Скорочено НАЙМИЧКА
(Стислий виклад)
Пролог
У неділю вранці-рано йшла молодиця полем та й співала-плакала про свою долю.
“Ой тумане, тумане, –
Мін латаний талане!
Чому мене не сховаєш
Отут серед лану?
Чому мене не задавиш,
У землю не вдавиш?
Чому мені злої долі,
Чом віку не збавиш?
Я не одна,- єсть у мене
І батько, і мати…
Єсть у мене… туманочку,
Туманочку, брате!..”
Є в неї родина, та не може вона до неї повернутися, бо зганьбила себе і рідних.
І – II
Були собі дід та баба. І все в них було – не
Узяли до себе хлопчика, зібрали сусідів, охрестили Марком. Росте Марко, у достатку купається. Аж ось прийшла молодичка – в найми проситися. Погодилися старі: адже поміч не завадить. Та й за хлопчиком доглядати треба.
А Ганна порається рада та весела, а хлопчика пестить та цілує, з рук не спускає. Малий простягає до неї руки, мамою кличе – і не знає, чого вона така щаслива, коли дивиться на нього.
IV
Йшли роки. Померла баба Настя. Став зовсім дорослим Марко. Почав чумакувати. Прийшла пора сватів засилати.
А наймичка у порогу
Вхопилась руками
За одвірок та й зомліла.
Тихо стало в хаті;
Тілько наймичка шептала:
“Мати… мати… мати!”
V
Та не може погодитися Ганна. Бо ж вони заможні люди, а вона – хто? Наймичка. Зібрала речі – та й до Києва подалася. У Києві стала воду носить, грошей заробила, подарунки купила для Марка та Катерини.
І ось повернулася до хати. Марко та Катерина вітають, питають про Київ, до столу садять, радо пригощають.
“За що вони мене люблять?
За що поважають?
О Боже мій милосердний!
Може, вони знають…
Може, вони догадались…
Ні, не догадались;
Вони добрі…”
І наймичка тяжко заридала.
VІ
Тричі крига замерзала,
Тричі розтавала,
Тричі наймичку у Київ
Катря проводжала
Так, як матір; і в четвертий
Провела небогу
Аж у поле, до могили,
І молила Бога,
Щоб швиденько верталася,
Бо без неї в хаті
Якось сумно, ніби мати
Покинула хату.
І знов повернулася Ганна. І знов з гостинцями: і діду, і Маркові, і діточкам. А собі нічого. Каже, хочеться скоріше Марка з дороги дочекатися, бо щось тяжко так стало.
VII-VIII
Занедужала Ганна. Катерина за нею ходить, старий Трохим зовсім з лиця спав, а наймичка лише одне питає: чи не повернувся Марко.
Ось нарешті їде Марко. Везе гостинців усім. Ганна кличе скоріше, бо боїться не встигнути сказати.
Ввійшов Марко в малу хату
І став у порогу…
Аж злякався. Ганна шепче:
“Слава… слава Богу!
Ходи сюди, не лякайся…
Вийди, Катре, з хати:
Я щось маю розпитати,
Дещо розказати”.
Вийшла з хати Катерина,
А Марко схилився
До наймички у голови.
“Марку! подивися,
Подивися ти на мене:
Бач, як я змарніла?
Я не Ганна, не наймичка,
Я…” –
Та й оніміла.
Марко плакав, дивувався.
Знов очі одкрила,
Пильно, пильно подивилась –
Сльози покотились.
“Прости мене! Я каралась
Весь вік в чужій хаті…
Прости мене, мій синочку!
Я… я твоя мати”.
Та й замовкла…
Зомлів Марко,
Й земля задрижала.
Прокинувся… до матері –
А мати вже спала!
Важка доля народу завжди була провідним мотивом творчості Т. Шевченка. Неодноразово звучав і мотив оспівування образу матері, який втілював для нього й рідну матір, і Україну. В образі головної героїні поеми “Наймичка”, Ганни, письменник розкриває водночас обидві ці теми.
Збезчещена паном, Ганна народжує сина і підкидає його старим людям, а потім стає їхньою наймичкою, щоб бути коло своєї дитини, піклуватися про неї. Упродовж років Ганна віддає Маркові тепло свого серця: “не з’їсть, не доп’є”, а його нагодує, “і укриє, й перехрестить “, й ” тихо заколише “, але ніколи так і не наважиться сказати синові правду, щоб не потривожити спокій його душі. Вона працює до останнього подиху в наймах, щоб залагодити свою провину перед сином. Тільки материнське серце, підкреслює автор, може бути таким багатим на любов і ласку.