Шкільний добуток на тему: Пісенна творчість сучасних поетів

Відповідно до традицій, закладеним Тарасом Шевченко, з’явилася поема “Заглядаюся у твої очі”. Вірш написаний у формі монологу ліричного героя, зверненого до матері Україні. У світі буденної суєти, між тривогами й битвами за своє життя, свої права, ліричний герой, начебто на хвилину, зупинився, щоб перевести подих, щоб подивитися в материнські очі, побачити все, що приховано в них тільки для сина, набратися натхнення й сили для подальших битв, можливо, що вирішують. Бурхливе життя земної кулі постійно перериває тихий діалог сина-патріота

й матері.

Тому в поемі стільки звертань: ” Україна!, мама горда й гарна…”. До тих, хто заважає розмові, інтонації рішучі, як наказ: “Нехай мовчать Америка й Росія, коли я з тобою говорю!; Підіть, недруги лукаві!”. Починається поема олюдненим портретом матері-землі. І за цією красою – важкий життєвий досвід, сторінки рідної історії:

Нехай палають Хмари темні, Нехай шумлять образи – однаково Я проллюся крапелькою крові На твій священний Прапор.

Ця поема складається з восьми строф, але донедавна друкували з них лише чотири. Третя строфа, у якій Мова йде про щиру бесіду сина з матір’ю, про щастя

бути наодинці з Батьківщиною, незалежн і суверенної, повернулася в добуток лише недавно.

Заради тебе перлини в душі сіяють, Заради тебе мислю й створюю – Нехай мовчать Америка й Росія, Коли я з тобою говорю!

Патріотичними почуттями просочена поема “Лебеді материнства”. Вірш написаний від імені матері – у цьому філософська глибина авторського розуміння людського буття. Адже споконвічно мудрості повинна вчити дитини саме мати. Композиційно добуток складається начебто із трьох частин. У першій частині розвертається чарівна казка щасливого дитинства. Добра, ніжна мати прагне все зробити для свого дорогого синочка, віддати йому всі кольори своєї душі, уберегти від всіх нещасть життя – зла, небезпеки, хвороб. Друга частина – це фантазії матері про майбутню долю її сина в тривожному світі, його юність, хмільний час любові, зустрічі, з яких один повинна закінчитися любов’ю. У третій частині роздуму матері про синівське змужніння. Рожеві лебеді, які оберігають немовляти, повинні разом з нею виховати з нього чоловіка, людину, громадянина. Мати найбільше бажає, щоб син був вільним у своєму виборі, щоб і друзів, і наречена, і брата за духом він вибрав не по чиїйсь вказівці або примусу, а по власній волі. Так само прагне ненька, щоб головні основи людського життя – Мати й Батьківщина, певні природою й вихованням, ніколи не були відкинуті, відкинуті, замінені. Існують мова, пісня, духовність народу, вони – непереможні. І тому перші удари завжди спрямовані саме проти цих духовних святинь. Спалювалися книги, руйнувалися храми, заборонялася мова.

Але все це, пережите Україною за багато століть, не зрівняти з тим, що відбувалося у двадцятому сторіччі: громадянська Війна й голод 1933-го масове знищення інтелігенції більшовиками й фашистський геноцид, переслідування інакомислячих і погроза екологічної катастрофи. Історичним мотлохом, що своїм існуванням харчує ” Корінь українського буржуазного націоналізму”, уважали в більшовицькій столиці собори, рушники, писанки, вишиванки, обряди й вірування народу. І із тридцятих років почалося їхнє методичне знищення. Так, лише за десять “хрущовських” років у всьому Радянському Союзі було закрито 10 тисяч церков.

Голосу тих, хто серед кривавого торжества насмілювався протестувати, тонули в славослів’ї вождів і навічно змовкали серед нескінченних північних просторів імперії. Здавалося, дух нашого народу зломлений у жорстокій боротьбі. І раптом, серед мертвотної тиші брежнєвського “благоденства”, зненацька, як сполох, пролунав на всю Україну голос Олеся Гончара. У своєму романі “Собор” (1968 р.) письменник підняв хворі проблеми збереження природи, історичних святинь, культурної спадщини народу. Твір Олеся Гончара стало своєрідною відповіддю на питання “Що є мірилом духовності народу й людини?”; “Як зберегти духовне багатство націй?”; “Які традиції й святині допомагають їй не втратити своєї особи, вистояти серед руйнувань і потрясінь?” Болісно міркуючи над цими проблемами, письменник звернув свій погляд на стародавні собори, які з давніх часів коштують на нашій землі. Це не просто чудові архітектурні спорудження, – переконаний Олесь Гончар, – а теперішні твердині людського духу. На жаль, ми тільки зараз відкриваємо для себе істини, які були добре відомі нашим далеким предкам. На найвищих крапках нашої землі будували вони храми, які персоніфікували найвищу духовну цінність націй, які були одночасно й голосом предків, і заповітом “нащадкам, які не мають права відректися й продатися чужим богам” (Е. Сверстюк). Кожне нове покоління повинне почути цей голос, виконати цей заповіт. Вони повинні передати естафету, вибудувати свій найвищий Собор – у цьому його велике покликання.

Коли ж люди не усвідомлювали свого морального обов’язку, коли головними для них ставали цінності матеріальні, вони втрачали свою духовність і деградували, не залишивши ніякого сліду в пам’яті наступних поколінь. Як справедливо зауважує Е. Сверстюк: “хіба згадують когось за те, що добре їв, одягався, заради цього працював – і прагнув ще краще?”. Віра в Бога, у вищі цінності, робила людей краще, одухотворенней. Завдяки цій вірі вони вміли терпіти горе й потреби, училися жертвувати матеріальним благополуччям заради високих ідеалів, рятували свої душі від морального спустошення й розтління. Відрікшись від Бога, від божественного, зруйнувавши собори або перетворивши їх у складські приміщення, ми зруйнували й власні душі. Адже їм, нашим душам, не сало потрібно й м’ясо, а любов, доброта, милосердя, тобто все, що робить людини краще, піднімає над мізерним і буденним. Що залишилося б для нас від героїзму предків, якби вони не склали пісні, не спорудили храми? Читаючи роман Гончара, замислюєшся: “Звідки ж беруться такі люди, як Володька Лобода, коли й чому вони зі звичайних людей перетворюються в кар’єристів, бюрократів, “отцепродавцов”?”. Відповідь очевидна: це плоди жахливої тоталітарної системи. Напевно, не один бюрократ довідався себе в цьому образі, що став негативним символом епохи. Важко назвати ім’я сучасного українського поета, який би не писав текстів до пісень.

Багато віршів покладені на музику й у Дмитра Павличко. Особливо плідним є співробітництво поета з композитором Олександром Билашом. Завдяки їхній співдружності народилися пісні: “Упали роси на косовиці” , “Лелеки” (з кінофільму “Сон”), “Пісня про Україну”, “Явір і яворина” “Я скучив, мила, за тобою”, “Дзенькає в зірках небо чисте”, “Розплелися, розсипалися, розпалися”. Особливу популярність одержала пісня “Лелеки” . Вона була створена до кінофільму “Сон”, над яким працював Д. Павличко на кіностудії ім. А. Довженко. У кінофільмі ця пісня пов’язана з порою Т. Шевченко – кріпосництвом. Ця пісня стала узагальненим вираженням емігрантської туги за рідним краєм, з яким бажає навіть після смерті з’єднатися кожний вигнанець: “Ніч закрила очі мені молодому, Несіть мене, журавушки, мертвого додому”. Використані в тексті народнопоэтические засобу (ніч, що символізує смерть, ласкаві слова – лелеки, крильця, крила), лаконічне зображення перельоту лелек, мрійливо-тужлива мелодія – все це посприяло популярності пісні.

З далекого краю Лелеки летіли І в одного лелеки Крильця впали. Висушила силу Чужина проклята, Візьміть мене, лелеки, На свої крила. Ніч закрила очі Мені молодому, Несіть мене, лелеки, Мертвого додому.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (2 votes, average: 5.00 out of 5)


Шкільний добуток на тему: Пісенна творчість сучасних поетів

Categories: Нові твори

Links