Скорочено П’ЯНИЙ КОРАБЕЛЬ – АРТЮР РЕМБО
АРТЮР РЕМБО
П’ЯНИЙ КОРАБЕЛЬ
Я на низькому сонці бачив плями,
Синяві відблиски, страшний підводний шпиль,
Немов плащі богів в античній драмі,
Збиралась зморшками тканина темних хвиль.
Я снив: зелені ночі в сніжній піні
Цілунками цвіли над віями морів.
Як понесли мене байдужі хвилі,
Зо мною не було завзятих моряків,
Бо дикуни їх стрілами пришили
До розмальованих, скривавлених стовпів.
І от, позбувшися свого вантажу
(бавовни з Англії, фламандського зерна),
Безжурно я поплив без екіпажу,
Куди
Глухий, немов той мозок у дитини,
Холодний, як зима, я плив під рев стихій.
Крушила буря береги камінні,
І хаос повставав, і лютував прибій.
Мене тоді благословили шквали,
Гойдали десять день на хвилях тих морів,
Що вже не першу жертву колисали,
І зник я із очей безглуздих маяків.
Всмокталася в моє соснове тіло,
Мов ніжний сок кислиць, морська вода мутна;
Понісши геть стерно, мене обмила
І від блювотини, й від синіх плям вина.
Я потонув тоді в поемі моря,
Сліпучій, зоряній, – зелену пив блакить,
Часами втопленик у глиб прозорий
Спускавсь
Заливши пурпуром екстази дикі,
Повільні ритми хвиль, і запаливши синь,
П’яніша од вина і від музики,
Горіла там любов, гірка, немов полинь.
Все, що вві сні ввижалося людині,
Кружляло смерчем там: вир, вечорів краса,
Огнів досвітніх зграї голубині
І блискавицями роздерті небеса.
І фосфоричне сяйво жовто-синє,
І в тихих стеблах спів нечуваних соків.
Навколо скель скакали, мов телята,
Несамовитих хвиль шалена череда.
Забув я, що ясна Пречиста пройде Мати –
І стихне океан, вгамується вода.
Я бачив дивний край: цвіли Стожари,
Мов очі у пантер; між них тіла мерців,
Веселки голубі, смарагдові отари,
Флорида неземна під обрієм морів.
Кипіли багна, в мулі догнивали кит-риби
Велетні, в густих очеретах.
Де громом урагани вигравали,
Тонула далина в безоднявих ночах.
А глетчери під дрібними сонцями,
Де небеса як жар. Змінявся штиль на рев,
І гадини, роз’їдені кліщами, смердючі,
Падали з покручених дерев.
Хотілось би ці золоті рибини,
Співучі риби ці спіймать для дітвори.
Мої шляхи квітчала квітів піна,
І надавали крил нечувані вітри.
А море, що так солодко гойдало
Мене, мандрівника, натомленого вкрай,
До мене живоцвіт із пітьми підіймало,
І я, мов дівчина, вдивлявся в дивний рай.
А той був островом, де злотоокі
Паскудили птахи, злітались для забав;
Часами втопленик поодинокий
Крізь мій розхитаний кістяк на дно пірнав.
Човни рибальські не знайшли ще й досі
В етері голубім, де не літає птах,
Мій труп, заплутаний в морське волосся, –
Я п’яним кораблем блукаю по морях.
Я плив, туманом синім оповитий,
В рожевих небесах, де лишаї сонців
Змішалися із соплями блакиті
(Це ж ласощі для всіх поетів і співців!).
Я бачив електричні спалахання,
За мною кінь морський ходив, як чорний пес
Гарячий червень бив і трощив баню
Ультрамаринових розжеврених небес.
Я чув Мальштрему рев, і ось, байдужий
Одвічний мандрівник, гаптуючи блакить,
Я за Європою, стомившись, тужу,
Що, парапетами обгородившись, спить.
Архіпелаги зоряні лисніли,
В морях екстазових мене носив тайфун.
Ти спиш на дні, майбутня творча сило,
О золотих жар-птиць незлічений табун!
Але ж наплакавсь я, бо злиті кров’ю
Світанки й місяці, і всі сонця – гіркі,
Весь пройнятий терпким вином любові,
Хай в морі потону, хай розтрощу свій кіль.
Із вод Європи я собі бажаю калюжі чорної…
Щоб вечір запашний… Сумне дитя кораблика пускає,
Легенького, немов метелик весняний.
Купавшися в п’янкій блакитній тоні,
Не хочу я плисти під арками мостів,
Перед очима грізними понтонів,
В заграві полум’я і гордих прапорів.
Коментар
Вірш А. Рембо “П’яний корабель” (1869-1871) – незвичайний і багатозначний – був для тогочасної французької літератури явищем досить новаторським. Прочитавши його, “батько французького символізму” Поль Верлен зазначив, що в ньому є те, “чим повинна збагатитися” сучасна й майбутня поезія. Вірш має безліч інтерпретацій; він викликає у читачів різні асоціації, кожне наступне покоління трактує його по-своєму.
Композиційно “П’яний корабель” поділяється на кілька частин; зав’язка – загибель команди і втрата керування кораблем; розвиток дії – уявні мандри ліричного героя в морській стихії, плин його вражень, почуттів, асоціацій, народжених дивовижними картинами стихії; кульмінація, найвище драматичне напруження – зіткнення піднесеної фантазії героя з буденною реальністю і розв’язка – відмова ліричного героя від прагматичного життя.
Головною темою вірша є мандри душі особистості у світі своєї уяви та в житті. Повернення в реальний світ герой, який усвідомив усі переваги внутрішнього життя над зовнішнім, сприймає як справжню трагедію, бо в цьому прагматичному світі немає простору для вільної фантазії й польоту почуттів.
У цілому зміст “П’яного корабля” слід розуміти як гімн творчій уяві, яка відкриває небачені глибини людського духу.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)