Скорочено “Така війна” Белова
Ваню – сина Дар’ї Румянцевій – убило на фронті в 42-м г., а бу-мага з печаткою й незрозумілої, але вуж боляче підозрілої подпи-сью (один гачок з петелькою) приходить більше чим через рік. І вирішує Дар’я, що папір фальшива, підроблена якоїсь недоб-рим людиною. Коли через Село проїжджають цигани, Дар’я щораз ходить ворожити на Ваню. І щораз карти розкидаються як не можна краще. Виходить – живий він. І Дар’я терпляче чекає кінця війни. До ночі, узимку й восени, вона йде на стайню стерегти лоша-дей і там все думає про сина Івана Зі світанком
Хату вона палить через день, а картоплю видумує варити в самоварі: і простіше й ви-годнее, та й окріп для питва виходить начебто б чимсь позанятнее. Дар’я ще не вийшла з віку, і з неї беруть повний податок: яйця, м’ясо, вовну, картоплю. І всі вона вже здала, дещо прику-пив, іноді замінивши одне іншим, і тільки по м’ясу значиться за нею недоїмка так грошовий податок весь целехонький, не говорячи вуж про стра-ховке, позиці й самооподаткуванні. По цих статтях у неї й за минулий сорок других
И вимагає “з державою рассчи-тываться”. Голод у народі починається якось непомітно, потроху, і ніхто не сплескує руками, коли в колгоспі від виснаження вмирає пер-вая баба. А двері тепер майже не закриваються від великого изоби-лия жебраків
Незабаром стає зовсім нема чого є. Баби ходять у далекий, ще хлібний колгосп – міняти одяг на зерно й картош-ку. У Дар’ї є гарний напівшерстяний Іванов костюм. Іван купив його за три тижні до війни, не встиг і паплюжити вдосталь.
Коли Дар’ї стає невмоготу й починає боляче боліти серце, вона ви-носить костюм із сінника й ловить далекий, забива_ уже затхлос-тью скрині Ванюшин запах. Раз, вивернувши кишені, бачить копієчку й махорковий пилок і потім довго сидить, розхвильована, з облег – слізьми, щосподіваються. А копієчку ховає всахарницу.
На Перше травня сільський дедко, сивий бухтинник Миша, купує її єдину живність, що залишилася, – козу. Половину ціни Дар’я бере грошима (і відразу віддає їх финагенту), половину – картоплею. І ділить картоплю теж навпіл: кошик на харчування, кошик на насіння. Але щоб не вмерти, доводиться варити в саме-варі й цій насінній картоплі
Нарешті Дар’я вирішується: іде з ба-бами, вимінює Іванов костюм на полмешка картоплі й обрізками саджає півтори гряд. А кошиком оставшихся обрізаний-ных картоплин харчується до самої Казанської. Наступає літо
Дар’я щодня ходить із бабами косити, а на привалах гріє на сонечку опухлі ноги. Її увесь час тягне в сон, кружляється голова й тонко, по-вигарному дзенькає у вухах. Удома Дар’я розмовляє із самоваром, як раніше розмовляла з козою або з підпільною мишкою (мишка в її хаті тепер не живе).
И раптом до Дар’ї знову приходить Пашка Куверик і вимагає запла-тить гроші. Одна ти, говорить, у всьому селі злоупорничаешь. Біль-Ше Пашка чекати не має наміру: прийде, видно, приймати міри
Діловито оглянувши хату, він починає описувати майно, потім несе те, що знаходить коштовним, – два фунти вовни й самовар. Дар’я, плачучи, благає залишити їй самовар: “Століття буду Бога за тебе молити, Пашенька”, але Кувери й слухати не хоче. Без самовара в хаті стає зовсім неприютно й порожньо.
Дар’я плаче, але й сльози в очах кінчаються. Вона гризе м’яку, изросшую в землі картоплину, ще одну. Лежачи на печі, Дар’я намагається отде-лити ява від сну й ніяк не може
Далекі громи здаються їй шумом широкої, що йде двома смугами війни. Війна представляється Дар’ї у вигляді двох нескінченних рядів солдат з рушницями, і ці солда-ти по черзі стріляють друг у друга. А Іван – на горушке, і в нього чомусь немає рушниці
Дар’я болісно хоче окликнути його, щоб він скоріше взяв рушницю, але лементу не виходить. Вона біжить до сина, так ноги не слухаються й щось важке, всесильне заважає їй. А ряди солдатів усе далі й далі… На третій або четвертий день Сурганиха бачить у магазині ви-ставленный на прилавку Дарьин самовар
“Біс цей Куверик, – дума-ет Сурганиха, – самовар відняв у баби”. На косовиці вона рас-каже про самовар бабам, з’ясовується, що Дар’я вже третій день не виходить у поле. Баби з усією села збирають хто скільки може й, викупивши самовар, задоволені, ідуть до Дарьиной хати, так тільки господарки в ній немає. “Видно, сердешна, по мирі пішла”, – го-ворит Сурганиха. За літо через село йдуть сотні жебраків: старих, дітей, стару-шек. Але Дар’ю ніхто не бачив, і додому вона не вертається
И тільки взимку до села доходить слух, що кілометрах у десяти від-сюди, у сіннику на лісовому пустищі, знайшли якусь мертву стару-ху. Шматочки в її кошику вже висохнули, і одяг на ній була літня. Баби одноголосно вирішують, що це обов’язково і є ихняя Дар’я. Але старий Миша тільки підсміюється над бабами: “Так хіба мало таких бабів по матінці-расее?
Коли вважати цих бабів, дак, мабуть, і цифров не вистачить”. А може, і праві вони, ці баби, хто знає? Вони, баби, майже завжди бувають праві, особливо коли на землі така війна…
(1 votes, average: 5.00 out of 5)