Скорочено “Ніхто не знає ночі” Браннера
Проходить багато років, і от в останній рік війни Симон випадково зустрічає Лідію. Незважаючи на те, що в Лідії невідомо звідки дорогі сигарети й шовкові вбрання, незважаючи на її пьяноватую улыбочку, Симон запекло хоче вірити її словам про любов і тому, що в неї він у безпеці, хоча його розшукує гестапо й потрібно дотримувати обережності. Але, видимо, Лідія все-таки видала його, тому що на третю ніч у її квартиру приходять фашисти. Симон устигає піти по дахах, але натикається на машину з поліцаями, які, як покладено в комендантську годину, відкривають
Свідомість його каламутиться… Раптом він виявляє, що сидить перед фешенебельним особняком, з вікон якого ллється Музика. “Далі!” – говорить він собі… “Устань, – говорить собі Томас
– Устань і піди зі свого будинку, що тобі не будинок, ладь від свого подружнього життя, що ніяке не подружнє життя…” Але, як завжди, він залишається сидіти й пити, пити, і от знову починаються галюцинації, і знову він згадує про
И один раз дійсно наглоталась снотворного. Її можна було врятувати, просто подзвонивши лікареві, але Томас не зробив нічого. І тепер примарні демони-аналитики говорять із ним про його провину, і всі навколо кружляється, і з’являються провали у свідомості… Симон дуже утомився. Лідія його видала
Він уб’є її, а потім і себе. Але спочатку треба попередити товаришів. Прийде просити допомоги в незнайомих людей
Симон підбирається до вікна особняка, бачить у ньому танцюючі пари, а в куті – п’яного чоловіка, до якого підходять схожа на Лідію жінка і її кавалер. До Томаса підходять Габриэль і Дафна. Його тесть і його дружина, батько й дочка; і Томасові здається, що відносини між ними не цілком безневинні…
От на їхньому місці виникає друг будинку доктор Фелікс. Дафна останнім часом щось часто вживає медичні терміни. А йому, Томасові, вона не відкриває двері, коли він стукається до неї в спальню. Але він однаково приходить
Він не здатний порвати це пекло нереальності навіть пострілом у скроню, хоча пістолет уже давно приготовлений… Хочеться вдарити Фелікса, але замість цього Томас починає говорити й глушить доктора словами, поки той не йде… А в Томаса на колінах уже сидить жінка по ім’ю Соня
Вона розповідає про те, як неї принижують Дафна й Фелікс, як вона боїться Габриэля; Соня зізнається Томасові в любові, благає неї врятувати… Приходить Дафна, веде неї, але Томас не робить нічого. До нього підсаджується Габриэль… Двоє німців з вартової служби наближаються кособняку.
Симон затаївся на задньому дворі. Головне – не датися живим. Холодно, хочеться спати, рука болить… Габриэль, що процвітає колабораціоніст, швидко влагоджує з німцями справа щодо неправильного світломаскування й продовжує розмову Стомасом.
Дівчина, ЩоВийшла з будинку з відром для сміття, натикається на Симона. Той просить її викликати кого-небудь із дорослих, кому можна довіряти. Вона йде… Захопившись, Габриэль викладає Томасові свої переконання: Майбутнє – за капіталом, що і створить нову форму диктатури
Нехай люди вірять, що воюють за волю, – не треба віднімати в них гарні гасла, треба лише використовувати їх у своїх цілях. Насправді людині необхідна не воля, а страх. Веши, гроші й страх. Симон, боячись, що дівчина розплачеться й завалить справу, переконує себе зберігати спокій і здоровий розум, проте чомусь іде… входить на кухню особняка,..
А все-таки Габриэль у собі не впевнений, він нещасливий, самотній і боїться своєї самітності. Раптово його вражає інфаркт, і в останні мінути з ним залишається тільки Томас, що вийшов зі стану нерухомості. Він чує, як Габриэль видає той тихий плач, що чується за словами кожної людини, і розуміє, що цей плач безглуздий, адже досить ласкавого дотику, щоб його вгамувати. А ще він розуміє, що настала та мить, коли він устане й піде. І отут лунає лемент…
Одна зі служниць на кухні, побачивши брудного незнайомця з пістолетом, голосно кричить, і Симон від несподіванки стріляє в стелю… Томас входить на кухню, підходить до Симонові. “Здраствуй, брат”, – говорить Томас. Габриэля відвозять вбольницу.
Загальна увага настільки зайнята цією подією, що на постріл ніхто не звернув уваги, і Томас може непомітно привести “брата” до себе. Він перев’язує Симонові руку, дає поїсти, переодягає його із брудного одягу робітника у власний дорогий костюм, мимохідь відзначивши, що в них однаковий розмір, та й взагалі вони схожі, як близнюки. Потім Томас відвозить Симона в місто, завдяки аусвайсу Габриэля минаючи німецькі пости. Він утомився, але ніколи в житті він не був так щасливий. Симон до кінця не впевнений, чи можна довіряти Томасові
И все-таки, коли приходить настав час розставатися, у нього виривається: “Ти годишся на краще, чим безглузда загибель… ти повинен бути разом з нами”. Той відмовляється, але, коли Симон іде, йому стає так самотньо… так порожньо… начебто в забутті, він обережно йде слідом за “братом”…
Заходить у двері трактиру, піднімається по сходам… Отут його б’ють по голові, і він непритомніє. Для Коваля, керівника групи підпільників, з’явилося повною несподіванкою, що Симон ручається за невідомо що навіщо пришли чоловіка (імовірно, донощика), якого й сам толком не знає. Тим на менш поки він просто замикає Томаса на горищі
У Коваля й так багато проблем: треба переправити у Швецію групу переслідуваних німцями людей, які зараз ховаються в трактирі; учора їх відправити не вдалося, і нових вказівок не надходило… Але навіть у нього турбот менше, ніж у Магдалены, власниці трактиру, – їй потрібно мити посуд, готовити їжу для відвідувачів, годувати підпільників і ще піклуватися про своєму запалому в дитинство вітчимі. І так давно, так давно в неї не було чоловіка…
На горищі холодно. Доноситься ранковий дзенькіт дзвонів. От тепер Томас по-справжньому п’яний, він на грані божевілля… Бачення? Ні, це його брат…
“Треба йти, Томас. Мова йде про твоє життя”. Зрозуміло, він марить, але треба слухатися брата…
Тіло не підкоряється йому, він не може йти… Симон намагається нести його на руках, але нічого не виходить, він поранений і утомився… Коли Томас знову приходить у себе, поруч жінка – більша, може бути, занадто велика, – повна протилежність Дафне. Вона залишає їжу й, ідучи, не замикає горищні двері – явно навмисно, щоб він міг піти, – адже його хочуть убити як донощика. Але Томас не йде…
Хоча вона, звичайно, не повернеться… але… Магдалена бігає туди-сюди, на мінуту зупиняючись щось сказати, відповісти, забрати й віддати; треба переробити ще купу справ, і у всьому тілі якась вага… Але нарешті наступає вечір, і вона знову йде на горище… Томас раптом бачить Магдалену поруч із собою, стосується її плечей, волосся, груди…
Потім вони лежать, сплетясь тілами, і в кожного таке почуття, немов це в перший раз. Томас розповідає про свою матір, а Магдалена – про те, що її вітчим був сутенером і використовував неї, напівдитини, незважаючи на опір і сльози. “І ти за ним доглядаєш?” – дивується Томас. “Я повинна – заради самої себе, – відповідає та. – Це єдиний спосіб перебороти”. А потім вона засипає в нього обіймах
Вітчим Магдалены, залишившись без догляду, знаходить ключі, пробирається в трактирний зал, запалює всюди світло, п’є й розмовляє сам із собою. Двоє – переодягнені поліцейські – зламують двері й, обдуривши божевільного старого, змушують його показати, де ховаються біженці. З’явившись із Магдаленой у дверях кімнати, де ховається готова до відправлення група, Томас бачить велетня, що вже встиг поставити всіх кстене.
Томас не збройний, однак він кидається на чужинця й віднімає в нього пістолет. Але той встиг вистрілити – Магдалена вбита. Коваль швидко виводить біженців по іншим сходам. Томас залишається прикривати відхід
До нього приєднується й Симон. У перестрілці Симона ранять. “Тільки не живим…
” – говорить він, і Томас, зрозумівши, убиває його. А потім приходить черга Томаса. У самий останній момент, коли його тіло вже прошите дюжиною куль, він устигає подумати, що баштові дзвони от-от почнуть грати свою мелодію – “Вічно сіяє світло життя”…
(1 votes, average: 5.00 out of 5)