Скорочено СТАРШИЙ БОЯРИН – ТОДОСЬ ОСЬМАЧКА
(Стислий виклад)
Розділ І
У червні 1912 року Гордій Лундик приїхав із Черкаської учительської семінарії в село Тернівку до своєї тітки Горпини. Здобути освіту йому допоміг місцевий священик Дмитро Діяковський. Лундик приїздив сюди щороку, але цей рік був особливий: він отримав посвідку, що може навчати в народних класах.
Повечерявши, Гордій вирушив до клуні і ліг спати на сіно, вирішивши вранці відповісти на всі запитання тітки, яка зараз поралася по господарству.
Втім, Лундику не спалось. Він згадував семінарське життя, за яким
Спочатку вона не боронилася, але потім швидко вирвалась, і, крикнувши: “Скажений!”, вскочила у сіни.
Розділ II
Вранці тітка Горпина пішла до двору священика. Увійшовши, вона побачила наймичку Дуньку, і спитала, чи панна вдома. Та відповіла, що так, але вона, мабуть, ще спить – бо останніми днями мала багато клопоту перед весіллям. Потім дівчина розповіла, що панна приходила до неї і питала, що є щастя. А вона думала, що, якби жила так, як панночка, то вже була б щаслива. Вона порадила звернутися до ворожки.
Панна ж нахилилася до неї і якось дивно прошепотіла: “А все-таки я одружуся з Харлампієм Пронем. І скажу, аби він покликав у старші бояри Гордія Лундика. А щодо ворожки, то я вже була в неї. А до тебе в ліжко ніколи, ніколи не приходитиму”.
Тітка Горпина сказала, що хотіла передати священику, що Гордій прийде до нього з подякою через тиждень – бо доти вона хоче його трохи відживити. І попросити, щоб священик не гнівався на нього. Дунька пообіцяла усе переказати. Тітка пішла.
Розділ III
Коли вранці Гордій спитав тітку про той нічний спів, вона розповіла сумну історію.
Жив собі якось страшний дід – Маркур Пупань. Він володів сатанинськими чарами і зводив жінок з розуму, а потім позбавляв життя. І вирішили мужики йому помститися. І виникла бійка, у якій багато мужиків полягли. У тому числі і батько Гордія – бо ж мати Пупань так само згубив, як інших жінок. Але поштовхом до бійки був випадок із Марфою, жінкою священика, яку Маркур викрав і лише через кілька днів повернулася вона зовсім не в собі. І з того часу можна було бачити її при дорозі і чути спів її. Та завжди, коли спів цей чули, якесь лихо ставалося.
Розділ IV
Наступного дня Гордій пішов на город, що на березі річки, підгортати картоплю. Аж ось до нього наблизилась бричка, а в ній – дід Гарбуз із тією самою дівчиною, з якою в нього вийшло таке дивне знайомство минулої ночі. Панна Варка запросила його до брички і сказала, що хоче, аби він був старшим боярином на її весіллі. Потім вона сказала, що повезе хлопця познайомитися з нареченим. І попередила, згадавши ніч їхнього знайомства, щоб не було ніяких “екстраваганцій”. Та Лундик ніби не чув слів дівчини. Він почав говорити їй про кохання, а потім вхопив її та спробував поцілувати. За що вона боляче вдарила його батогом і виштовхнула з брички. Залишаючи хлопця, панна сказала, щоб він приходив до священика завтра о дванадцятій.
Розділ V
Наступної ночі хлопець дуже хотів побачитися з панною Варкою, навіть ходив до попівського двору. Але дівчина не з’явилася. Натомість його весь час переслідували якісь страшні примари. То чорна курка, то сич, який зловісно кував і ніяк не хотів відлітати. Наостанок він побачив ту саму жінку в білому, яка співала тієї ночі. Це налякало його і змусило повернутися до клуні.
Розділ VI
Батько панни Варки, отець Дмитро Діяковський, після закінчення Київської духовної семінарії одружився із вродливою співачкою церковного хору і став священиком у селі Тернівці. Він мав добре господарство, утримував найкращу в околиці амбулаторію, допомагав талановитим дітям отримувати освіту, дбав про старих, залучав селян до української культури. Народ обрав отця Дмитра до російської Державної Думи. І він вирушив до Петербурга.
Після жахливої смерті дружини отець Дмитро повернувся у село, покинувши усі справи. А незабаром він почав зникати кудись ночами. Ходили чутки, що він ганяється за марою Маркури Пупаня. Лише майбутнє весілля дочки з багатим паном ніби змусило священика отямитися.
Отже на двір отця Дмитра і прийшов Гордій о 12-й годині наступного дня.
Розділ VII
Зустріли його дуже прохолодно і навіть непривітно. Панотець присік усі чемні привітання Гордія, сказавши, що вони лицемірні, бо сам Лундик – атеїст. Потім якийсь час розмовляли про літературу, про Винниченка та про долю країни. І весь цей час панувала напружена атмосфера, яку трохи розвіювала лише Варка, що пильно слідкувала за усіма. Але коли Пронь, наречений Варки, втрутився у розмову, Гордій відчув нестримну ненависть до нього. Пронь спитав, чи бачив Гордій того чорного кремезного коня що стоїть на дворі. Він схожий на коня Маркури Пузаня – і купив він його для того, аби їздити і нагадувати мужикам, що мають у ньому такого добродія, якого вони убили колись. Потім він достав пістолет, і, поклаши його на стіл, сказав, що стрілятиме, як і поміщики у Росії, в кожного, хто потягнеться до його землі. “То вам і доля випаде така, як кацапським можновладцям!” – відповів Гордій. На що Пронь заперечив: “Помиляєтеся ви разом з панотцем Дмитром. А втім, шановний господар на початку своєї священичеської діяльності справді був небезпечний існуючому ладові. А тепер уже все гаразд…” Дійшло до того, що Лундик не втримався й ударив Проня. Варка вибила пістолет в нареченого, який вимагав, щоб Гордій став навколішки. Нарешті втрутився отець Дмитро, сказавши, щоб Пронь більше не з’являвся цього тижня в його домі, бо панна Варка їде до родички в Полтаву. Сама Варка нічого не відповіла.
Розділ VIII
Гордій повернувся додому і сказав тітці, що має намір одразу піти у сусіднє село. Він хотів улаштуватися вчителем у школі, якою завідував його товариш. Тітка сказала, що нехай він робить, як вирішив.
Потім Горпина розповіла племіннику про страшний сон, що їй тіснився. Ніби прийшов до неї Маркера Пупань і обіцяв “довести її до краю”.
У сутінках біля двору дійсно з’явився чорний вершник. А незабаром пішли чутки, ніби Лундик повісив свою тітку, забрав гроші і втік.
Розділ IX
Служниця Дунька у розмові з панною Варкою сказала, що та – відьма. І що вона бачила, як панна виходила вночі і співала тих пісень. Варка розповіла, що коли була у ворожки, та сказала, що дівчина не матиме щастя, доки її покійна матір не знайде спокою. Адже вона встає з того світу і співає вночі. Ворожка сказала, що хтось з рідних повинен заспівати цю пісню замість неї, після цього повернувшись тією ж стежкою, що літають відьми. Саме за цим і застав дівчину Гордій тієї ночі.
Розповідь обірвав отець Дмитро, який увійшов в кімнату і лагідно звернувся до дочки. Варка довго розмовляла з батьком, казала, як почувалася чужою і страждала. Уночі з двору священика виїхала бричка з вузлами, чемоданом та корзиною. В задку сидів отець Дмитро з дочкою, а на козлах кіньми правував дід Гарбуз.
Розділи X-XI
Те, що залишилося у садибі отця Дмитра, розібрали селяни. Тож невдовзі вона зникла зовсім.
У вівторок увечері Гордій ішов, як йому здавалось, у якісь катакомби. За ним йшов другий, сухий та мовчазний, з сокирою за поясом. Грубий селянин відімкнув двері, і Лундик опинився у великій кімнаті. Там сидів пан Підотаманчий. Селянин, який привів Гордія, сказав, що спіймав того в лісі, подумав, чи не підглядач, тому вирішив привести до отамана.
Писар Петро Пахомович зачитував Мелеті Сверделецю Статут братства “Перший курінь вільних українців”. Це братство було засновано “для того, щоб у самім зародку вирвати в столипінської реформи жало, скероване просто в серце самостійності нашої батьківщини”. Серед братчиків Гордій бачить отця Дмитра. Він повідомляє хлопцеві, що Варка знаходиться в Лебединському монастирі.
Члени братства вирішують переїхати у Волинські ліси. Але перед тим мають забрати 20 тисяч карбованців у Проня.
Розділи ХІІ-ХІІІ
Лундик пішов до Харлампія Проня разом з іншими братчиками. Під час операції він смертельно поранив Проня. Перед смертю
Пронь сказав, що це вони довели тітку Горпину до смерті, але свідків немає, тому на Гордієві завжди залишиться печать убивці. І Варка теж сказала, що не поїде із вбивцею.
Розділ XIV
Увечері Гордій приїхав до тітчиного хутора. Прийшовши до її гробу, він подумки звернувся до тітки: намагався сказати, як багато вона для нього важила, що увесь час перебування в її домі він відчував її турботу, що дуже вдячний за це. Саме у цей час він почув голос Варки.
Вона стояла у рясі, а її коса була опущена на спину і підв’язана білою стрічкою на потилиці – як тоді, коли він вперше її побачив. Варка запропонувала хлопцеві піти з нею на Полтавщину до товаришки і там влаштуватися на роботу. Якщо він згоден, казала дівчина, то вони мають переодягтися в селянський одяг і обвінчатися.
Гордій і його наречена самовільно “вінчаються” біля могили тітки Горпини Корецької, адже обставини склалися так, що молодята не мають можливості виконати церковне таїнство шлюбу, бо поспішають втекти від переслідування поліції, яка переконана, що тітку вбив небіж: “Але я хочу стати вам жінкою не в борг, як кажуть селяни, і не “на віру”, як розповідає Коцюбинський. А хочу з вами обвінчатися, – озвалася Варка до коханого. – Я скину оцей хрест на ланцюжку, – і почала його знімати з шиї, – і ви візьмете його за один кінець, а я за другий, і обійдемо тричі гріб нашої тітки. Правда, я хотіла це зробити біля маминого гробу. Після кожного разу прокажемо клятьбу. Цілуватися не будемо. А тільки поцілуємо наприкінці нашої церемонії оцей хрест. Я його повішу на акацію. Жінкою я вам стану у вашій коморі по нашому давньому звичаю… Кажіть за мною: заклинаюся перед оцим свідком, – і вона показала на гріб рукою, – що я свою жінку, Варку Дмитрівну, любитиму і глядітиму і в горі, і в добрі”.
Вони вийшли з села і, “сміючися, пішли швиденько межею, залишаючи за собою місця, які були колискою і найбільшого горя, і, може, найбільшої повноти сердечного втихомирення”, – дві маленькі постаті на землі, що летить у чорну ніч, між густі зорі, за які вони зачепляться і впадуть у світову безодню. “Бо ми знаємо, що все па землі з’являється, аби безслідно згинути на ній, але коли і залишити який слід, то ненадовго… І розголос про нього щоб ішов не довше луни на живий голос у лісі раннього ранку…”.
У неординарній, самобутній та різноплановій творчій спадщині Тодося Осьмачки повість “Старший боярин” (1946) займає особливе місце. Вона вирізняється, з одного боку, своєю ліричністю і казковістю, а з іншого – серйозністю порушених проблем. Автор датує події свого твору 1912 роком, проте ці часові координати досить умовні, оскільки проблеми, з якими стикається головний герой, учорашній семінарист Гордій Лундик, поставали перед українським народом у різні часи. Це проблема соціальної справедливості, добра і зла, людського щастя тощо. Назва твору символічна: автор примушує читачів замислитись над тим, чи є людина, здебільшого самотня, мізерна й слабка супроти всесильного Космосу, володарем свого життя, чи вона, як Гордій Лундик на весіллі Варки, може бути тільки “старшим боярином на весіллі своєї нареченої”. Але є сила, переконаний автор, яка здатна подолати самотність і загубленість людини в Космосі. Це любов – всеперемагаюче почуття, що зрештою єднає Гордія і Варку, вирвавши його з розбійницької ватаги, а дівчину з монастиря. Почуття людини до людини – це єдине, що може дати людині щастя. Повість “Старший боярин”, таким чином, – це не тільки і не стільки історія двох закоханих, скільки новітня оповідь про Україну і українців. Тодось Осьмачка хотів бачити свою країну такою, як змалював у повісті патріархальне село, де порядкує отець Дмитро Діяковський: без жодної бідної хати, без панів і холопів; де люди живуть із повагою один до одного, у взаємній християнській любові, цікавляться наукою і мистецтвом, люблять і поважають рідну землю, її історію і культуру. Розуміючи, що це неможливо, і, більше того, передбачаючи майбутню трагедію свого народу (про що символічно сповіщають події повісті), автор, тим не менше, переконаний, що українці знайдуть в собі сили вижити.
(2 votes, average: 3.50 out of 5)