У розвитку російської художньої прози основне значення Пушкіна особливо велико, адже в нього майже не було попередників. На набагато більше низькому рівні, у порівнянні з віршами, перебувала літературна Мова прози. Тому перед Пушкіним – прозаїком устало винятково важке завдання обробки самого матеріалу даної області словесного мистецтва. Прозаїчні жанри залучали своєю більшою дохідливістю. Не зрячи в ці роки Пушкін відзначав: “Повісті й романи читаються всіма й скрізь”. Першим завершеним пушкінським добутком у прозі з’явилися
“Повісті покойнойного Івана Петровича Белкина” (1830 рік). “Повети Белкина” були приписані умовному авторові Іванові Белкину, провінційному поміщикові, що збирав анекдоти з повітового життя. Саме йому розповідають цікаві історії різні герої: титулярний радник (“Станційний доглядач”), підполковник (“Постріл”), прикажчик (“Трунар”), дівиця (“Заметіль”, “Панянка – селянка”).
Так Пушкін підкреслив “професійну” причетність всіх цих людей до відомих історій: чиновник расска – зивает про чиновника, офіцер – про дуелі, дівиця – про любов і так далі. Автор прагне
запевнити читача, що все розказане в повістях – це правда, це справжні історії, що відбувалися насправді. Розглянемо більш докладно повість “Станційний доглядач”. У цій повісті Пушкін створює російський жіночий національний характер. Це дочка доглядача Дуня. Вона гарна, розумна, моторна. У цих словах – опре – розподілах – характер, особистість, доля Дуни. У них виражене ідеальне сполучення різних граней жіночого російського національного характеру, необхідне для сприятливого впливу на інших людей, для головної природної місії – захисту, збереження й продовження життя. Дивна краса дівчини окази – вала чудесне, що перетворює дію на всіх людей, роблячи їх добрими, і будячи в них високі почуття, змінюючи стан їхньої душі. Взагалі крастота займає особливе місце в художньому світі Пушкіна. В’ячеслав Іванов писав про внутрішній соприрод – ности Краси й Доброти, що була основою ідеалу Пушкіна. Подлиная краса природно викликає в людини почуття радості, щастя, робить його добрим і відкритим миру, допомагає перебороти в собі низькі почуття й пороки. Таке розуміння пушкінської героїні підтверджують і слова хлопчика наприкінці повести, які розкривають позицію письменника, його відношення до Дуне: “Прекрасна бариня… добра бариня… славна бариня!” Таким представляється характер Дуни – ясний, певний, цільний. Із цієї позиції можна пояснити її вчинки, думки й почуття. Однак Самсон Вирин цінує в ній найбільше господарські якості. Він бачить у ній насамперед прекрасну домогосподарку (“Нею будинок тримався: що прибрати, що приготувати, за всім устигала”). При цьому зовнішність і чарівність Дуни творили чудеса із проїзними. Тільки вона з’являться люди заспокоювалися й добрішали, а накопичена злість не вихлюпувалася на бідного доглядача. Але юна кокетка прагнула у вище світло, закони якого вона засвоїла. А її батько не представляв для своєї дочки іншого життя, крім як на поштовій станції. Тому він не хотів вірити в щирість і глибину почуттів дочки й проїзного гусара. Хоча очевидно, що почуття були щирі. Зважаючи на те, що Дуня “їхала по своєму полюванню”, можна припустити, що Мінський і Дуня не просто відразу сподобалися, а “довідалися” і полюбили один одного. Відбулася та зустріч, коли люди прозрівають друг у другу родинну душу
И Дуня зробила свій вільний вибір, ідучи назустріч долі. У такій волі героїні полягає для Пушкіна ідеал особистого поводження. У ситуації неминучого вибору між Мінським і батьком Дуня надходить “за законами щастя й життя”. Таким чином, Пушкін у своїй повісті створює російський національний жіночий характер. Однак відношення читача до Дуне неоднозначно, тому що Пушкін поставив її в таку складну ситуацію. Перед нею коштує трудейшая завдання – вона повинна вибирати між своїм щастям і спокоєм батька. Дуня розумна, і вона розуміє, що на поштовій станції в неї немає майбутнього, тому вона вибирає Мінського. Але вона не приносила батька в жертву, але бачила свій борг у знаходженні Будинку
