Скорочено “Червона хустина” Головко
Оксані – радість: мати одрізала з полотна хустку, а порошком пофарбувала в червоний колір. Вийшла червона хустина.
На тину висіла, коли дівчина пригнала з степу на обід, – сохла. А зразу ж за тином буйно цвіли рожі червоними квітами. І то з одної ніби пелюстка зірвалась – упала на тин. Така то хустина.
Дівчина аж усміхнулася, як вгледіла. Швиденько загнала скот у загороду та до хустки мерщій. Лап, – вогкенька ще. Ну, та нічого, і на голові висохне. Ось вона скачає її. Рада, зняла вона хустку з тину: свято ж сьогодні. А дідусь пожене пасти
– Ой, червона ж яка! Аж не зглянути…
Підстрибуючи, побігла в хату. А в хаті – теж свято. Прибрано. Біля печі мати висунула горщик і в миску насипала борщу. Дід біля порога допалював люльку, а батько на лаві сидів. Тиша. І чути в тиші тій, як крізь маленькі віконечка сонце пасмами проміння снувало: ж… жж… А може, то мухи по шибках? Іч, який ткач – і пару з борщу, і сизий дим з дідової люльки – все в основу свою вплітає. Химерно як!
Дід вибив з люльки жужелицю об поріг, а тоді підвів очі до онуки:
– О, дівувати вже! Де там
– Чого б я в гречку пускала – дурна хіба? – відповіла Оксана. – І на стерні паші стає.
– Та ось пожену після обід, подивлюся. Оце він, власне, й хотів сказати. Пожену, мовляв, а ти погуляй з подругами. А то в жарт погримав. Така вже в нього вдача.
– А ти ж копи гляділа? – озвався батько. Оксана знітилась: згадала, як на минулому тижні порозкидала їхня корова в сусідки Галущихи полукіпки та який лемент зняв був тоді дядько Мусій.
– Обома дивись. Щоб не довелося знову…
Дід перебив:
– Ти, сину, за копи. Це ж, либонь, Денікін наказа видав, щоб і панові щось там кидати.
– Гарне “щось там”. Дві третини панові, – сказав батько.
– Що? – аж горзнувся на стільці дід. – Та бий же його нечиста сила! Не сіяв. Не жав. Проваландався рік по загряницях, а це вернувсь, і на тобі – дві третини.
– І нічого не поробиш, тату. їхня сила зараз.
Тоді мати од печі:
– А он Мусій, бач, всі копи собі забере. Казала Галущиха, що випросив у пана, пообіцяв той нічого не брати в них.
– Ну, не всяк же, як Мусій, буде поклони панові бити, – сказав на це дід. А батько додав:
– Та ні, тут діло, як видно, не в самих поклонах. Бо не такий пан щедрий чи дурний, щоб за самі поклони когось там копами обдаровувати.
Сіли обідати в сінях круг столика. Мовчки сьорбали з ложок і думали – кожен про своє. Батько про копи, і дід теж, і мати – може.
Оксана ж – хоч би обід швидше, та надвір, та з дівчатами на левади. В розчинені сінешні двері видко – в городі соняшники жовті на тин посхилялися, і горобці пурхають між них, цвірінчать. Далі – латка маку, а далі зелена завіса садка. Та вона знає – левада там, за завісою тою. Між осик білих по траві стежки навхрест переплутались. Піти одною – просто до панського ставка, де верби похилилися й лози кучерями нависли з берегів над водою.
По вулиці залопотіло щось раптом і з гиком пронеслося. Лиш курява знялась, видко, як по подвір’ю розляглась.
– Козаки, мабуть, – сказала мати.
А дід:
– І куди вони їздять усе?
Батько нахмурив брови. А на чолі залягла глибока зморшка:
– Доїздяться й вони. Не одні вже тут їздили – і німці, і гайдамаки. Та рачки. потім назад полізли.
Оксана дивилася в двері. Он, із-за тину, видко – у Мусіїв з хати вийщла Марійка й побігла на леваду. Оксана одхилилася із сіней і гукнула услід:
– Марійко! Ось я зараз!
Вона підвелась і хусткою червоною запнулася.
– Ну, я ж піду, мамо.
Затим крутнулася й подалась городами на леваду.
Поміж осик стежкою, що нижче городів, ішли – Марійка спереду, а ззаду ще кілька дівчат.
Оксана погукала на них, і вони зупинились, підождали. А як прибігла, обступили і милувалися з хустки.
– Ой, гарна ж! Це порошками?
– Атож.
– Дуже гарна. Аби не полиняла тільки. Ну, а йдуть вони до ставка. Піде й вона ж? Ще он і Федорка на городі огірки збирає, гукнуть і її.
Як проходили повз Федорчин город, справді спинились і загукали на подругу:
– Сюди-и!
Федорка підвелась і мовчки стояла. Потім висипала огірки з пелени на землю, і обережно ступаючи по вгудині, підійшла до дівчат.
– Купатися ходім, – Оксана їй. Федорка похитала головою:
– Не хочу.
– Чого?
– Так.
Дівчина зажуреними очима задумано дивилася кудись. Здумала, може, про батька, що десь із дому зник, од козаків ховається… Може, про панів, що бачила – вчора з міста приїхали. Не казала нічого. А дівчата кликали, Оксана, та аж за руку тягла:
– Ходім-бо.
Федорка блідо всміхнулася самими устами й пішла з ними.
До ставка було недалечке. Трошки левадою пройшли, а тоді через рів – паркана давно вже не було – і опинилися біля ставка під високими вербами. Вгору зразу ж починався сад, і в прогалини червоніли цеглові будівлі маєтку.
Марійка перша розляглась і плигнула у воду.
Інші теж почали роздягатись, як раптом із саду маленьке кривоноге цуценя вибігло і, лементуючи, кинулось до них. А згодом дві пані вийшли з-під дерев, і за ними біг довгоногий у куценьких, до колін, штанцях хлопець – панич.
Дівчата оторопіли. Близько було. Усього кілька кроків. Тому їм і видко було, як жовте обличчя старої пані враз скривилося, І крізь губи тоненько вискочило в неї:
– Це просто жах! Немає й тут од них порятунку. Геть звідси, паскудні дівчиська! І так весь став забруднили. Ступайте!
Цуценя верещало й терлось у пані під ногами. А дівчата – за одіж, і – як вітром здуло їх, лиш лози затріщали. За ровом зупинилися захекані в соняшниках, і Федорка тільки тут наділа спідницю. Тоді вистромила голову із соняшників і, скривившись, перекривляючи пані, запищала:
– Ах, ах! Який жах! Немає й тут одних порятунку! У-у! Пани – на трьох одні штани! – додала потім грубо, як могла.
Дівчата підхопили: вистромивши з бур’яну голови, пищали, – дражнили пані. А та дратувалась і погрозливо махала голубою парасолькою. І панич сварився, а потім схопив палюгу і шпурнув на дівчат. Не докинув.
– Батька в лоб! – гукнула якась і, вхопивши грудку, ринула у відповідь на нього. Інші теж брали труддя і шпурляли сміючись. Марійка перестала.
– Цур їм! Ходімо, дівчата, бо тепер їхнє право, ще нагорить. Ходімо.
Бур’янами, а далі городами, повз соняшники, побігли вгору до вулиці. Вже були біля тину, як раптом Оксана, що бігла попереду, зупинилась і великими очима оглянулася до дівчат:
– Гляньте, козаки он ведуть когось. Диви!
До тину поприхилялися й разком очей сполоханих дивилися на вулицю.
Пробіг вершник. З-під копит піднявся пил, брудним серпанком вулицю загорнув. Та видко було: юрба сунулася нею. По боках на конях козаки з голими шаблями, а в колі їх душ п’ятеро селян. Були без шапок, ішли похнюплено, важко тягнучи ноги. Мовчазні. Чути було ще, як коні стукали копитами.
Дівчата й дух затаїли. Зітхнула якась. А Федорка раптом перехилилася головою за тин і очима зірко придивлялася. Враз хлипнула в себе, наче повітря їй не вистачило, і прутик тину хруснув під рукою.
– Тата повели!
Зблідла одразу. Дивилася вслід по вулиці. Не видно вже, пилом накрило. Чути – зарипіли ворота в маєток – ковтнули юрбу і знов зарипіли. А по вулиці пил побіг сполоханий і ген за селом шмигнув. У бур’яни.
Федорка, плачучи, побігла додому. І всі дівчата посмутились. Почали розходитись.
Марійка з Оксаною „теж пішли тією ж стежкою поміж осик, що нижче городів. Ішли й мовчали. Спереду – Марійка, Оксана за нею. І спитала Оксана раптом:
– А правда, Марійко, що пан казав, ніби у твого батька кіп не братиме?
– Не знаю, – відповіла та. А сама згадала, що справді чула вдома про це розмову, і сказала: – Може, й не братиме. Так чого б же? Не знаю.
Тут Оксані було звертати. Марійка пішла далі, а вона по картоплі звернула до хати. Ішла помалу, і чомусь мимохіть пригадувалося: то пані сердита з голубою парасолькою, то юрба по вулиці в пилу. Ще Федорка пригадалася – зблідла вся, а очі такі злякані-злякані.
Було боляче.
Дід погнав уже пасти на степ: хвіртка в загороді стояла одчиненою. А в сінях на порозі проти сонця – мати з сусідкою.
Оксана підбігла й насамперед розповіла, що бачила заарештованих – погнали вулицею. Бачили й вони. То кацаївські всі, один тільки Семен, батько Федорчин, тутешній, а в Кацаївці ховавсь. Ну й половили.
Оксані сумно так. І хустка, що на колінах лежала, наче аж полиняла одразу. Згадалося (ще не було тоді козаків), дід якось після сходки на дубках отут за двором при всіх сказав Семенові:
– Молодця, Семен! Бідняк, за бідняків і дбаєш. Молодця, синашу! – І по плечі ударив.
А дід же в неї сивий – розумний. Чи то ж знає, що трапилося?
І було сумно. І ще було боляче.
Побігла дівчина в садок, півники свої полила. Ні, тоскне. А сусідка додому пішла, і мати спати поклалася. Така нудьга! Тоді знялась і – з двору. А далі стернями навпростець подалася до діда, що пасе за могилою біля гречки.
Там і була аж до вечора. А як сонце сідало, вернулася з дідом разом. Трошки розважена. І спати лягла надійна: адже дідусь каже, – може, ще й випустять.
На другий день Оксана встала рано, як і завжди – ще до схід сонця, і зразу ж по дідовому обличчю догадалася, що трапилося щось надзвичайне: він так кумедно підморгнув до неї І посміхнувся весело.
– Ну, брат, шукай вітру в полі. Утекли наші.
– Хто?
І вмить сама догадалась. Блиснула очима.
– І Федорчин?
– Атож. Усі втекли. Підкопалися з конюшні. А вартові почули, та пізно, як тікали вже. Стрілянину зняли там таку були. Ну, ніч – мати. Піймай його!
Він радо сміявся очима, що так поталанило втікачам. Дивився на онуку, на її очі блискучі і посміхався.
Рада й Оксана, погнала на степ.
До обід пасла з іншими дівчатами вкупі. Грали у крем’яшки, вишивали. Потім прилучилися хлопці до них і почали жартувати: то крем’ях закинуть абощо.
А один хустку червону одняв у Оксани й почав у “революцію” грати. Дівчина сердилась, бо хіба хустку порвати довго? А хлопці не потурали їй. Та таки одняла якось – спасибі, Марійка допомогла. І зразу ж одлучились од них.
Погнали – аж за могилу. Там сіли під копами й почали уставки вишивати, а корови на пшеничищі паслись.
І навколо тиша така. Тільки десь оддалік дзвеніла коса – хтось запізнився з жнивами.
Дівчата посхилялися над шитвом і в два голоси замугичили якоїсь пісеньки. А із-за кіп промінь сонячний і собі глянув на полотно. Блиснув на голці і хрестики червоні позолотив.
– Ой, гарно ж! Що, якби й справді, Марійко, нитки такі – золоті!
Оксана одхилилася й зачаровано дивилася на уставку. Аж глянула набік – теля в гречці. Та хоча б скраю, а то ж на саму середину забрело.
– І, капосне! Ось я тобі дам!
Схопилася з місця й побігла завертати, плутаючись у високій та густій гречці. Враз зупинилася та аж остовпіла неначе. Просто під ногами в неї лежав чоловік. Весь у білому й голова простоволоса, а очі плямами темними дивились на неї. Мовчали обоє. Потім плями очей ворухнулись, і чоловік спитав:
– Злякалася? Не бійсь, дитино, я не страшний.
І якось усміхнувся, наче боліло йому. Оксана аж трусилася вся, але стояла. І поспитав чоловік іще:
– Близько нікого немає?
Дівчина оглянулась: степ… копи… Сказала:
– Нема нікого.
– Ну й добре.
Замовк він, а очима пильно обглянув дівча з ніг до голови. Знову сказав:
– Дивлюсь я, а сорочечка на тобі полатана. бідні, мабуть?
– Бідні, дядю!
Він знов помовчав. А тоді підвівся на лікоть, промовив пошепки:
– Ну, так слухай же: я ховаюсь од козаків. Тільки ж нікому не кажи, а то мене вб’ють. Зрозуміла?
Оксана хитнула головою. Він потім спитав, чи води в неї немає. Ні, є, ось у пляшці, в торбинці. Вона оглянулась: нікого не видко. Тоді, як перепеличка, впала, сіла в гречку. Подала пляшку чоловікові. Той жадно припав до неї й випив усю. Потім пляшку поклав на землю, а до дівчини всміхнувся і знов болюче так:
– Отака рости, дочко, – сказав, – та щаслива будь. Бач, одразу ж полегшало. А то ж із самої ночі – ну, горить усередині, і край. Та ще й ніч безросяна. Думав – згорю.
Оксана насмілилася і спитала:
– А де ж ви, дядю, були, що оце тут? Чоловік помовчав. Далі відповів:
– Утекли вночі. Учора нас половили та й привели в оцю слободу, у панську конюшню закинули. Були б уночі й розстріляли всіх. Ну, а ми підкопалися. О!
Він показав руки свої в землюці і в крові.
– Бач, чим підкопувалися! Аж піт з усіх лив: ніч яка ж тепер: і хвилиночку згаєш – не наженеш. А треба ж до світу хоч у степи вирватись. Ну, й вирвались. Та вартові почули – стріляти почали. А ніч темна, розбіглися на всі боки – лови нас!
Він уже стернею біг, як раптом у ногу дало, так і спіткнувсь. Рачки ліз, а воно світає, світає. Кров’ю стік – нема сили. Тоді у гречку заліз і прищулився…
– Не чула – чи всі втекли? Не вбито нікого?
– Ні, нікого не вбито.
– Значить, усі. А не чула, шукають?
– Е, шукають. В обід як була дома, то розказували – що і в Кацаївку їздили. Ну, не знайшли нікого. Дід же каже: шукай тепер вітру в полі.
– Еге ж, якби не нога. А то й поворухнутися ніяк. А схови – які вже це в гречці, яка у степу голому латочкою маячить.
Ну, та якось буде! Цю ніч тут полежить і день, а тоді вже хоч рачки буде подаватися до лісу, що ген-ген на обрію смужкою темніє.
– Може, таки не знайдуть. – Це Оксана потішає. А як гнатиме завтра, їсти принесе й води повну пляшку.
Чоловік усміхнувся й рукою в землюці, що на ній кров запеклася, провів по голівці білявій.
– Моя дитино люба! Принесеш – їстиму. А тільки на слободі – ні словечка нікому.
– Ні, хіба я дурна?
І підвелась, бо вже вечоріло, і промінь останній кривавив білу гречку. Ступила крок, а тоді зупинилась і ще нищечком кинула:
– Не бійтесь, дядю. Я не скажу.
Тільки тепер Оксана вигнала теля з гречки і навмисне не поспішала до кіпу де сиділа Марійка, щоб дати собі хоч трохи заспокоїтись. Аж мусила Марійка гукнути її.
– Що ти робила там, у гречці? – спитала вона, коли Оксана згодом підійшла до неї.
– Нічого я там не робила, – відповіла розгублено Оксана.
– Ось не дури! – пильно дивлячись на подругу, Сказала Марійка. – Що ти знайшла там?
Оксані подих перехопило. Ледь стримуючи хвилювання, вона здвигнула плечима.
– А що я знайти могла там? Голку впустила та поки знайшла, – надумалась раптом дівчина. – Іще добре, що з ниткою була.
– Голку? – примружила очі Марійка. – А що ж ти почервоніла отак?
– Нічого я не почервоніла! І що ти причепилась до мене? Як той реп’ях! І завжди ти отак…
Марійка спалахнула:
– Он як! То це вже я не подруга тобі, – а реп’ях! – .і замовкла ображена. Знову взялась за шитво.
Намагалась вишивати й Оксана, але не ладилось:
– Давай уже гнати, Марійко, – по довгій важкій мовчанці озвалась Оксана примирливо.
– Жени собі, – холодно відказала Марійка.
Е, ні. Не така вона дурна. “Ти того тільки й ждеш, мабуть, – подумала Оксана, – щоб я погнала. А тоді моїм слідом – у гречку”. Од самої думки цієї дівчину пройняв острах. І вона терпляче ждала, аж поки Марійка не звелася перша з місця.
Отак і гнали потім – і разом, і нарізно: за всю дорогу словом не обізвалися.
Оксану вже починало гнітити мовчання це. І жаль було подругу: отак обидила її ні за що. Та вся ця прикрість одразу ж зникала, тільки-но дівчина згадувала про чоловіка в гречці. І натомість серце виповнювало чуття вдоволення собою за додержане слово – обіцянка нікому не казати.
Уже були близько села, як раптом Марійка озвалась:
– То оце така ти, Оксано, подруга мені!
– Яка це -“така”? – зраділо кинулась Оксана. Зраділа, що заговорила Марійка.
– А ніяка! Бо справжні подруги ні з чим ніколи не криються одна од одної.
– І я од тебе не криюсь.
– Не бреши. Ти думаєш, що я – дурна. А я все чисто бачила.
– Що ти бачила? – навіть зупинилась Оксана.
– Все. Бачила, як ти озирнулась, а тоді вийняла з торби пляшку й присіла в гречку. Кого ти напувала?
Оксана так і обмерла. Як блискавка, вдарила думка – “пропало все!” Що одмовлятися тепер – річ даремна, розуміла вона. Але що ж робити – не знала. З жахом в очах дивилась на Марійку і враз у розпачі затулила лице долонями й забилась у плачі.
В такому горі Оксану Марійка ще не бачила ніколи. Навіть розгубилась. Стала, як тільки могла, заспокоювати її. Та дарма. Оксана в плачі нічого не чула. І тільки, коли Марійка надумалась врешті: – “Та цить-бо, он люди!” – Оксана одразу притихла.
Поки обгонили їх косарі, помовчали дівчата. Потім Марійка обережненько дорікнула Оксані:
– Дурненька! Ну, чого ти? Хіба я кому скажу! А хто ж він такий?
Критися далі’Оксані не було-вже чого. Вона розповіла Марійці про чоловіка в гречці. Переказала всю розмову з ним.
– Тільки ж, Марійко! – застерегла під кінець. – Ні слова нікому. А то його вб’ють.
– Чи я не розумію! – гаряче мовила Марійка. Потім вони домовились разом вигонити узавтра. Дещо з харчів для втікача і Марійка візьме. І на тому розлучилися.
Пригнала додому Оксана – на обличчі таємність така! А дід на призьбі – люльку палив, глянув примружено:
– О, вже, мабуть, натворила щось?
-Ні, – схвильовано одказала дівчина. І очі опустила. Мовчала. А далі подумала: дідусь же – свої. Хіба скажуть кому? І, повагавшися трохи, розповіла все про чоловіка, що в гречці їхній ховається. Дід замислився. Велів більш нікому – ні гу-гу. О, ні! Хіба вона не розуміє? Його ж уб’ють. І не сказала навіть батькам. Та дід сам, мабуть, розповів їм. Бо, як вечеряти сіли, батько раптом спитав:
– Так що ти там бачила у гречці?
Оксана аж похолонула. А дід:
– Кажи, дочко. Хіба тут чужі?
Дівчина розповіла. Все. І як наткнулася на нього, і про що говорили, і який він є.
– У ногу ранений: холоша до коліна обірвана й нога зав’язана та в крові. Ніяк і поворухнутись йому. А казав, що ніч оцю полежить іще, а тоді до лісу буде лізти.
Батько замислився, а згодом сказав:
– Ну, і мовчіть же.
А повечерявши, одразу ж вийшов з хати. Вже й поночі, вже й спати лягли, а він десь надворі.
Оксані не спалося. Дивилася в темряву хати й тривожно прислухалася. Надходила гроза. Спершу глухо й далеко-далеко десь загриміло і притихло. А під вікном осики листячком зашепотіли сполохано. Вулицею парубки йшли – пісні співали.
Тужили молоді голоси і тихо десь за хатою гасли. Те тиша. Враз блиснуло в хаті, мов хто креснув, а на леваді, наче з гармат, пальнуло. Аж шибки забрязкотіли. Блиснуло ще і грякнуло із степу. Гроза. Поза хатою буря метнулась. У садку між дерев заплуталася на мить, вирвалась і гайнула далі. Зашумів дощ, і грякало, і блискало в хату.
Мати божкала і хрестилася. А Оксана затулила руками обличчя і притихла. А в голові думки пензлями малюнок малювали. Ніч у степу… Громи… У гречці у самій сорочці він лежить. А навкруги – степ, голий, німий… Малюнок фарбами. А потім блекнути став чи дощем затуманило. Сіро… тьмяні крапки кіп…
Заснула.
А кинулась – дверима рипнув хтось. А, це ж батько. В хаті поночі й тиша. Десь далеко-далеко загриміло і стихло. А під вікном осики шепотіли стомлено.
Батько роздягся і ліг на полу скраю. Тиша. А Оксана не спить. І чує – мати раптом спитала:
– Що це ти швидко так вернувсь?
– Нічого не вийшло, – утомно сказав батько. Трохи помовчав, а далі став пошепки розповідати. Уже були з Грицьком за слободу виїхали, а тут, як на зло, – військо назустріч. “Хто такий? Куди серед ночі?” І завернули. Ще добре – викрутились. “Хотіли, мовляв, до дощу снопів привезти”. Ну, і відпустили.
– Та як же воно тепер буде?
– Завтра поїдемо. Вдень.
– Що-бо ти “вдень”! – занепокоїлась мати.
– Удень іще безпечніш, як в отаку ніч. Повна слобода солдатні. Може, зранку вирушать. Поїдемо за житом та в снопах і перевеземо.
Оксана насторожилась, аж голову підвела і вухо до батьків наставила. Батько почув.
– Що ти, Оксано?
– Про кого це ви, тату? Кого перевезете?
– Та вже ж не кого, – і додав ласкавенько: – Спи вже, спи, дочко.
Якийсь час у хаті панувала тиша. Можна було подумати – всі сплять. Та ні. Ось батько раптом звівся на лікоть і тихо:
– Оксано, ти ще не спиш?
– Ні, тату. А що таке?
– Окрім дома оце, ти нікому не проговорилась?
– Ні, ні, – похопилась дівчина й відчула, що почервоніла дуже. “Добре, що хоч поночі в хаті”, – подумала і спитала: – А що таке?
– Та… нічого. Спи вже.
Оксана одвернулась лицем до стіни, але чуйно прислухалась. Може, ще батько щось буде говорити про чоловіка в гречці.
– Мусій до пана в маєток почимчикував, – по довгій мовчанці сказав батько. Мати промовчала. – А ти кажеш-“випросив копи”. Одробляти пішов.
-Одробляти? – не зрозуміла мати. – Що ж він уночі?
– Наслухається за день між народом та вночі й несе ото панові-вечірній рапорт!
– І що-бо ти кажеш! – навіть обурилась матії.
– Оте, що ти чуєш!
Уранці, тільки-но схопилася з ліжка Оксана, – мерщій до матері:
– А що, татко поїхали вже?
– Ні, не поїхав, дочко, – зітхнула мати. – Вигнали в підводи Грицька. Та й хіба тільки Грицька?
– Ну, а що ж тепер буде? – занепокоїлась дівчина.
Мати заспокоїла її. Уже коли батько взявся, то не залишить його напризволяще. Пішов у Кацаївку, до родичів. У них візьме підводу.
– А ти, донечко, тим часом вигонь мерщій. Оце я злагодила харчів йому.
Саме до хати зайшов дідусь. Од себе ще дав Оксані кисет з тютюном, може – курящий.
– Та обережненько!
– Ну, а то ж як?!
Оксана випустила корову з двору. Як повз Галущин двір гнала, погукала Марійку, щоб разом, як умовилися вчора. Але виявилось, що Марійка не гнатиме зараз.
– Мати не пускають, – ніби виправдувалася вона. – Звеліли на городі до обід пасти. Мокро й холодно, кажуть.
-Та холодно, – сказала Оксана і додала з наголосом: – А комусь не тільки холодно зараз, а ще й голодно.
Марійка зрозуміла, на кого вона натякає, опустила очі. А все ж запитала:
– А ти несеш йому?
– Авжеж несу.
Марійка оговталась уже, підвела очі:
– І я ще вчора звечора приготувала вузлик. Так мати як узнали…
– Мати узнали? – аж пополотніла дівчина. – Хіба ти сказала?
– Побачили вузлик мій та як пристали! Ну й мусила… Ой, було ж мені! Навіть били.
– За що? – вкрай здивувалась Оксана.
– Коли він з-під арешту втік, кажуть, то як дізнаються денікінці, що ти йому їсти носила, хату навіть спалити можуть. Ой, Оксано, стережись!
Од Марійчиних слів Оксані аж у грудях похолонуло. Але страху свого Марійці не показала. Пересмикнула плечем і мовила удавано байдуже:
– Ну! Це ж як дізнаються. А я вже тепер не дурна. Не буду так, як учора. В сто разів обережніша буду!
Крутнулась і побігла вслід за коровою.
Було голо і пусто в степу. Пляміли копи разками, вітром розкуйовджені. Поміж кіп де-не-де бродила худоба. А ген і та гречка рудіє смужкою. І біля неї хтось ячмінь, мабуть, докошує.
От не щастить! Це ж зовсім близько од гречки. Ніяк буде і їсти йому понести.
Запечалилася Оксана.
Пригнала на місце і стала біля кіп замислена. Дивилась на косаря. Ні, побачить. Побреде вона у гречку, а він догадається та за нею: а що тут таке? Ні, краще підожде. Може, або сяде спочивати, або косу гостритиме.
Стояла біля кіп, а торбинку й пляшку в руці напоготові держала. “Якщо, – думала, – шмиг у гречку, мовби за перепілкою. Оддасть і назад тоді. Ось-ось тільки він ручки дійде та одвернеться”.
Враз очі скосила – та так і похолонула вся. Од могили – гін двоє всього – неслися три вершники. І сюди просто.
– Невже сюди?
Під’їхали до косаря, покрутилися – про щось питалися, мабуть. Потім один крикнув щось, і скачки – ой, горенько ж!-у гречку влетів. Пробіг одним краєм, серединою. Ой, став раптом! Крикнув і рукою махнув. Ті два кинулися до нього.
В ту ж мить Оксані на голову наче гора звалилась – вона тихо опустилася на землю й обличчя руками закрила, а голову, як перепеленятко сполохане, – під сніп. Тремтіла вся.
Тиша. Так було мить, а може, хвилину, може, більше. Враз бахнуло, мов батогом ляснув хто. Тиша. І знов – бах! А повз копи згодом, як вихор, пронеслись, пролетіли козаки.
Оксана трусилася вся й боялася глянути. Та, врешті, насмілилась-таки й лячно зиркнула із-за полукіпка. Степ захмарився. А може, здалося їй так? Тіні од хмар нечутне, розпачливо блукали по стернях. О, побігли, побігли… А навперейми їм козаки, мов три ворони, низько-низько над землею полетіли. Обіч – гречка, і збита-збита копитами.
Дівчина враз затаїла дихання й наче прислухалась:
“Мусій до пана в маєток почимчикував. За копи одробляти”, – сказав батько. Мати не зрозуміла: “Як одробляти?” – “Наслухається за день між народом та вночі й несе ото панові… вечірній рапорт”.
– Ой мамочко! – аж зойкнула у розпачі. – Їй-бож це – Мусій. Він, він. Од Марійки дізнавсь… Ой, що ж я наробила!
Руками держалася за крайки хустини червоної – розпачливо зірвала. І простоволоса, тягнучи хустку в руці, побрела в гречку. Стала. Біля ніг чоловік навзнак лежав нерухомо. На чолі вище брови пляма чорніла, а під головою – калюжа червона.
Перед очима в неї туман заколихавсь. Стояла поникло. Потім схилилася до дяді холодного й червоною хустиною обличчя прикрила. Ще стояла поникло, а тоді тихо навшпиньки побрела з гречки…
Стернями, як привид, ішла – очима великими дивилася перед себе. Далі, далі… Лиш маячить… Набігли тіні – просторінь. А далина синя, сонцем гаптована, таємно дивилася в очі і ждала.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)