Жив мужик з дружиною, і у них були три дочки: дві — нарядници, витівниці, а третя — простувата, і кличуть її сестри, а за ними й батько й мати, дурочкой. Дурочку скрізь штовхають, у усі помикают, працювати змушують; вона не мовить і слова, на усе готова: і траву поле, і скіпу коле, коровушек доїть, уточек годує. Хто що не запитає, усе дурні приносить: «Дурна, мабуть! За всім, дурна, дивися!» Їде мужик із сіном на ярмарок обіцяє дочкам гостинців купити. Одна дочка просить: «Купи мені, панотець, кумачу на сарафан»; інша дочка просить: «Купи мені червоної китайки»; а дурна мовчить так дивиться. Хоч дурна, так дочка; жалко батькові — і її запитав: «Чого тобі, дурна, купити?» Дурна посміхнулася й говорить: «Купи мені, світло-панотець, срібне блюдечко так наливне яблучко». - «Так на що тобі?» — сестри запитали. «Стану я катати яблучком по блюдечку так слова присуджувати, яким навчила мене бабуся — за те, що я їй калач подала». Мужик обіцяв і поїхав.
Чи Близько, чи далеко, чи мало, чи довго був він на ярмарку, сіно продав, гостинців купив: однієї дочки червоної китайки, інший кумачу на сарафан, а дурній срібне блюдечко так наливне яблучко; вернувся додому й показує. Сестри раді були, сарафани пошили, а на дурну сміються так чекають, що вона буде робити зі срібним блюдечком, з наливним яблучком. Дурна не їсть яблучко, а села у куті — присуджує: « Котися-Котися, яблучко, по срібному блюдечку, показуй мені міста й поля, лісу й моря, і гір висоту й небес красу!» Котиться яблучко по блюдечку, наливне по срібному, а на блюдечку всі міста один за іншим видні, кораблі на морях і полиці на полях, і гір висота й небес краса; сонечко за сонечком котиться, зірки у хоровод збираються — так усі красиво, напрочуд — що ні у казці сказати, ні пером написати. Задивилися сестри, а самих заздрість бере, як би виманити у дурної блюдечко; але вона своє блюдечко ні на що не проміняє.
Злі сестри походжають, кличуть, підмовляють: «Душенька сестриця! У ліс по ягоди підемо, земляничку сберем». Дурочка блюдечко батькові віддала, устала так у ліс пішла; із сестрами бродить, ягоди сбирает і бачить, що на траві заступ лежить. Раптом злі сестри заступ схопили, дурочку вбили, під берізкою схоронили, а до батька пізно прийшли, говорять: «Дурочка від нас утекла, безвісти пропала; ми ліс обійшли, її не знайшли, видне вовки з'їли!» Шкода батькові — хоч дурна, так дочка! Плаче мужик по дочці; побрав він блюдечко і яблучко, поклав у скриньку так замкнув; а сестри сльозами обливаються.
Водить череда пастушок, сурмить у трубу на зорі і йде по лісочку ягничку відшукувати, бачить він горбок під берізкою осторонь, а на ньому навколо квіти червоні, лазоревие, над квітами тростина. Пастушок молодої зрізав тростину, зробив сопілочку, і — диво чудове, чудо дивовижне — сопілочка сама співає-вимовляє: «Відіграй, відіграй, сопілочка! Потішай світла-панотця, мою рідну матінку й голубушек сестриць моїх. Мене, бідну, загубили, зі світла збули за срібне блюдечко, за наливне яблучко». Люди чують — збіглися, усе село за пастухом обернула; пристають до пастуха, випитують, кого загубили? Від розпитів відбою немає. «Люди добрі! - пастух говорить. - Нічого я не відаю, а шукав у лісі ягничку й побачив горбок, на горбку квіточки, над квіточками тростина; зрізав я тростину, зробив собі сопілочку, сама сопілочка відіграє-вимовляє».
Трапився отут батько дурочки, чує пастухови слова, схопив сопілочку, а сопілочка сама співає: «Відіграй, відіграй, сопілочка, рідному панотцю, потішай його з матінкою. Мене, бідну, загубили, зі світла збули за срібне блюдечко, за наливне яблучко». - «Веди нас, пастух — говорить батько, — туди, де зрізав ти тростину». Пішов за пастухом він у лісочок на горбок і дивує на квіти прегарні, квіти червоні, лазоревие. Ось почали розривати горбок і мертве тіло відрили. Батько сплеснув руками, застогнав, дочка нещасну довідався, і лежить вона вбита, невідомо ким загублена, невідомо ким зарита. Добрі люди запитують, хто вбив-загубив її? А сопілочка сама відіграє-вимовляє: «Світло мій панотець рідний! Мене сестри у ліс зазвали, мене бідну загубили за срібне блюдечко, за наливне яблучко; не розбудиш ти мене від сну тяжкого, поки не дістанеш води з колодезя царського». Дві сестри заздрісниці затряслися, сполотніли, а душу як у вогні, і зізналися у провині; їх схопили, зв'язали, у темний льох замкнули до царського указу, високого повеленья; а батько у шлях зібрався у місто престольний.
Чи Скоро, довго чи — прибув у той місто. До палацу він приходить; ось з ґанку золотого цар-сонечко вийшов, старий у землю кланяється, царської милості просить. Возговорит цар-надїжака: «Побери, старий, живої води із царського колодезя; коли дочка оживе, уяви її нам із блюдечком, яблучком, з лиходейками-сестрами». Старий радіє, у землю кланяється й додому везе скляницу з живою водою; біжить він у лісочок на кольоровий горбок, відриває там тіло. Лише він сприснув водою — устала дочка перед ним живий і припала голубкою на шию батькові. Люди збіглися, наплакалися. Поїхав старий у престольне місто; привели його у царські палати. Вийшов цар-сонечко, бачить старого із трьома дочками: дві за руки зв'язані, а третя дочка — як весняний колір, очі — райське світло, по особі зоря, з очей сльози котяться, начебто перли падають. Цар дивиться, дивується; на злих сестер прогневался, а красуню запитує: «Де ж твоє блюдечко й наливне яблучко?» Отут побрала вона ларчик з рук батька, вийняла яблучко із блюдечком, а сама царя запитує: «Що ти, цар-государ, прагнеш бачити: міста ль твої міцні, полки ль твої хоробрі, кораблі чи на море, дивовижні ль зірки на небі?»
Покотила наливним яблучком по срібному блюдечку, а на блюдечку-те один за одним міста виставляються, у них полки збираються із прапорами, з пищалями, у бойовий лад стають; воєводи перед ладами, голови перед взводами, десятники перед десятнями; і пальба, і стрілянина, дим хмару звив, усе з очей закрив! Яблучко по блюдечку котиться, наливне по срібному: на блюдечку море хвилюється, кораблі як лебеді плавають, прапори розвіваються, з корми стріляють; і стрілянина, і пальба, дим хмару звив, усе з очей закрив! Яблучко по блюдечку котиться, наливне по срібному: у блюдечку усе небо красується, сонечко за сонечком кружляється, зірки у хоровод збираються. Цар здивований чудесами, а красуня ллється сльозами, перед царем у ноги падає, просить помилувати. « Цар-Государ! - говорить вона. - Побери моє срібне блюдечко й наливне яблучко, лише вибач ти сестер моїх, за мене не губи ти їх». Цар на сльози її зглянувся, по прошенью помилував; вона у радості скрикнула, обіймати сестер кинулася.
Цар дивиться, дивується; побрав красуню за руки, говорить їй привітно: «Я пошту доброту твою, відрізню красу твою; чи прагнеш бути мені супругою, царству доброї царицею?» — « Цар-Государ! - відповідає красуня. - Твоя воля царська, а над дочкою воля батьківська, благословенье рідної матері; як батько велить, як мати благословить, так і я скажу». Батько у землю поклонився, послали за матір'ю — мати благословила. «Ще до тебе слово, — сказала цареві красуня, — не відлучай рідних від мене; нехай із мною будуть і мати, і батько, і сестри мої». Отут сестри їй у ноги кланяються. «Неварті ми!» — говорять вони. «Усе забуте, сестри люб'язні! - говорить вона ім. — Ви рідні мені, не із чужих сторін, а хто старе зло пам'ятає, тому око геть!» Так сказала вона, посміхнулася й сестер піднімала; а сестри у раськанье плачуть, як ріка ллються, устати із землі не прагнуть. Тоді цар їм устати наказав, лагідно на них подивився, у палаці залишитися велів. Бенкет у палаці! Ґанок усе у вогнях, як сонце у променях; цар із царицею сіли у колісницю, земля тремтить, народ біжить: «Здраствуй, — кричать, — на багато століть!»