кущів ягоди порічок, а морква та цибуля, на думку наталі, ростуть "десь у супермаркеті". а я в дитинстві часто бувала в селі, тому й знаю, чому наприкінці квітня серце починає тьохкати, як пташка - тому що біля багатоповерхівок у нашому районі посаджені розкішні сади. першими починають квітнути абрикоси, квіточки у них блідо-рожеві, духмяні, листя ще не розгорнулося. у цей час обов'язково іде дощ, іноді з градом. буває, й заморозки знищують зав'язь, тоді абрикосів можна не чекати. потім зацвітають вишні та сливи. у них зовсім інший колір квіточок, та й листя вже трохи зазеленіло, тому відрізнити вишню або сливу від абрикоси
зовсім неважко. аромат у них також зовсім не такий. а наостанок розцвітають груші та яблуні, і погода стає майже літньою - вітер стихає, дощі закінчуються. спостерігати за погодою мене навчила баба оля. вона ж і розповіла мені, звідки взялися у сучасному міському районі такі по-сільському затишні садочки. було це дуже давно. бабуся моя приїхала з рідного села вчитися в технікумі, та так і залишилася у великому місті. вивчилася, вийшла заміж, квартиру отримала у новому районі міста. квартира новісінька, душ з гарячою водою, і холодної води носити з колодязя не треба. усі зручності є, а серцю чогось не вистачає. вздовж величезного, як корабель, будинку посаджені молоді красиві дерева - тополі, осини, сосни, каштани, клени та липи. чого ще треба людині? у спеку є тінь, зелене листя тішить око. а за будинком - пустир, нічим помилуватися. тоді мої молоді ще баба й дід (їм було десь років по двадцять п'ять) купили саджанці плодових дерев - вишень, абрикосів, яблунь - та посадили їх на пустирі коло своєї дванадцятиповерхівки. інші мешканці теж захотіли жити серед краси і, не довго думаючи, теж посадили під вікнами садочки. отак і повелося у нашому районі - заселяється новий дім, навесні мешканці висаджують квіти, а восени - саджанці плодових дерев. а в сквері, що розташований у центрі нашого району, є кілька дерев незвичайної краси - це яблуньки з пурпуровим листям. квіти у них не рожеві, а малинові, дуже красиві, а наприкінці літа з'являються маленькі пурпурові яблучка. вони несмачні, але привабливі, і взагалі яблуньки мають дуже красивий силует. тільки шкода, що деякі люди не милуються цією красою, а ламають гілки, щоб прикрасити тільки свою квартиру. я вважаю, це неправильно. краса - для всіх, а не для одного. і садочок бабусин - теж для всіх. влітку не тільки з нашого двору хлоп'ята "пасуться" там, але й з інших дворів прибігають. ягід буває так багато, що вистачає всім. а мені кожен рік ці "білі вітрила" за вікном, коли цвітуть сади, нагадують стареньку хатинку в селі садове, на вулиці зеленій, де пройшло бабусине дитинство. там і зараз живе її мама, моя прабаба ніна. вона зовсім старенька, їй уже сімдесят вісім років, але вона майже не хворіє, порається потихеньку у городі та в садку, годує курей і кроликів. влітку ми їздимо допомагати їй: обробляємо город, тато з дідом ремонтують сарай і хату, ми з мамою перемо білизну, готуємо обід, робимо запаси на зиму. а вечорами, коли настає час відпочинку, збираємося в садочку коло хати. колись давно садочок був невеликий, а зараз... вишні розмножуються самі, ми їм не заважаємо, тому дерев уже багато, і ягід вистачає і нам, і птахам. сідаємо на лави й табуретки, спочатку стиха ллється розмова - про погоду, врожай, новини у селі, а потім баба оля починає співати, а ми з мамою та баба ніна підспівуємо. у баби олі чудовий голос, та й пісень вона знає безліч - "несе галя воду", "вже сонце низенько", "он чий-то кінь стоїть", "ой у полі калина". це пісні нашого краю, і вони мені найрідніші. отож, наталочко, і ти, мабуть, вже зрозуміла, що садочок біля твого будинку - це не просто дерева, це душа нашого народу, його втіха і гордість.] ]>
