Був-Жив піп так попадя. У них був козак, по імені Ванька; тільки життя у них козакові було не дуже-те гарне: боляче скупа попадя була. Ось одного разу поїхав піп з козаком по сіно, верст за десять. Приїхали, наклали воза два. Раптом прийшло до сіна череда корів. Піп схопив лозину й давай за ними бігати; прогнав корів і відвертав до козака весь у поті. Негайно разом докінчили роботу й поїхали додому. Було темне. «Ванька, — сказав піп, — не чи краще нам ночувати у селі хоч у Цвяха: він — мужик добрий, так у нього й двір-те критий». - «Добре, батюшко», — відповідав Ванька.
Приїхали у село, випросилися ночувати у того мужика. Козак увійшов у хату, помолився богу, поклонився хазяїнові й сказав: «Дивися, хазяїн, коли станеш сідати вечеряти, то скажи: сідаєте, усі хрещені; а якщо скажеш попові: сідай, батько духовний, то він розсердиться на тебе й не сяде вечеряти; він не любить, коли його так називають». Піп випріг коней і прийшов у хату, отут хазяїн велів дружині зібрати на стіл і, коли усе було готове, сказав: «Сідаєте всі хрещені, вечеряти». Усі сіли, крім попа; він сидів на крамничці так подумував, що його хазяїн особливо просити стане, ан те й не збулося. Відвечеряли. Хазяїн і запитав попа: «Що, батько Михайло, не сідав з нами вечеряти?» А піп відповідав: «Мені не хочеться їсти».
Стали лягати спати. Хазяїн відвів попа і його козака у скотарку, тому що у ній було потеплее, чому у хаті. Піп ліг на піч, а козак на полати. Ванька зараз заснув, а піп усе думає, як би знайти що-небудь поїсти. А у скотній нічого не було, окромя діжі з розчином. Піп став будити козака: «Що, панотець, потрібне?» — «Козак, мені їсти хочеться». - «Ну, так що не їж? У діжі той же хліб, що й на столі, — сказав Ванька й сам зійшов з полатей, нахилив діжу й говорить: — буде з тебе». Піп почав хлебтати з діжі, а Ванька начебто ненавмисно штовхнув її й облив попа розчином. Піп, налакавшись досита, ліг знову й скоро заснув.
У цей час отелилася надворі корова й стала мукати. Господарка почува, вийшла на двір, побрала теляти, принесла у скотну й пхнула його на піч до попа; а сама пішла. Піп прокинувся вночі, чує: хтось лиже його мовою; схопив рукою теляти й став будити козака. «Що знову знадобилося?» — сказав Ванька. А піп: «Ванька! Адже у мене на печі-те теля, і не знаю: звідки він з'явився?» — «Ось ще що видумав, сам народив теляти, та й говорить: не знаю, звідки узявся». - «Так як же це так могло статися?» — запитує піп. - «А ось як: пам'ятаєш, панотець, як ми сіно клали, чи мало ти бігав за коровами! ось тепер і народив теляти!» — «Ванька, як би зробити, щоб попадя не довідалася?» — «Давай триста рубльов, усе зроблю, ніхто не довідається». Піп погодився. «Дивися ж, — говорить козак попові, — ступай тепер тихенько додому, так надягни замість сапогов мої лаповики ».
Тільки що пішов піп, козак до хазяїна: «Ах ви, осли! Адже не знаєте того, що теля попа з'їло, залишив тільки одні чоботи. Ступайте подивитеся». Наляканий мужик обіцяв козакові триста рублів, щоб обробити справу так, щоб ніхто про це не довідався. Ванька усе обіцявся зробити, побрав гроші, сіл на коня й поскакав за попом. Нагнав його й говорить: «Панотець, теляти-те хазяїн прагне привести до попаді, так сказати, що ти його народив». Піп ще більше злякався й набавив Ваньке сотнягу: тільки оброби всі тихенько. «Ступай собі, усе зроблю», — сказав козак і поїхав знову до мужика: «Адже попадя збожеволіє без попа, тобі зле буде». Цей роззява дав козакові ще сотнягу: «Тільки обдури попадю, так нікому не кажи». - «Добре, добре!» — сказав козак; приїхав на цвинтар, здер з попа грошика, відійшов від нього, одружився й став собі поживати так добра наживати.