Мої роздуми над романом А. Головко “Бур’ян”

Після виходу у світло роману А. Головко “Бур’ян” з’явилося багато критики й рецензій, у яких вказувалося на значимість добутку і його виняткову роль у літературі. Саме соціально-політичний резонанс, широта охоплення дійсності, грунтовне виявлення її основних закономірностей, витончене художня досконалість (він так багато допрацьовувався!) добутку, його сконденсована епічність дозволили спочатку читачам, а потім і видавцям і критикам (та й авторові) віднести “Бур’ян” до романної жанрової форми. Якої ж думки викликає цей

добуток? Які ж Теми й ідеї розробляє в ньому А. Головко?

У центрі роману такий найважливіший для селянства 20-х років питання, як землевпорядження, без рішення якого сіло не могло перебудовуватися на нових початках. А. Головко, на мою думку, своїм добутком доводить, що далеко не скрізь так було, як у зображеній їм Обуховке. Стає зрозуміло, що після революції почалися інтенсивні пошуки нових форм володіння землею й господарювання на ній. Письменницьке проникнення в життєві процеси, класову боротьбу, психологію героїв стало глибше, основательней, підпорядковано головним проблемам тодішнього села – боротьбі із засиллям

кулаків, пошукам колективних форм господарювання. Протистояння двох класових груп скрізь подається контрастно, навіть у різних тональностях: про групу Давида говориться піднесено, лірично, про групу Матюхи – саркастично. Давид увесь час перебуває на вістря нових думок, ідей, практичних справ, які йдуть із народної гущавини. Так, він з активом потурбувався, щоб у будинку-читальні й стеновка виходила, і щоб надсилали підписані їм центральні газети. Контакт Давида з людьми подається, як прогрес безперервний. Мине кілька тижнів після його спілкування з односільчанами, і ми переконуємося, який чутливий Давид до вимог часу. На його думку, уже вистачить біля припечка гнутися, час вийти на широку дорогу. А тому необхідно з “підпілля свого в будинок-читальню вилазити”. Давид – не самотній, не одинак герой, просто на його долю, як організатора села, випало багато випробувань, так ще і яких. І основна його зброя – слово, сказана або написане. У другому таборі, на протилежній стороні, кулаки, які намагаються повернути життя назад. Найбільш огидним є Матюха, що, можливо, нагадує якогось жахливого виродка. Моральна деградація Матюхи почалася, на мою думку, давно, адже людина зненацька не може стати таким нахабним, безпринципним. Ще до того ж він дуже любить хизуватися своєю “партійністю” і участю в партизанському русі. Насправді ж – це лише порожнє хизування. Воно нікому не приносить користі. “Матюха – страшне було слово”. І те, що Матюха сприймає мир здебільшого крізь призму алкогольних випарів, постійно комусь грозить, прибігає до бійки, самосуду, поводиться грубо, з викликом і все з ім’ям влади, – іде не від сили його або правоти, а від страху за власне нікчемне життя. Та й ті його окрики: “Ну-ка, розступися!”, “У баранячий ріг скручу!”, “Розійдися зараз же!”, “Викину, як кошеняти, за двері!”, “Ладь зі збори” та інші, – теж від страху й бажання вислужитися перед “своїми”. Із самого початку Матюха виникає перед читачем не як який-небудь ідеологічний борець або “сильна” натура, а моральний виродок, слухняне знаряддя в руках класових ворогів, співучасник бандитів типу Сахновского.

На мою думку, А. Головко дуже переконливо зобразив еволюцію від стихійного учасника революції до звичайного анархіста, бандитові й п’яниці. Покалічена російська Мова, жорстоке, грубе відношення до людей, зовнішність (“шапка кошлата була збита на потилицю, морда червона; от-от, здається, трісне на ній шкіра”) постійно нагадують, що Матюха недалеко втік від типових держиморд, служників старого миру. Я вважаю, що письменник не знаходить ніяких “зм’якшуючих” моментів у біографії подібного типу, які хоч якось би виправдували деградацію героя. Більше того, письменник явно прибігає до сатиричних засобів і в зображенні портрета, і в натуралістичному “заниженні” образа за допомогою, здавалося б, незначних дріб’язків (“ікнув”, “сплюнув”, “матюкає”, “жадібно глянув на чарку” та ін.). З кожною новою сторінкою роману А. Головко показує химерне переплетення старого й нового. Почувши “захід бур’яну сухого”, що “повіяв з давнини”, Давид Мотузка мрією переноситься в Майбутнє, коли в Обуховке будуть “будинку більші”, “великий сад”, електростанція, ферми… Разом з тим з’являється захід сьогодення, свіжого бур’яну, що начебто лізе із всіх щілин, а Давид бреде в ньому. Давид Мотузка перемагає кулаків, і хоча це важка перемога, що дістається кров’ю, все-таки бур’ян вирваний. Давид іде крізь бур’ян, крізь запустіння. Він убачає в цьому засиллі бур’яну погрозу кращого життя й знаходить вихід, користуючись життєвою мудрістю: “Коли хазяїн приходить на ниву й бачить, що ростуть бур’яни, він…вириває їх з коріннями”. Селяни на чолі з Давидом Мотузкой “виривають із коріннями” Матюхину стаю, тепер перед ними “дорога в ранкову далечінь”. Можливо, прийде час, коли й перед нами відкриється ця “дорога”, коли й ми зуміємо “вирвати з коріннями” весь “бур’ян”, тому що все-таки таки паростки його залишилися. Як хочеться в це вірити!


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...


Мої роздуми над романом А. Головко “Бур’ян”

Categories: Нові твори

Links