Скорочено “Облога Буші” Старицького
Це було в самий розпал великої трагедiї, що уготувало польське панство у спiлцi з прислужниками Лойоли, завзявшися на святиню українського духу, на його буття, – трагедiї, що охопила пожарищами всю Україну-Русь, пронизала серце в Польщi й пiд її руїнами закiнчилася. Це було тої доби, коли розпанахана Україна мусила у московського царя Олексiя Михайловича оборони шукати, коли вiн, уже по Переяславськiй радi, послав свої потуги в Литву. Це було тої доби, коли знеможена вiд ненатлого гнiву Польща, закупивши татарськi загони, кинулась разом з невiрою на
Це було восени 1654 року. На пiвдень вiд Могильова, за двоє гiн вiд Днiстра, на високiй скелi лiвого побережжя притулилось мiстечко Буша з тверджею-замком, Що панував над околицею. На вузькiм стрiмчаку, немов орлине гнiздо, повис отой замок i на синьому небовi далеко бiлiв своїми зубчатими мурами, своїми бiйницями-баштами. Край п’яти тiєї скелi Розсипались, мов курчата
Отой замок Орлине гнiздо з мiстечком Бушею, з цiлим ключем окружних сiл i маєткiв належав до роду Чарнецьких; вiдтiля вони налiтали на ратаїв українських, на сусiднiх панкiв i шарпали в своїх пазурах неслухи, них схизматiв. Вiд самого початку пожежi, що на Запорожжi з залетiлої з Суботова iскри спалахнула i покотилася широкими вогняним, хвилями аж до старої Польщi, Чарнецькi зняли крила i до Варшави полинули, а гнiздо своє лишили на безбаш; його незабаром, пiсля сiчi пiд Корсунем та Жовтими Водами, захопили левенцi, батави з Днiстровського полку, з сотником Завiстним на чолi, i озброїли добре як вартову надднiстрянську стражницю.
Посерединi замкового дворища стояла досить простора, з трьома банями i окружним пiддашшям церква; вона була вже повернута панством у костьол, а потiм знов козаками на благочесний храм пересвячена; його вiдсвятив на iм’я покрови Пресвятої Богородицi отець Василь, якого з мiстечка Бара вивiз сотник, пан Завiстний. Стояв хмурий, глибокої осенi, вечiр. Дрiбен дощ, мов крiзь сито, мрячив i сизими хвилями славсь по долинi, криючи широку далину млою. Часами лишень, коли вiтер на мить розривав туманисту заслону, яскрiла з одного боку в глибокiй долинi Днiстрова стяга, а з другого, навпаки, по широких згорищах i площинах чорнiли якiсь плями непевнi. Кругом церкви, на цвинтарi, стояли ватагами козаки. Голови їм усiм були непокритi, i буйний бавився вiльно чупринами. Широкi спини огрядного та дужого люду покритi були розмаїтою пiстрявою одiжжю: тут вбачалася i руда та порвана свитка, i бiлий, виложений шнуром кобеняк, i кармазиновий запорозький жупан, i короткий кожушок i замазаний в дьоготь оксамитовий польський кунтуш, i саєтова рожева, з панянських цукрових плечок, накритка.
В суворiм поглядi похмурих очей, в непорушних обличчях лежала якась-то дума глибока. Всi були скам’янiлi й похмурi, тiльки-но дiти а палкими, цiкавими оченятами не могли встояти на мiсцi, а нишпорили крадькома то мiж юрбою по цвинтарi, то по дзвiницi. Iз широко розчинених церковних дверей тихий спiв лине: Святий боже, святий крiпкий, святий безсмертний, помилуй нас! Церква свiтлом сяє. Перед намiсними образами у високих ставниках горять товстi зеленi свiчки, а кругом них i коло самих образiв; миготять цiлi сотнi манесеньких свiчечок жовтих; за хвилями з кадильного диму вони яскрiють зiрками, скрашаючи сизi прозористi хмари червоними барвами, а вгорi отой дим пiд банею уже поклубами чорнiє, оповитий у морок. Вузькi вiкна у церквi, розквiченi рiзноколiрними шибками, свiтяться тьмяно, спалахуючи часами де-не-де вiдблисками веселки. Правий притвiр i середина церкви набитi козацтвом. Засмаженiї мужнi обличчя, оберненi до ликiв святих, визирають пiд променем ласкавого тремтячого свiтла вже менше суворо, а не знаючi страху очi? вогкi їм вiд сердечного молитовного зрушення.
Сивi оселедцi, пiдголенi чорнi чуприни i лисi геть голови схиляються, хрестячись, низько’ Попереду перед царськими вратами стоїть Михайло Завiстний сотник, з золотою китицею на правому плечi; високий, широкоплечий, з сивими довгими вусами, з шрамом на лiвiм виску, вiн подiбен могучего дуба, що нажив собi силу пiд бурхотом бур. Лiворуч за дим стоїть молодий ще козак красень Островерхий, з чорними, ледве да крученими вусиками, з пiдголеною хвацько чуприною, з ознакою хОрунжого на лiвiм плечi; праворуч вiд Завiстного молиться геть лисий, з бiлою пожовклою бородою дiд, а далi вже йде старшина та козацтво значне.
В бабинцi, у лiвiм притворi, скупчилась сама-но жонота; рiдко яка голова там пов’язана стрiчкою чи хусткою, а здебiльша скрiзь кораблики та очiпки, зап’ятi довгими бiлими намiтками, що спадають до самого долу серпанками. Жiночi уста шепочуть благання; очi пiднесенi догори святобливо; iншi палають лиховiсним вогнем, iншi яскрiють сльозою, яка неслухняно зривається з вiй; але в жадних не свiтиться нi жаханi розпач, в жадних не видко безсилої жiночої муки. Попереду скраю стоїть у чорнiй стрiчцi сотникова дочка Орися, а поруч неї у глазетовiм кораблику – її подруга Катря, молодого; хорунжого жiнка, що з неї не зводить очей. Орися стоїть перед образом великомученика Степана;. її струнка постава, закутана сизими хвилями з кадильного диму, здається легесенькою, прозорою. Вродливого личенька риси i елегантнi, й шляхетнi; в чорних, стиснутих трохи бровах криється непорушна воля й вiдвага; карi очi з-пiд довгих темрявих вiй палають вогнем; на мармуровiм чолi лежать не дитячi думи. хоч у виразi уст пишає дитяча краса. Орися замислено дивиться на лик, безмiро ласкавий, осяяний свiтлом з лампади; їй мрiється далеке небо безхмаре, бiлi, розпеченi палом мури, слiпуче сонячне сяйво i ревуча юрба, розсатанiлi обличчя, пiднятi з камiннями руки на глашатая правди й любовi, i на устах у мученя на сконаннi лагiдна та прихильна ухмiлка.
Так, постраждати за вiру, за правду, за своїх друзiв-братiв, – дума вона, – непомiрна утiха! Тут, на землi, усе зрадливе й брехливе; усi присягання людськi – порожнi слова, поглум над знудженим серцем… Там тiльки i спокiй, i щастя – у сяяннi довiчного неба. Вона придивляється пильнiше до образа й бачить, немов очi живi У святого i зорять їй у душу; але тi очi знайомi, її серце з ними зжилося, їх промiнь тiльки й грiв її душу самотню… Та Це ж не святого стражденника очi, а очi її коханка i друга, властителя радiсних мрiй, њчi вродливого юнака Антона Корецького. Де вiн тепер? Нi слуху, нi вiсточки. Чи його почоломкала куля ворожа, чи вiн зрадив її, безталанну, i забув свої присягання? Пропав, пропав без пуття, а з ним Разом пропав i життя її стямок… Що це я? – кинулась раптом Орися. – У таку хвилину i де про Милого стала гадати? Де ворог людський бентежить натруджене серце, вiдступися, нечистий! I вона почала ревно молитись. А це далеко десь раптом пострiл розлiгся, i луна покотила його по байраках та горах. Усi здригнулися i переглянулись значно; а клир тихо спiвав: Слава в вишнiх Богу i на землiмир, в чоловiцiх благоволенiє!
Скiнчилась вiдправа; отець Василь вийшов у. царськi врата в єпiт, рахилi, з кипарисовим, у срiбрянiй оправi хрестом i тихим, злегка тремтячим голосом обернувсь до молiльникiв: – Братiє i друзi мої, хреста цього оборонцi, на нем же розп’яхся за грiхи нашi син чоловiчеський, мужайтеся духом, iбо наступає година нужденна, i возлюбивий пас страстотерпець покликав вас стати твер. до i купно до останнього подиху за хрест цей i за матiр Україну. Ворог цiлими хмарищами оточив наше убiжище, що донинi крилося Богом, i вже погрожа нам вигуком смертодайним. Поклоняющийся хресту Господньому брат покликав до помочi бузувiра, аби в спiлцi з ним повалить пiд ноги нечистi святиню… Не даймо ж ми на знущання нi хреста, нi жiнок, нi сестер, нi дiтей, а ляжмо кiстками за нашу правду i за нашу вiру! – Ляжемо, панотче, голови положимо! – перенiсся вiдклик по церквi й розлiгся на цвинтарi. – Хай пiдкрепить же вашi душi i мишцi правиця Господня, хай криє вас вiд стрiл i напастей покров Пресвятої Богородицi, заступницi нашої перед престолом Всевишнього! – велебно прорiк панотець i благословив хрестом тричi весь люд.
(2 votes, average: 4.50 out of 5)