Скорочено “Син приїхав” Тютюнника
На початку серпня, в Ковбиші, велике село по обидва боки вузенької річки, з’їжджаються до батьків усі колишні ковбишівці, які після війни подалися з дому шукати постійного заробітку і щонедільного вихідного. Скрізь по дворах чути: “Папа, а как зараз навпростець дійти до лавки?” А батько, захмелілий від радості, бадьоро пояснює: “Та отак і отак. Хіба забув?” Або: “Мамо, яку вас нащот стірального порошка? Нєт? Дак я пришлю по приїзду”.
Отакого сонячного суботнього передобіддя приїхали гості й до Ники-фора Дзякуна та Параски Дзякунки:
“Таж викапаний татусь!” – щасливо цокотіла Дзякунка. Вона була руда, син удався в неї, а онук – у Павла, тому й раділа. Натішившись Бор-ком, заходилася цілувати невістку та дякувати, що отак догодила, такого гарного онука привела на світ.
Приїхав Павло не поїздом і не автобусом, як більшість гостей, а на власному “Москвичі” тютюнового кольору. Машина
“Через “Москвича” Павло й не одружувався так довго, хоч мав уже за тридцять”. Спочатку думав, що брати дружину на зарплату в сто п’ятдесят карбованців та ще й у гуртожиток не годиться. Коли ж за стаж та мовчазну працьовитість дали кімнату в новому будинку і перевели у майстри, розмірковував так: назбираю грошей на машину і на все, що до неї треба, тоді й одружуся. Бо якщо зробити це зараз, то гроші підуть на меблі та інші всякі жіночі забаганки.
Навіть у відпустку до батьків не їздив три останні роки. Адже це теж гроші: дорога, гостинці, новий костюм. Не з’явишся ж у поношеному!
Тепер Павло мав усе: квартиру, жінку, машину, сина, хороший заробіток і почувався так, як йому хотілося: спокійно, впевнено, незалежно.
“Москвича” у двір батькові відразу не завів, а лишив біля воріт, понакривавши колеса брезентовими фартушками.
Батько сказав, що, може б, Павло поставив машину в холодок під грушу, але син поважно відказав, що хай, мовляв, постоїть, щоб під рукою була.
Старий Дзякун зрозумів його і замовк, тонко усміхаючись: правильно, хай люди бачать, через вигін з усіх боків видно.
Доки в хаті варилось і смажилось, чоловіки походжали біля машини, милуючись нею.
– Та й скільки ж людей під твоїм руководительством? – питався сина Никифор.
– Уся зміна. Двадцять сім чоловік.
– О-о! – підкидаючи брови вгору, казав Дзякун.- Багатенько. Ти ж дивись там з ними ладь, бо люди – це таке: не догодиш – з’їдять”.
Син відповів, що він це вміє ще з полкової школи. “У мене так: робиш – роби. А не послухав раз, удруге… на такі наряди посажу, що в по-лучку тільки розпишеться”.
Мимо машини та батька з сином проходили люди, здоровкались шанобливо, на що Павло відказував, дивлячись понад їхніми головами на річку: “С-с-те!”
Дехто й зупинявся, розпитував батька, де та ким Павло працює, які гроші заробляє, а напослідок, роздивляючись машину, питав, скільки ж це “добро” коштує, на що син зхолодною посмішкою відповідав: “Всі гроші!”.
Одягнений він був у новенький костюм, приблизно такого ж кольору, як і “Москвич”, взутий у нові жовті черевики, а тугу рудувату шию міцно стискав комір нейлонової сорочки. Коли Павло говорив з дядьками, “то тримав руки складеними на грудях і повільно та незалежно розгойдувався, стаючи то на носки, то на підбори нових черевиків…”
Тим часом у хаті не припинялися балачки.
Рита розказувала, як Павлушу цінують на роботі, одержав дві грамоти. Премія щомісяця йде…
“- Та він у нас такий, що і зробить і змовчить… і старшого послухає,- озвалася од печі Дзякунка.- І змалечку такий.
– В квартирі в нас,- вела далі Рита,- все є: гарнітур житомирський, холодильник “Донбас”, телевізор “Огоньок”, стіральна машина “Ністра”, пилосос…” Хвалилася, що грошей вистачає, ще й на книжку кладуть, а Павлуша у вихідні, бува, підробляє на машині. Треба ж її окупити. Та й на бензин теж потрібно.
“Ачогож,- раділа Дзякунка.- І людям услуже, й копійку заробить. Воно так: копійка до копійки – та вже й руб!” Потім ніжно сокотіла до онука, пригощаючи його кружечками підсмаженої картоплі….Обідали довго й з горілкою. Павло й тост виголосив: ” – Ну, за встрєчу. За знайомство з невісткою та онуком.
– І щоб усе було харашо,- вставила Дзякунка.
– Всьо в наших руках,- сказав Павло.
– Якумієш жити, то все харашо й буде,- багатозначно вирік Дзякун”. Вимили і взялися до їжі. Борко заліз до діда і торкав його за вуса.
Дзякунка сказала, що їй так кортить побачити сватів хоч одним оком. А до Шишак не так уже й далеко. Никифор прикинув, що верстов сімдесят буде.
“- А я от скільки не наблюдаю життя,- повільно й таким тоном, що примушує слухати, сказав Павло,- то зробив вивод, що жінчиним і чоловіковим батькам бачитися не треба. Ті не понаравляться тим, ті – тим, слово за слово… Ті нашепочуть дочці, ті – синові. І пішло: лайки, ссори”.
Никифор аж прикахикнув удоволено: ай який розумний, клятий хлопець! Справді, навіщо ж ганяти новеньку машину грунтовою дорогою до Шишак і назад! А свати, як схочуть, то приїдуть і автобусом.
Після обіду Павло урочисто відімкнув чемодани й роздав подарунки: матері чорну лискучу плюшку (напівпальто з плюшу), глибокі калоші на червоній підкладці, а батькові – сірий костюм. Рита подарувала свекрові зелену нейлонову сорочку, а свекрусі в’язану кофту і донську пухову хустку – все дороге й гарне, придбане за дві зарплати.
Никифор відразу все й надів: хай дивляться люди, що діти привезли. А Дзякунка поховала своє добро в скриню, шкодуючи, що не може його зараз вдягнути – не сезон.
Рита заколихала Борка, взяла сапку і подалася на грядку, хоч її і відмовляли. А Павло пішов відпочивати на пахучому сіні. Коли Никифор прийшов подивитися, чи добре влаштувався син, той спитав:
” – А риба, тату, в нашій річці є?
– Є, синок….Як хочеш, то я візьму завтра кімлі (сіпку)у Семена Портнівського, та й підеш з кимось із хлопців, повтішаєшся”.
Павло сказав, що він і сам спіймає, аби кімля була добра. Батько і тут погодився: дійсно, що спіймаєш удвох, те треба буде на двох і ділити.
У хаті Дзякунка поквапливим шепотом переповіла чоловікові, що онук їхній не хрещений, завтра вони з Ритою підуть до батюшки, але щоб тільки Павло не довідався.
“- Отаку жінку Павлуша знайшов,- аж похлиналася радісним шепотом Дзякунка.- Що розумна, що культурна, а що ще й проста!
– Павлушко наш ні в чому не прошибе,- гордовито мовив Никифор.- В нього й по роботі порядок, і дома, і в машині. Бачила, як там усе заслано та блищить? О-о-о! – І раділи обоє”.
Тоді домовилися, що покличуть на завтра Дзякунчину сестру, яка допоможе витопити й приготувати все до столу – треба ж гуляння справити заради гостей. Вирішили кликати тільки своїх, та й тих виявилося багато.
Дзякун наказав жінці купити “мняса для каклєт”. А та стурбувалася, чи зуміють же вони їх приготувати.
Наступного дня рано вранці Дзякунка й Рита з Борком, по-святковому вдягнені й схвильовані своєю таємницею, поїхали на базар. Швидко купили все необхідне, і між ділом Дзякунка розпитала в місцевих жінок, де
Краще охрестити дитину. Ті порадили їхати в Покрівське: “там батюшка молодий, має добрий бас і молитву читає всю”.
Приїхавши в Покрівське, свекруха з невісткою застали попа вдома. “Він стояв на ганку в хромових офіцерських чоботях та новій, либонь, недільній рясі, сипав курям пшеницю з коряка і рокотав басом:
(1 votes, average: 5.00 out of 5)