Скорочено “Аммалат_Бек” Бестужева-Марлинского

Біля дороги з Дербента в Тарки, ліворуч від якої піднімаються оперені лісом вершини Кавказу, а праворуч опускається берег вічно ропотного, як саме людство, Каспійського моря, лежить дагестанське селище. Там у травні 1819 р. було свято. Кавказька Природа чарівна весною, і всі жителі, користуючись благами спокою цього замиреного краю, розташувалися в долині й по схилах, щоб любуватися лихими іграми горянської молоді. Вершник, що відрізнявся від всіх красотою особи, стрункістю фігури, породистістю коня, багатством одягу й зброї, був племінник Тарковского

правителя (шамхала) Аммалат-Бека. Мистецтво його в джигітуванні, у володінні шаблею й стрілянині рівних собі не мало. Хто один раз бачив, як він на скаку отстреливал з пістолета підкову свого коня, той вовек того не забудеться

У той же день увечері юний бек приймає почесного, але й небезпечного гостя. Горець виду гордий і грізного, Султан-Ахмет хан Аварский колись був генералом російської служби, але гордовита вдача й невірна натура азиатца змусили його піти на зраду, і тепер не за одну вже учинену їм різанину росіяни шукали його, щоб звести з ним рахівниця. На докори хана, що негоже такому молодцеві

в іграшки грати, коли рідні гори до самих вершин покрилися потопом священної війни з невірними, Аммалат відповідав з належною розважливістю, але коли з’явився російський офіцер, щоб захопити заколотного хана, борг гостинності спонукав його перешкоджати цьому. Султан-ахмет наніс росіянинові удар кинджалом – тепер Аммалат винний перед владою й повинен бігти, щоб разом з ханом брати участь у набігах на мирну сторону

Незабаром, однак, підприємство їх, зроблене в сполучнику із грізними чеченцями, окончилось невдачею, і от уже поранений Аммалат у будинку аварского хана. Рани його важкі, і по першому поверненню із забуття здається йому, що він вуж не на землі, що роздирається враждою й кровопролитьем, але в раї, призначеному для правовірних, тому що хто ж інакше юна гурія, що поправляє йому покривало? Це тим часом Селтанета, дочка хана, що полюбила пораненого юнака. Аммалат відповідає їй глибокою й жагучою любов’ю, що нерідко владно охоплює незаймане серце азиатца. Але де победствует любов, там грядет расставанье – незабаром хан посилає юнака, що поправився, у новий набіг…

Давно вуж росіяни Козаки з укріпленої кавказької лінії не тільки у своєму одязі й зовнішності, але й у своїх військових уміннях уподібнилися горцям і нині дають їм славна відсіч, незважаючи на спритність і відчайдушність нападаючих. Абрекам-Джигітам, по обегу розбійничає без удержу, – цього разу вдалося було відбити й бранок і великий табун коней, але на переправі через Терек їх наздоганяють козаки, у допомогу яким картеччю вдарила з пагорба російська гармата. От абреки вступають в останній бій, заспівуючи “смертну пісню” (переклад з татарського): “Плачте красуні в гірському аулі./Правте поминки по ннас./Разом з последнею меткою кулею/Ми залишаємо Кавказ”.

Удар прикладом по голові звалив на землю юногоого хороброго Аммалата. Полковник Євстафій Верховский, що служив при штабі головнокомандуючого російських військ на Кавказі, писав своїй нареченій у Смоленськ: “…Юність і прекрасні задатки доставленого до нас полоненого дагестанського бека зробили на мене настільки сильна дія, що я зважився просити Олексія Петровича вберегти його від неминучої шибениці. Генерал Ермолов (хто не видал його в житті, не зможе представити силу його чарівності по одним лише портретах) не тільки скасував страту, але й у відповідності зі своєю натурою (стратити так стратити – милувати так милувати) надав йому повну волю, залишивши при мені. Дружба наша з Аммалатом зворушлива, успіхи його в російській мові й утворенні разючі. При цьому він залишається щирим азиатцем у почуттях своїх і тим же молодцем, яким виявив себе, будучи розбійником

Свою глибоку прихильність до мене він найшовся виразити на полюванні способом самим героїчним, рятуючи життя мою від іклів лютого кабана. Право, він доріг мені не менш молодшого брата – настільки вдячно для нас добро, якщо нам випадає випадок творити його на цій варварській і жорстокій війні. Мені лестно думати, що я виявився здатним до нього, любов’ю й мрією про тебе натхненний…” Аммалат жадібно вчився мислити, і це захопило його. Але ніколи не міг би він забути своєї Селтанеты, і туга за нею зливалася з тоскою по тій вільності, який проти колишнього він був все-таки позбавлений хоча б із прихильності до шляхетного Верховскому. Одержавши раптову звістку про хворобу своєї коханої, вона помчався до неї, незважаючи на те, що батько її був тепер ворожий йому. Приїзд Аммалата зробив дію доброчинне, але Султан-Ахмет був непохитний: залиш служити гяурам, вічним ворогам нашим, – тільки цим заслужиш ти право бути моїм зятем, а весільним подарунком нехай буде голова полковника

“Якого полковника?” – “Верховского, і його тільки!” – “Як підніму я руку на благодійника свого?” – “Він брехливий, як всі росіяни. На вустах його мед, у душі отрута. Він відвезе тебе в Росію, і там сгинешь ти”. І підступний хан не обмежився словами, повними погрози

За наказом його стара годувальниця Аммалата сказала юнакові, начебто чула слова Верховского, що він збирається, забравши Аммалата в Росію, зрадити його там суду. У серце Аммалата розігрується боротьба почуттів не менш жорстока, чим сама Війна кавказька. Ненависть до передбачуваного лицемірства Верховского, потяг до Селтанете й надія на Майбутнє щастя вступили в смертельну сутичку з почуттям братньої любові й благоговінням перед розумом і добротою російського офіцера Морок неуцтва й каліцтво виховання пересилили зачатки чесноти в темній душі азиатца. Охоплений пристрастю й збуджений обманом, він зважився. Вони їхали вдвох далеко поперед загону

Раптово Аммалат поскакав уперед, потім повернув назад і підняв влучну рушницю своє. “Що твоя мета, Аммалат?” – запитав полковник, радуючись простодушно іграм свого юного друга. “Груди ворога!

” – була відповідь. Гримнув постріл. Аммалат ховається від погоні

Бродить у горах. Він зробив лише частину справи. Але в нього немає голови полковника. Уночі він робить звірячу справу гробокопства.

З головою свого благодійника в мішку мчиться він тепер до аварскому хана, що терзається совістю, але що сподівається опанувати своєї Селтанетою. У лиху годину виявився він у будинку хана. Султан-ахмет хан Аварский був при останньому подиху від швидкої хвороби. Але ніщо не може зараз зупинити Аммалата. Він кинув свій кривавий дарунок на ложі вмираючого

Але це лише прискорило кончину хана, що перед невідомістю смерті жадав спокою, а не кривавих сцен. Владна ханша обрушила свій гнів на нещасного Аммалата. “Ніколи ти, злочинець настільки ж мерзенний, як батьковбивця, не будеш моїм зятем!

Забудь дорогу в мій будинок, інакше мої сини змусять тебе згадати дорогу в пекло!” “Селтанета, любов моя!” – прошептав він, але й вона сказала лише: “Прощай навік!” Пройшли роки. Аммалат скитался з тих пор по Кавказу, був у Туреччині, шукав у нескінченних битвах смерті й забуття. Ушкоджена совість і дурна слава супроводжували його всюди.

В 1828 році при облозі Анапи російський офіцер-артилерист спритно прицілив гармату, щоб зсадити ядром ставного вершника на білому коні, що зухвало презирали вогонь із наших позицій. Постріл був удалий. Артилерист потім підійшов і зупинився над важко пораненим. Нескоримий жах відбився в очах горянського воїна. “Верховский!

” – ледве чутно прошептав він, і це ім’я було останнім страшним привітом його цьому миру. З убитого зняли кинджал із золотою насічкою. “Повільний до образи – до помсти швидкий”, – прочитав перекладач. “Брат мій Євстафій став жертвою исполнявшего це розбійницьке правило”, – зі слізьми в голосі сказав артилерійський капітан Верховский. “Отут ще ім’я його, – указав перекладач

– Аммалат-Бек”. Із приміток автора. Подія це справжнє. Постійно перебуваючи на Кавказі, довелося чути його від багатьох людей, що добре знали й Верховского, і Аммалата.

Оповідання ні в чому значному не відступає від щирих слів їх. © Л. Б. Шамшин