Скорочено “Архієрей” Чехова
Під вербну неділю, на початку квітня, преосвященний Петро служить всеношну. Церква повна народом, співає чернечий хор. Архієрей нездоровий уже три дні, він почуває вагу й утому. Точно в сні або в маренні йому здається, начебто в юрбі підійшла до нього його мати, що він не бачив уже дев’ять років. І чомусь сльози потекли в нього по особі. Поблизу його хтось ще заплакав, потім ще й ще, і помалу церква наповнюється загальним тихим плачемо
Після служби він вертається додому, у Панкратиевский монастир. Тихий, замислений місяць, гарний дзвін, подих
Молитви на сон прийдешній мішаються в нього з думками про матір, спогадами про дитинство, коли він (тоді його кликали Павлусем), син диякона в бідному селі, ходив у хресний хід без шапки, босоніж, з наївною вірою, з наївною посмішкою, щасливий нескінченно. У нього жар. Він розмовляє з батьком Сисоем, ієромонахом, завжди незадоволеним чим-небудь: “не ндравится мені!” – звичайні слова Сисоя. На інший день, після служб, він приймає дорогих гостей, матір
Преосвященному помітно, що мати, незважаючи на пестливість, соромиться його, говорить шанобливо й робко. Увечері він лежить у постелі, укрившись потеплішай. Тепер йому пригадується, як вісім років він жив за кордоном, служив у церкві на березі теплого моря. Сліпа убожіючи в нього під вікном співала про любов, і він тужив за батьківщиною. Преосвященний Петро приймає прохачів
И тепер, коли він нездужає, його вражає порожнеча, дрібність усього того, про що просили, його сердять нерозвиненість, боязкість. За кордоном, мабуть, він отвык від російського життя, вона нелегка для нього. За увесь час, поки він тут, жодна людина не поговорила з ним щиро, попросту, по-людськи, навіть баба мати, здається, уже не та, зовсім не та! Увечері ченці співали струнко, натхненно.
Преосвященний під час служби сидів у вівтарі, сльози текли по особі. Він думав про те, що от він досяг усього, що було доступно людині в його положенні, він вірував, але все-таки не все було ясно, чогось ще бракувало, не хотілося вмирати; і усе ще здавалося, що немає в нього чогось найважливішого, про що смутно мріялося колись, і в сьогоденні хвилює все та ж надія на Майбутнє, яка була й у дитинстві, і в академії, і за границею. У четвер – обідня в соборі, повернення додому в теплий сонячний день
Мати всі так само боязка й шаноблива. Тільки по незвичайно добрих очах, боязкому, стурбованому погляду можна було догадатися, що це мати. Увечері в соборі читання дванадцяти євангелій, і під час служби преосвященний, як завжди, почуває себе діяльним, бадьорим, щасливим, але до кінця служби ноги зовсім оніміли й став турбувати страх, що він от-от упаде. Удома він тихо зізнається Сисою: “Який я архієрей?
Мене давить все це… давить”. Ранком у нього почалася кровотеча з кишок: черевний тиф. Баба мати вже не пам’ятала, що він архієрей, і цілувала його, що осунулись, схудлого, як дитини, і вперше назвала Павлусем, сыночком. А він уже не міг виговорити ні слова, і йому представлялося, що він, уже простій, звичайна людина, іде по полю, вільний тепер, як птах, може йти куди завгодно!
Преосвященний умер над ранок у суботу, а на інший день була Великдень – з радісним дзенькотом, загальними веселощами – як було завжди, як буде, цілком ймовірно, і в майбутньому. Через місяць призначили нового архієрея, про колишнього вужа ніхто не згадував, а потім і зовсім забули. І тільки баба, мати покійного, коли виходила у своєму глухому містечку надвечір на вигін, щоб зустріти корову, розповідала іншим жінкам, що в неї був син архієрей, і при цьому говорила робко, боячись, що їй не повірять… І їй справді не всі вірили
(2 votes, average: 5.00 out of 5)