Скорочено П’ЯНИЙ КОРАБЕЛЬ – АРТЮР РЕМБО

АРТЮР РЕМБО

П’ЯНИЙ КОРАБЕЛЬ

Я на низькому сонці бачив плями,

Синяві відблиски, страшний підводний шпиль,

Немов плащі богів в античній драмі,

Збиралась зморшками тканина темних хвиль.

Я снив: зелені ночі в сніжній піні

Цілунками цвіли над віями морів.

Як понесли мене байдужі хвилі,

Зо мною не було завзятих моряків,

Бо дикуни їх стрілами пришили

До розмальованих, скривавлених стовпів.

І от, позбувшися свого вантажу

(бавовни з Англії, фламандського зерна),

Безжурно я поплив без екіпажу,

Куди

повабила мене далечина.

Глухий, немов той мозок у дитини,

Холодний, як зима, я плив під рев стихій.

Крушила буря береги камінні,

І хаос повставав, і лютував прибій.

Мене тоді благословили шквали,

Гойдали десять день на хвилях тих морів,

Що вже не першу жертву колисали,

І зник я із очей безглуздих маяків.

Всмокталася в моє соснове тіло,

Мов ніжний сок кислиць, морська вода мутна;

Понісши геть стерно, мене обмила

І від блювотини, й від синіх плям вина.

Я потонув тоді в поемі моря,

Сліпучій, зоряній, – зелену пив блакить,

Часами втопленик у глиб прозорий

Спускавсь

задумливий, щоби в мандрівках жить.

Заливши пурпуром екстази дикі,

Повільні ритми хвиль, і запаливши синь,

П’яніша од вина і від музики,

Горіла там любов, гірка, немов полинь.

Все, що вві сні ввижалося людині,

Кружляло смерчем там: вир, вечорів краса,

Огнів досвітніх зграї голубині

І блискавицями роздерті небеса.

І фосфоричне сяйво жовто-синє,

І в тихих стеблах спів нечуваних соків.

Навколо скель скакали, мов телята,

Несамовитих хвиль шалена череда.

Забув я, що ясна Пречиста пройде Мати –

І стихне океан, вгамується вода.

Я бачив дивний край: цвіли Стожари,

Мов очі у пантер; між них тіла мерців,

Веселки голубі, смарагдові отари,

Флорида неземна під обрієм морів.

Кипіли багна, в мулі догнивали кит-риби

Велетні, в густих очеретах.

Де громом урагани вигравали,

Тонула далина в безоднявих ночах.

А глетчери під дрібними сонцями,

Де небеса як жар. Змінявся штиль на рев,

І гадини, роз’їдені кліщами, смердючі,

Падали з покручених дерев.

Хотілось би ці золоті рибини,

Співучі риби ці спіймать для дітвори.

Мої шляхи квітчала квітів піна,

І надавали крил нечувані вітри.

А море, що так солодко гойдало

Мене, мандрівника, натомленого вкрай,

До мене живоцвіт із пітьми підіймало,

І я, мов дівчина, вдивлявся в дивний рай.

А той був островом, де злотоокі

Паскудили птахи, злітались для забав;

Часами втопленик поодинокий

Крізь мій розхитаний кістяк на дно пірнав.

Човни рибальські не знайшли ще й досі

В етері голубім, де не літає птах,

Мій труп, заплутаний в морське волосся, –

Я п’яним кораблем блукаю по морях.

Я плив, туманом синім оповитий,

В рожевих небесах, де лишаї сонців

Змішалися із соплями блакиті

(Це ж ласощі для всіх поетів і співців!).

Я бачив електричні спалахання,

За мною кінь морський ходив, як чорний пес

Гарячий червень бив і трощив баню

Ультрамаринових розжеврених небес.

Я чув Мальштрему рев, і ось, байдужий

Одвічний мандрівник, гаптуючи блакить,

Я за Європою, стомившись, тужу,

Що, парапетами обгородившись, спить.

Архіпелаги зоряні лисніли,

В морях екстазових мене носив тайфун.

Ти спиш на дні, майбутня творча сило,

О золотих жар-птиць незлічений табун!

Але ж наплакавсь я, бо злиті кров’ю

Світанки й місяці, і всі сонця – гіркі,

Весь пройнятий терпким вином любові,

Хай в морі потону, хай розтрощу свій кіль.

Із вод Європи я собі бажаю калюжі чорної…

Щоб вечір запашний… Сумне дитя кораблика пускає,

Легенького, немов метелик весняний.

Купавшися в п’янкій блакитній тоні,

Не хочу я плисти під арками мостів,

Перед очима грізними понтонів,

В заграві полум’я і гордих прапорів.

Коментар

Вірш А. Рембо “П’яний корабель” (1869-1871) – незвичайний і багатозначний – був для тогочасної французької літератури явищем досить новаторським. Прочитавши його, “батько французького символізму” Поль Верлен зазначив, що в ньому є те, “чим повинна збагатитися” сучасна й майбутня поезія. Вірш має безліч інтерпретацій; він викликає у читачів різні асоціації, кожне наступне покоління трактує його по-своєму.

Композиційно “П’яний корабель” поділяється на кілька частин; зав’язка – загибель команди і втрата керування кораблем; розвиток дії – уявні мандри ліричного героя в морській стихії, плин його вражень, почуттів, асоціацій, народжених дивовижними картинами стихії; кульмінація, найвище драматичне напруження – зіткнення піднесеної фантазії героя з буденною реальністю і розв’язка – відмова ліричного героя від прагматичного життя.

Головною темою вірша є мандри душі особистості у світі своєї уяви та в житті. Повернення в реальний світ герой, який усвідомив усі переваги внутрішнього життя над зовнішнім, сприймає як справжню трагедію, бо в цьому прагматичному світі немає простору для вільної фантазії й польоту почуттів.

У цілому зміст “П’яного корабля” слід розуміти як гімн творчій уяві, яка відкриває небачені глибини людського духу.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...


Скорочено П’ЯНИЙ КОРАБЕЛЬ – АРТЮР РЕМБО

Categories: Скорочені твори

Links