Скорочено “Прометей” Малишка
Поснули вантажники з артілі, тільки п’ятеро сивих плотарів варили кашу на вечерю й тихо говорили. Підсів до них і автор. Молодий плотар розповідав, що під час війни хлопчик з їхнього села знайшов тут трьох наших бійців. Двоє старіших були вже мертвими, а третій, юнак,- тяжко поранений. Селяни сховали його на горищі, “немов за братом, за ним дивились”. Незабаром “юнак вже зводивсь насторожі, відчув живу, гарячу кров”. Був він із Смоленщини, де такі ж привітні люди, такі ж жита, “а в матерів такі ж смугляві, чесні руки, а в довгі дні боїв
II Бійцю полегшало, він міг уже підвестися. їв картоплю “в мундирах” і згадував свій полк. Там думають, мабуть, що він убитий. А він живе! Ще трохи одужає – і сам перепливе Дніпро! Але це поки що у мріях. Заходить хлопчик, його рятівник. Юнак
Стали читати, і ось уже “бреде сліпий кобзар, і Гонта кличе на пожар, Кавказькі гори, в млу повиті, рясною кровію политі, чолом підводяться до хмар. І Катерина півжива дитя в хуртечі сповива, сніги колишуться над нею, орел жадібний Прометею криваве серце розбива”. Хто ж той Проме-тей? “То був юнак, що в бога вкрав вогонь і знак того вогню приніс людині”.- “І богубив його?” – “Ні, ні, скарав довічно, в єдині прикув до скелі, мов к порогу”.- “То й що?” – “Він не скорився богу”.- “Ото людина!” Так говорили між собою до півночі хлопчик і солдат. III По дворах, як та чума, ходила облава німців. “Жах, німий, холодний, до світанку гримів прикладами на ганку, стріляв, свистів, палив у прах”. Ось уже мигає ліхтарень у стодолі, де спить боєць. Схопили його, як сірі круки. Коли виводили за двір, погляд юнака впав на дві обірвані ворітні. Здавалось, вони шептали: “Нам повір.
Ми цю обійдемо біду, Ми ще скрипітимем в ладу, До нас хазяїн хліб везтиме, Весілля бубнами густими Стрічати буде молоду. А ти приходь, як будеш жив, До нас у гості після жнив, І щоб твоє зраділо око, Ми так відчинимось широко, Щоб ти й сучечка не вчепив!” IV Вранці бійця вивели з комірки після допиту на майдан. Як важко йти перші кроки! Про що він, цей юнак, думає в ту мить? Про те, що його день одшумить, що не дочекається він першої любові? Чи, може, проклинає й сонце, й трави, “вечірніх зір м’які заграви”? Ні, цього не можна проклясти, бо він повинен жити для мсти, для воскресіння. Тривожить його інше: чи скаже хто друзям, матері, що не зневірився він, не похилився від ран, а чесно вмер? І що інша мати доглянула його, як рідного… Ну от і все. Б’є барабан. На майдані завмерли жінки, діти, згорблені діди. Юнак – у пілоточці своїй, у гімнастьорці польовій. “В очах ні крику, ні скорботи, таким ходив, мабуть, і в бій”.
Людей фашисти питають: “Це ваш?” І всі від малого дівчати до старого діда дружно відповідають: “Це наш!” І ковалі, теслі, дивлячись на мозолясті руки юнака, підтверджують, що він – їхній. І вже земля, піднявши цвіт, Від круч, від поля, від воріт, Уставши камнем і травою, Вітрами й ніччю грозовою, Кричить:- Це наш! Іду на звіт.,. Як він мить оцю зустрів! Він жив і житиме однині, треба сховати муку на лиці. Тоді німці заперечили: – Це ваш? Ви брешете. Не ваш! Чому ж у нього патронташ І п’ять гранат знайшли в соломі? Він ночував в чужому домі, Він двічі ранений. Він – наш! Ми з ним по-своєму. А вам Я все сторицею віддам: В теплушки всіх, гайда в дорогу. Хати ж – з порогу до порогу Спалю, стопчу – віддам чортам. Люди хитнулися, як лан колючої трави. Тільки очі горіли дідівські та дівочі, і сльоза блищала в матері-вдови. Боєць підвівся, поглянув на майдан, уявив цих людей у сірих теплушках, ступив уперед два кроки і сказав: “Стріляй! Розвідник я. Солдат”. V Чотири дні й чотири ночі тримали воїна в холодній комірці. Йому знову пригадувався рідний полк, клекіт бою, зоряні світанки. Аж ось у двері стукають. Все. Надії край. Такий короткий день і такий короткий вік. А кому це розкладений вогонь на кручі? Унизу гомонить людський потік. Б’ють барабани. Літає вороння. Юнака повели на шпиль. А людські очі просили: говори, скажи що-небудь! Його скрутили ремінням, підняли високо на дубі. 1 стало видно йому білий парус з-за ріки, усе Лівобережжя, рідні армії й полки. Як товариші – бійці зайняли нові рубежі, а кошовар зварив обід, і листи доставили в траншею. Що ж, колись
Земля повернеться, й над нею Умитий день зійде без бід. А в юнака – ніч біля ніг. Огонь, звиваючись, побіг до рук. …Юнацькі руки молоді. Вам добре б тішитись в труді. Тесать, копать, залізо б гнути, Садити сад, зелені рути, Плоти гонити по воді. Кохання б в серце полилось,- Вам гладить золото волось, Своє тепло – коханій дати. Ви ще не вміли обнімати, А воювати – довелось… Огонь сягає до очей юнака. Дуб палає в мільйони свіч. І сушить груди мука люта. Реміння перегоріло і боєць, як та птиця, під зойк людей летить униз. Тріпоче серце: “Я люблю У спразі, в радості, в жалю, Огнем напоєне до краю, Горю, м’ятежне, не згоряю! І не прошу, і не молю…” – Дивіться, люди, по мені Устануть інші в пломені, Ставайте й ви в трудні походи. Не вип’ють прокляті заброди Живущу кров мою. О ні! Димить димовище під хмару, тріщить дуб оджару і тліє з серцем до кінця. Ущухло вогнище. Людей погнали в село. Лише хлопчак засмучений залишився на попелищі. Довго дивився, тоді не витримав і впав на землю у плачі. Потім зібрав жаркі вуглини – серця стлілого останки – і заховав на грудях: “Живіть мене теплом своїм, Я понесу вас в кожен дім, Щоб знов життя людське розквітло, Чи ж ваше горде, яре світло Не вмре, як одинокий грім?” “Ой хлопчику, хороший мій, Чому ти плачеш? Зрозумій, У добре літо, в гожу весну Я знову встану, я воскресну Цвітком людських ясних надій…” Світало. Хлопці-плотарі підтягали якорі. Дуб стояв, як чорний меч, і торкався білої зорі. І здалося авторові, що це він стоїть, горить і не згоряє. Що вже спалений стоїть “в тривожнім віці на краю” і людям серце простягає. А спогад лине з далини: О мій русявий Прометею, Загублений в ночах війни!
(1 votes, average: 5.00 out of 5)