Легенда про вічне життя (переказ)

Олександер Великий весь світ звоював І отеє в Вавилоні мов бог раював.
А побожний аскет вік в пустині прожив І молитвою, й постом богині служив.
Наче сонце, що разом прогонює тьму, Так богиня в опівніч явилась йому.
Прихилилась і мовить: “Мій вірний слуго, Чим тебе вдоволить? Чи бажаєш чого?”
Аскет мовить:
“Хоч яке се життя і трудне, і сумне,
Дай, щоб старість і смерть оминули мене”.
Богиня мовить:
“Ну, як се в тебе дар найцінніший з усіх,
На ж тобі сей малий золотистий горіх.

Одну нічку не спи, один день

промовчи І, очистивши ум, сей горіх розтовчи.
Щкаралющу в огонь, а розкусиш зерно, Дасть тобі молодим вічно жити воно”.
2 Цілий день промовчав, і не спав усю ніч, І готовивсь аскет на великую річ.
Ось огонь розпалив із пахучих полін І кадило в огонь щедро кидає він,
І закони Господні проходить умом, Щоб очистити ум, не схибити притьмом.
Та ось сумніви в серці повстали страшні: “Вічно жить молодим – ну, пощо се мені?
Чи вертати у світ, де панує борба?
Чи ось тут вічно жить? Се ж безумство хіба!
О богине, прости! Я згрішив, бачу сам! Та безцінний твій дар комусь іншому дам.
У нас цар молодий, богорівний

наш цар! Богорівним зовсім його зробить твій дар.
Міліонам він сонце, життя є нове, Для добра міліонів хай вічно живе”.

Олександер Великий весь світ звоював, Та дівчини рабом себе він почував.
Персіянки Роксани предивна краса В його серці горить, мов пожар, не згаса. У обіймах його та красуня горда Наче тає, на груди його припада;
Та хвилина мине, і він чує, що ось В її серці вороже ворушиться щось,
І в очах, ще вогких від любві і жаги, Дикі іскри горять, наче злі вороги.
З її уст вилітають бажання страшні – Се бажання пожарів, убійства, різні.
їй опертись король не здоліє й на мить: Там згорів Персеполь! Завтра Суза згорить!
Кліта вбив при вині! Чи любов се, чи чад?.. День у день із небес його кидає в ад.

Олександер Великий богині моливсь:
“Дай, богине, щоб нині весь світ проваливсь!
Або дай, щоб скінчилася мука моя, Щоб я знав, чи богиня вона, чи змія?
Чом міняється так, кілько є в дні годин? І чи в серці її я паную один?”
В тій хвилині аскет перед ним опинивсь І покірно царю до землі поклонивсь.

“Вічно жий, царю мій! Хай твої вороги Згинуть! Ось тобі дар від твойого слуги.
Не згордуй! Сей малий золотистий горіх – Від богині се дар! Моя гордість, мій гріх”.
І він все розповів, відки має сей плід, Що робить, щоб богині сповнить заповіт.
“Міліонам ти сонце, добродій єси, – Будеш жить вічно юний, як Плід сей з’їси”.

“Вічно жить! Молодим! Справді, божеський дар! І великим, безсмертним почув себе цар.
“Вічно жить! Молодим! А вона? А вона? Постаріє, зів’яне, мов квітка марна!
Що без неї життя? Сонце? Небо? Сам рай? З нею жить! Або радше ти сам умирай!”
Вже й не думає цар, до Роксани біжить: “Серце, ось тобі дар: вічно в юності жить!”
І сказав їй усе, відки має сей плід,
Що робить, щоб богині сповнить заповіт.
“Коли любиш мене, моє сонце ясне, Дасть безсмертя обом нам зерно те дрібне.
А не любиш… – урвав. – Кого хочеш люби! Ось тобі сей горіх! Що захочеш роби!”
Зчервоніло дівча, в личко вдарила кров, – Олександер не ждав її слова – пішов.

Гей, Роксано, красуне, що думаєш ти?
Чи про те, щоб з царем до безсмертя дійти?
Не про те! Інший жар в її серці горить! Інший бог там живе! Інший цар там царить.
Він мета її мрій, осолода очей,
Над усіх милий їй генерал Птолемей.
Хоч не любить її, і холодний, як лід, Вона рада свій вік дать за сам його вид.
“Вічно жить молодій, а без нього? О, ні! Краще він хай живе, дасть безсмертя й мені!
Ну ж, поможе сей плід його серце здобуть! А як ні, то мені краще в світі не буть”.
Птолемея знайшла і дала йому плід, І сказала, який в нім лежить заповіт.
А як ніч надійшла, вона тихо пішла, Олександру в вино трути-зілля влила.

Занедужав король, важко стогне, кричить, А Роксана при нім не ридає, мовчить.
Головами хитають старі лікарі, І тривога, як ніч, залягла у дворі.
По всім краю йде вість, наче змора та сон, І сумує весь край, і рида Вавилон.
Ось у строях, білилах, рум’янах ціла, В Олександрів покій куртизана ввійшла.

“Вічно жий, царю мій; на потіху для всіх! Ось від мене тобі чудодійний горіх!
Се богині є дар. Як з’їси те зерно, Вічно жить тобі дасть вічно юним воно”.
Спалахнув Олександер: “Нещасна, дрижи! Від кого маєш плід сей? По правді скажи!”
Та дівча не дрижить, не спускає очей: “Мені дав його твій генерал Птолемей”.

Олександер у болях жорстоких лежав І в руці своїй плід чудодійний держав.
“Вічно жить і любить! День за днем! День від дня! А життя – то борня! А любов – то брехня!
Вічно жить у борні! Биться в сітях брехні! День за днем! День за днем! Без кінця! Ні, ох, ні!
Не для нас, о богине, твій божеський дар! Хоч над світом; я цар, та над серцем не цар.
Міліони людей можу вбить, погубить, Та чи змушу кого мене вірно любить?
Вічно жить! О богине, се жарти, се сміх! Вічне щастя чи дасть сей чудовний горіх?
А без щастя, без віри й любові внутрі Вічно жить – се горіть вік у вік на кострі!
Ні, богине! Візьми свій дарунок назад! Я в нірвану волю, чи в Олімп, чи у ад!”

Серед болю в постелі підводиться цар, І побожно цілує чудовний той дар,
І в тріскучий огонь із пахучих полін Чудодійний горіх бистро кидає він.
І здались, що вже біль не так люто палив, Мовби в збурену кров охолоди налив.
Прояснів його ум, серце збулось химер, А в опівніч саму Олександер умер.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...


Легенда про вічне життя (переказ)

Categories: Скорочені твори

Links