лаялась і кричала на весь рот. Маруся була сердита.”
Отже, вплив панів зробив Марусю егоїстичною, злою, лицемірною, заздрісною.
Показуючи, як вона наслідує панів у ставленні до невісток, автор недарма вживає таке влучне порівняння: “Вона стояла над душею у Мотрі, наче осавула на панщині, а сама не бралась і за холодну воду”.
Перехід від лицемірства, улесливості до гніву – також риса, яку Кайдашиха запозичила у панів: “Минув тиждень, Кайдашиха перестала звати Мотрю серденьком і вже орудувала нею, наче наймичкою”.
Це відбивається в її мові. Спочатку вона називає Мотрю “моя дитина”, “моє серце”, “моя доню”. Пізніше, коли між ними почалися сварки, її мова вже інша: “Постривай же ти, суко. Скручу я голову твоєму півневі”.
Перед сусідами вона може знеславити свою невістку, перебільшуючи її провину, або просто вигадуючи Щось від себе. Так на запитання куми чи роботяща її невістка Мотря, Кайдашиха відповіла: “Хліб їсти добре тямить”. Це після того, як вся хатня робота була перекладена на плечі невістки.
Усі сварки у сім’ї, всі колотнечі розпочинались через Кайдашиху. І під чає сварок вона потрапляла водночас у смішне і сумне становище. Так, під час однієї “баталії” за горшки Мотря вибила свекрусі око. А читач не співчуває Марусі, бо сварка, що довела жінку до каліцтва, була розпочата нею ж. Селяни прозвали її видроокою. Цим письменник також надав рис чіткої окресленості персонажам. На образі цієї егоїстичної жінки показано, як морально занепадає людина в умовах дрібної власності, безпросвітної темряви і ворожнечі.
Характери синів Кайдаша формуються в інший час, тому в них н”має тієї забитості й приниженості, що в їх батька. Старший Кайдашенко – гордий, насмішкуватий, вередливий, сердитий. “Він був чоловік гордий, упертий, не любив нікому кланятись, навіть рідному батькові”, – підкреслює автор. Карпо вимальовується як соціальний тип дрібного власника, який прагне зміцнити своє невелике господарство, але не має змоги. У стосунках навіть з близькими він егоїст, індивідуаліст, що дбає лише про свій власний інтерес, не рахуючись ні з ким. Не випадково односельці саме його обирають за десяцького, мотивуючи: “Карпо – чоловік гордий та жорстокий, з нього буде добрий сіпака”.
Риси українського національного характеру І. Нечуй-Левицький майстерно втілює, наприклад, в образі Лавріна, героя відомої повісті “Кайдашева сім’я”. “Молодий парубок сидів на возі і навіть не поганяв волів..Він задивився на річку, на зелені верби над водою…” Відчуття краси природи є виявом ліричності, багатства його душі. Чутливий до краси і ніжності, Лаврін щиро покохав Мелашку. Йому здавалося, що на побачення з дівчиною його “несуть крила…”. Епізодом зустрічі закоханих на природі письменник підкреслює, що за вдачею Лаврін – мрійлива і романтична натура, схильний співпереживати, збудливий і нетерплячий.
На відміну від брата, Лаврін добрий, м’який, поетичний. Коли у Карпа лице неласкаве, очі сердиті, у Лавріна – “веселі, сині, як небо, очі світилися привітно і ласкаво”. У розмові з Карпом про дівчат він у кожній виділяє привабливі риси, виявляє доброзичливість до навколишнього світу. Йому властиве почуття гумору. Парубком він не бере участі у сімейних сварках, а своє ставлення виявляє у жартах: то зліпив коник з глевкого хліба, спеченого Мотрею, то жартівливо плюнув на купку буряків і квасолі, коли Мотря кинула миску з борщем під ноги свекрусі. Закоханий у Мелашку, він освідчується, думає й говорить словами пісні: “Брови чорні, очі карі – любо подивитися; личко як калина, а як гляне, засміється, в мене серце в’яне”, “Як з нею не оженюся, то в Росі утоплюся” та ін.
Але нове становище в сім’ї після одруження вносить свої корективи. Прагнення хазяйнувати самостійно призводить до конфлікту з батьком. Лаврін не може обминути і сімейних чвар. Він не поступається братові грушею, сподіваючись продавати щороку груші і брати гроші. Такі міркування й поведінка Лавріна свідчать про ті безумовні зміни, яких він зазнав, пристосовуючись до умов дрібновласницького побуту.
Риси пристосовництва простежуються в обох невісток родини.
Мотря – розумна, вродлива і чепурна жінка. Фізично здорова, вона любила працю. “Діло ніби горіло в Мотриних руках”, – каже автор.
Тривалий час вона змовчувала свекрусі, виявляючи свою чемність. І лише тоді, як відчула себе не господинею, а наймичкою в Кайдашів, її терпець увірвався. Захищаючи свою людську гідність, щоб “не з’їла свекруха, люта змія, вік молоденький”, Мотря дедалі більше втрачає почуття міри.
Вона стає сварливою і жорстокою людиною, яка в сімейних суперечках не зупиняється ні перед чим. Після того як Мотря вибила око свекрусі, селяни почали кепкувати з Мотрі як із лютої жінки. Коли обирали Карпа десяцьким, дехто в жарт радив обрати Мотрю, а інші відповідали: “Не можна, вона повибиває всім бабам очі”.
Мова Мотрі також відзначається грубістю, насичена образливими і лайливими словами. Відчуваючи свою зверхність над Мелашкою, вона і розмовляє з нею нечемно і образливо: “Не мети до порога, бо візьму тебе за шию, як кішку, та натовчу мордою в сміття…” Своїми висловами Мотря намагалася не тільки образити Кайдашиху, а ще й викликати на суперечку.
Мелашка, порівняно з іншими персонажами, має чи не найбільше позитивних рис. Упродовж усього твору автор співчуває героїні, змальовує її привабливими, теплими барвами. На відміну від Мотрі, Мелашка походить з убогої сім’ї, для неї навіть звичайна простора хата Кайдашів здалася раєм. У поведінці і в мові Мелашки підкреслюється привітність і лагідність. Письменник змалював Мелашку з поетичною душею і ласкавим серцем. Часом вона в свою мову несамохіть вкидала слова пісень”.
Умови, у яких виростала Мелашка, значно гірші, ніж ті, в яких жили Кайдаші. Для показу бідності Балашів Нечуй-Левицький надає влучні деталі: похилена стара хата, купа дітей, біля яких треться обстрижена од голови до самого хвоста кішка, хліб “чорний як земля, глевкий та несмачний”. Тяжке життя випало на долю Мелашки і в свекрухи, яка поводиться з нею, мов з наймичкою, а “словами б’є гірше, ніж кулаками”. Свекруха не пускала її навіть у неділю на побачення з батьками, Мелашка відчувала себе в неї невільницею.
Спокійна вдачею, Мелашка змовчувала на образи свекрухи і Мотрі: “В хаті гризла свекруха, в сінях та надворі стерегла її Мотря”.
Потрапивши до Києва, Мелашка вирішує залишитися там, щоб пожити на волі, хоча тяжко переживає розлуку з чоловіком. Ця невдала втеча кінчається тим, що Мелашка повертається в сім’ю сварливої Кайдашихи і починає навчатись у неї грубого поводження з людьми.
Проте навіть в умовах родинної колотнечі, Мелашка стриманіша за Мотрю. Поступово Мелашка переймає звички, лайливу мову, грубість, що існували в сім’ї Кайдашів. Наприклад, коли Мотря за бідне походження називає її дітей старцями, Мелашка відповідає: “Брешеш, брешеш, як стара собака. Та й брехати добре не вмієш. У тебе до того розуму та хисту нема…”

Гумор і сатира в повісті
За стилем “Кайдашева сім’я” належить до кращих гумористично-сатиричних творів. У повісті “Кайдашева сім’я” Нечуй-Левицький виявив себе майстерним гумористом і визначним сатириком, викривачем негативних явищ життя селянства за капіталізму.
Розкриваючи трагедію цього життя в умовах нікчемної боротьби за дрібну власність, Нечуй-Левицький зумів показати основний конфлікт повісті, використавши сміх.
Проте цей сміх не заради сміху. Ніде нема глузування з героїв. Навпаки, автор співчуває своїм персонажам, серед негативного хоче підкреслити і щось позитивне. Сміхом крізь сльози звучать окремі місця твору.
У творі Нечуя-Левицького як сатира, так і гумор служать засобом викриття більших чи дрібніших вад у людському житті. Досконало знаючи народний гумор, Нечуй-Левицький широко користується ним у повісті. Пригадаймо такі гумористичні картини, як прихід Кайдаша з шинку в першому розділі, сутички Кайдашихи з невістками, показ набожності баби Палажки та ін. Навіть окремі описи сповнені сміху, дотепності, наприклад: “В хаті стало тихо, тільки борщ бризкав здоровими бульками, неначе старий дід гарчав, а густа каша ніби стогнала в горшку, піднімаючи затужавілий вершок угору…”
Схильність до відтворення комічних недоречностей письменник вважав однією з характерних рис українського народу, елементом національної психіки, багатої на “жарти, смішки, штукарства та загалом на гумор, ще часом і дуже сатиричний” (слова самого Нечуя-Левицького).
Часто гумористичні картини переходять у сатиру, в гостре осудження умов капіталістичної дійсності. Так, Нечуй-Левицький сатирично викриває дрібновласницьку обмеженість молодих Кайдашів, які відмовляються розкопувати горба на користь собі і громаді, гостро висміює забобонність Кайдаша і знахарські здібності баби Палажки, осуджує жорстокість Кайдашихи, особливо у поводженні з Мелашкою, і хижацьку поведінку Мотрі у стосунках зі свекрухою.
Повість “Кайдашева сім’я” увійшла в історію української літератури як соціально-побутовий твір, у якому автор змалював реалістичні образи селян другої половини XIX століття, виявив себе майстром художнього слова.

Теорія літератури
Під гумором ми розуміємо такий прийом у художньому творі, чи спосіб розповіді, коли окремі явища, вчинки, поведінка людей зображуються в смішному, жартівливому тоні. Засобом гумору часто викриваються окремі вади і недоліки в житті.
Сатира – це гнівне осудження в творі явищ суспільного й особистого життя. Сатиричні образи, як правило* викликають у читача почуття обурення і огиди до негативних явищ життя, зображених утворі. ?


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...


Кайдашева сім’я – Іван Семенович Нечуй-Левицький

Categories: Твори до ЗНО

Links