Скорочено “Легенда про вічне життя” Франка
1 Олександер Великий весь світ звоював І отеє в Вавілоні мов бог раював. А побожний аскет вік в пустині прожив І молитвою й постом богині служив. Наче сонце, що разом прогонює тьму, Так богиня в опівніч явилась йому. Прихилилась і мовить: “Мій вірний слуго, Чим тебе вдоволить? Чи бажаєш чого?” Аскет мовить: “Хоч яке се життя і трудне, і сумне. Дай, щоб старість і смерть оминули мене”. Богиня мовить: “Ну, як се в тебе дар найцінніший з усіх. На ж тобі сей малий золотистий горіх. Одну нічку не спи, один день промовчи І, очистивши ум, сей горіх
Шкаралющу в огонь, а розкусиш зерно. Дасть тобі молодим вічно жити воно”. 2 Цілий день промовчав, і не спав усю ніч, І готовивсь аскет на великую річ. Ось огонь розпалив із пахучих полін І кадило в огонь щедро кидає він, І закони господні проходить умом. Щоб очистити ум, не схибити притьмом. Та ось сумніви в серці повстали страшні: “Вічно жить – молодим – ну, пощо се мені? Чи вертати у світ, де панує борба? Чи ось тут вічно жить? Се ж безумство хіба! О богине, прости! Я згрішив, бачу сам! Та безцінний твій дар комусь іншому дам. У нас цар молодий, богорівний наш цар! Богорівним зовсім його зробить
Завтра Суза згорить! Кліта вбив при вині! Чи любов се, чи чад?.. День у день із небес його кидає в ад. 4 Олександер Великий богині моливсь: “Дай, богине, щоб нині весь світ проваливсь! Або дай, щоб скінчилася мука моя, Щоб я знав, чи богиня вона, чи змія? Чом міняється так, кілько є в дні годин? І чи в серці її я паную один?” В тій хвилині аскет перед ним опинивсь І покірно царю до землі поклонивсь. Вічно жий, царю мій! Хай твої вороги Згинуть! Ось тобі дар від твойого слуги. Не згордуй! Сей малий золотистий горіх – Від богині се дар! Моя гордість, мій гріх”. І він все розповів, відки має сей плід, Що робить, щоб богині сповнить заповіт. “Міліонам ти сонце, добродій єси,- Будеш жить вічно юний, як плід сей з’їси” 5 “Вічно жить! Молодим! Справді, божеський дар!” І великим, безсмертним почув себе цар. “Вічно жить! Молодим! А вона? А вона? Постаріє, зів’яне, мов квітка марна! Що без неї життя? Сонце? Небо? Сам рай? З нею жить! Або радше ти сам умирай!” Вже й не думає цар, до Роксани біжить: “Серце, ось тобі дар: вічно в юності жить!” І сказав їй усе, відки має сей плід, Що робить, щоб богині сповнить заповіт. “Коли любиш мене, моє сонце ясне, Дасть безсмертя обом нам зерно те дрібне. А не любиш…- урвав.- Кого хочеш люби! Ось тобі сей горіх! Що захочеш – роби!” Зчервоніло дівча, в личко вдарила кров,- Олександер не ждав її слова – пішов. 6 Гей, Роксано, красуне, що думаєш ти? Чи про те, щоб з царем до безсмертя дійти? Не про те! Інший жар в її серці горить! Інший бог там живе! Інший цар там царить. Він мета її мрій, осолода очей, Над усіх милий їй генерал Птолемей. Хоч не любить її і холодний, як лід. Вона рада свій вік дать за сам його вид. “Вічно жить молодій, а без нього? О, ні! Краще він хай живе, дасть безсмертя й мені! Ну ж, поможе сей плід його серце здобуть! А як ні, то мені краще в світі не буть”.
Птолемея знайшла і дала йому плід, І сказала, який в нім лежить заповіт. А як ніч надійшла, вона тихо пішла, Олександру в вино трути-зілля влила. 7 Занедужав король, важко стогне, кричить, А Роксана при нім не ридає, мовчить. Головами хитають старі лікарі, І тривога, як ніч, залягла у дворі. По всім краю йде вість, наче змора та сон, І сумує весь край, і рида Вавілон. Ось у строях, білилах, рум’янах ціла, В Олександрів покій куртизана ввійшла. “Вічно жий, царю мій, на потіху для всіх! Ось від мене тобі чудодійний горіх! Се богині є дар. Як з’їси те зерно. Вічно жить тобі дасть вічно юним воно”. Спалахнув Олександер: “Нещасна, дрижи! Від кого маєш плід сей? По правді скажи!” Та дівча не дрижить, не спускає очей: “Мені дав його твій генерал Птолемей”. 8 Олександер у болях жорстоких лежав І в руці своїй плід чудодійний держав. “Вічно жить і любить! День за днем! День від дня! А життя – то борня! А любов – то брехня! Вічно жить у борні!
Биться в сітях брехні! День за днем! День за днем! Без кінця! Ні, ох, ні! Не для нас, о богине, твій божеський дар! Хоч над світом я цар, та над серцем не цар Міліони людей можу вбить, погубить. Та чи змушу кого мене вірно любить? Вічно жить! О богине, се жарти, се сміх! Вічне щастя чи дасть сей чудовний горіх? А без щастя, без віри й любові внутрі Вічно жить – се горіть вік у вік на кострі! Ні, богине! Візьми свій дарунок назад! Я в нірвану волю, чи в Олімп, чи у ад!” 9 Серед болю в постелі підводиться цар, І побожно цілує чудовний той дар, 1 в тріскучий огонь із пахучих полін Чудодійний горіх бистро кидає він. І здалось, що вже біль не так люто палив. Мовби в збурену кров охолоди налив. Прояснів його ум, серце збулось химер, А в опівніч саму Олександер умер. “Легенда про вічне життя” І. Франка – це поетичний роздум про смисл буття людини – для чого вона живе, що є для неї найціннішим.
Чарівний горішок безсмертя отримували по черзі аскет, цар, коханка царя, генерал, куртизанка. І кожен із них не наважився скористатися ним, адже життя – це вічна боротьба. А життя без кохання – ніщо. І ніякі скарби, ніяка сила не примусить полюбити іншого щиро, від душі, вірно: “А без щастя, без віри й любові внутрі Вічно жить – се горіть віку вік на кострі!” Використовуючи казковий сюжет, І. Франко розглянув важливу філософську проблему про життя і смерть і дійшов висновку, що людина має жити стільки, скільки їй відпущено, дано.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)