Скорочено МАРІЯ
(Стислий виклад)
У Йосипа, у тесляра
Чи бондаря того святого,
Марія в наймичках росла.
Рідня була. Отож небога
Уже чимала піднялась,
Росла собі та виростала
І на порі Марія стала…
Росла дівчина красивою, наче квітка рожева, тихою, милою, скромною була. Вона й худобу випаса, і в хаті прибирає, і з будь-якою іншою роботою порається легко. Йосип любив її, як дочку.
Одного дня прийшов у хату гість з Назарету. Він був у білому хітоні і казав речі, що падали Марії на серце. Марія із захопленням слухала все, що розповідав
А як провели гостя, Марія зовсім на себе не схожа стала.
Жде його Марія
І ждучи плаче, молодії
Ланіти, очі і уста
Марніють зримо. “Ти не та,
Не та тепер, Маріє, стала!
Цвіт зелений, наша красота! –
Промовив Йосип. – Диво сталось
З тобою, доненько моя!
Ходім, Маріє, повінчаймось,
А то… – Й не вимовив: уб’ють
На улиці. – І заховаймось
В своїм оазисі”…
А на вулиці у той час почали говорити, як розіп’яли якогось апостола. Марія зрозуміла, що це і є той їхній гість.
Тож
… Отож сидять,
А сонце праведне швиденько
Додолу котиться. І глядь!
Сховалося, і смеркло в полі.
І диво дивнеє! ніколи
Ніхто не бачив і не чув
Такого дива. Аж здригнув
Святий тесляр. Мітла з востоку
Над самим Віфлеємом, боком,
Мітла огненная зійшла.
І степ, і гори осіяла.
Марія з шляху не вставала,
Марія сина привела.
Єдиную тую дитину,
Що нас од каторги спасла!
І, пресвятая, неповинна,
За нас, лукавих, розп’ялась!
А недалеко край дороги
Отару гнали чабани
Та й їх побачили. Небогу,
Її й дитяточко взяли
І у вертеп свій принесли,
І чабани його убогі
Еммануїлом нарекли.
А на майдані у Віфлеємі вже зранку почали гомоніти про те, що збулось пророцтво – родивсь месія.
Марія навіть не ховалась
З своїм младенцем.
Слава вам,
Убогим людям, чабанам,
Що привітали, заховали
I нам спасителя спасли
Од Ірода. Нагодували,
І напоїли, і дали
Кожух і свиту на дорогу…
Йосип побудував хату очеретяну та найнявся пасти отару, Марія узялася прясти. Так жили вони, доки не прийшла звістка про те, що Ірода не стало. Тоді зібралися в дорогу – до рідного дому. Та повернувшись не побачили нічого, окрім бур’яну. На щастя була в них родичка у Лазареті, яка прийняла бідолашних до себе. В неї син був – Івасем звали. Тож дітям весело було гратися вдвох.
Якось вони собі гуляли Удвох на улиці, знайшли Дві палички та й понесли Додому матерям на дрова.
Звичайні діточки! Ідуть
І веселенькі, і здорові,
Аж любо глянуть, як ідуть!
Отож воно, мале, взяло
Другую паличку у Йвася –
Івась у коники ігрався,-
Зробило хрестик та й несло
Додому, бачте, показати,
Що й він уміє майструвати.
Марія ще за ворітьми
Дітей зустріла, і зомліла,
І трупом пала, як узріла
Той хрестик-шибеничку. “Злий!
Недобрий чоловік, лихий
Навчив тебе, моя дитино,
Зробить оце! Покинь! Покинь!”
А він, маленький, неповинний,
Святую шибеничку кинув
І заридав, і пролились
Ще в перший раз младенчі сльози…
Разом з Івасем малий пішов до школи. Батьку потроху допомагав майструвати, поратися у господарстві. Аж ось одного дня кудись подівсь хлопчина.
… Шукає сина
Та плаче мати. І не чуть,
Де ділося. У синагогу
Зайшла благать благого Бога,
Щоб син її найшовсь. Аж глядь,
Межи раввінами дитина,
Її хлоп’яточко, сидить
І научає, неповинне,
Як в світі жить, людей любить,
За правду стать! за правду згинуть!
Без правди горе! “Горе вам,
Учителі архієреї!”
І дивувались фарисеї
І книжники його речам.
А радость матері Марії
Неізреченная. Месію,
Самого бога на землі
Вона вже зріла.
Повиростали діти, пішли кожен своїм шляхом. І син Марії пішов у люди, нести своє святе слово. А сама Марія завжди ішла за ним поміж людей. Бувало він і не гляне на матір, і не знає, що вона тут, поруч, а вона, благословенна, тихесенько так стояла і раділа за свого синочка. Так йшла аж до самої Голгофи, і бачила, як було розіп’ято її єдину дитину.
А ти, спочинувши під тином,
У Назарет отой пішла!
Вдову давно вже поховали
В чужій, позиченій труні
Чужії люде. А Івана
Її зарізали в тюрмі.
І Йосипа твого не стало.
І ти, як палець той, осталась
Одна-однісінька! Такий
Талан твій латаний, небого!
Брати його, ученики,
Нетвердії, душеубогі.
Катам на муку не дались,
Сховались, потім розійшлись,
І ти їх мусила збирати…
Отож вони якось зійшлись
Вночі круг тебе сумовати.
І ти, великая в женах!
І їх униніє, і страх
Розвіяла, мов ту полову,
Своїм святим огненним словом!
Ти дух святий свій пронесла
В їх душі вбогії! Хвала!
І похвала тобі, Маріє!
Мужі воспрянули святиє,
По всьому світу розійшлись.
І іменем твойого сина,
Твоєї скорбної дитини,
Любов і правду рознесли
По всьому світу. Ти ж під тином,
Сумуючи, у бур’яні
Умерла з голоду. Амінь.
Про жіночу долю написано багато літературних творів, складено безліч народних пісень, але ніхто не став на захист жінки, її честі, гідності й щастя так, як це зробив у своїх творах Т. Шевченко. Розповідаючи про долі жінок, Великий Кобзар бачив у них передусім духовну красу, обожнював материнство, уславлював вірність і щирість. Письменник відштовхувався від правди тогочасного життя, тому образи жінок у його творах завжди трагічні. Тяжка доля спіткала і Марію, героїню однойменного твору. Мати Марія всюди йшла за своїм коханим сином, переживаючи за його долю. Невимовне горе звалилося на плечі матері: єдину її дитину розп’яли на хресті, і вона “як палець той, осталась одна-однісінька”. Брати сина по духу, його учні “сховались, потім розійшлись” , але мати знаходить у собі сили знову зібрати їх, вселяючи в їхні серця віру в добро на землі. Це завдяки їй, Матері, вони “любов і правду рознесли по всьому світу”.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)