Російське село в зображенні В. П. Астафьєва
В. П. Астафьев народився в 1924 році в Красноярськом краї, умер в 2001 році на своїй батьківщині. Дитинство – сутужніше не придумаєш. Хлопчикові було всього сім років, коли загинула його мати. Вона потонула Венисее.
Пам’яті матері Лідії Іллівни він присвятив повість “Перевал”. А пізніше, ставши вже відомим письменником, скаже з гіркої синовней любов’ю: “И лише одне я просив би у своєї долі – залишити із мною маму. Її мені не вистачало все життя…” Після шостого класу середньої школи Астафьев надійшов у залізничну школу ФЗО,
Він був двічі поранений, контужений. Словом, на війні як на війні. Після війни багато професій перемінив майбутній письменник, метався, як він скаже, по різних роботах (був і слюсарем, і чорноробом, і вантажником, і теслею у вагонному депо, і мийником м’ясних туш на ковбасному заводі), поки в 1951 році в газеті “Чусовской робітник”
Астафьев закінчує Вищі літературні курси, а в середині 50-х років відомий критик А. Макаров уже говорив про визнання Астафьева як письменника й дуже точно позначив основні творчі устремління тоді ще молодого художника: “Міркування про наше життя, про призначення людини на землі й у суспільстві і його моральних підвалинах, про народний російський характер… По натурі своєї він мораліст і поет людяності”.
Спочатку Астафьев почав писати прозу – у тім її розумінні, яке він застав у радянській літературі вчасно свого художнього й світоглядного становлення. Отут немає ні тіні докору. Розумніше часу не будеш, особливо якщо за у тебе сирітське сільське дитинство, дитячий будинок, ФЗО, війна так голодний побут. Читання, звичайно, теж було. Читав він завжди багато. Пізніше, в “Видючому ціпку” – вдячній книзі про свого кращого незабутнього вчителя А. Н. Макарові – у відповідь на докір критика в незнанні Чехова Астафьев згадає свій мало сприятливому систематичному утворенню юнацький шлях і без досади помітить: “Природно, що й у читанні я не міг “подбортнуться” до тихого Антона Павловичу, тому що ріс на літературі сибіряків: Петра Петрова, В’ячеслава Шишкова, Лідії Сейфуллиной, Всеволода Іванова… Буніна відкрив для себе лише в сорок років, по не залежним від мене причинам”.
Добуток “Останній уклін” написано у формі повести врассказах.
И все-таки це був не збірник оповідань, а єдиний добуток, тому що всі його елементи об’єднані однією темою. Це тема Батьківщини, у тім значенні, як розуміє її Астафьев. Батьківщина для нього – це російське село, працьовита, не розпещена статком; це природа, сувора, незвичайно гарна – потужний Єнісей, тайга, гори. Оповідання ведеться від першої особи – хлопчика Віті Потилицина, сироти, що живе з бабусею. Батько Віті – гуляка й п’яниця, сім’ю кинув. Мати Віті загинула – потонула в Єнісеї. Життя Віті протікало як у всіх інших сільських хлопчиків – допомога старшим по господарству, збір ягід, грибів, риболовля, ігри
Головна героїня “Уклону” – Витькина бабуся Катерина Петрівна – саме тому й стане нашою загальною російською бабусею, що збере в собі в рідкій живій повноті все, що ще залишилося в рідній землі міцного, наследного, споконвіку рідного, що ми про себе якимсь чуттям довідаємося як своє, начебто всім нам що світило, і заздалегідь і назавжди дане
Нічого письменник у ній не прикрасив, залишив і грозу характеру, і буркотливість, і неодмінне бажання всі першої довідатися й усім у селі розпорядитися (одне слово – Генерал). І б’ється, мучається вона за дітей і онуків, зривається в гнів і сльози, а почне розповідати про життя, і от виявляється, немає в ній для бабусі ніяких негод: “Діти народилися – радість. Боліли діти, вона їх травками так коріннями рятувала, і жоден не по мір – теж радість… Руку один раз виставила на ріллі, сама ж і вправила, жнива саме були, хліб забирали, однією рукою жала й косоручкой не зробилася – це чи не радість?” Це загальна риса старих російських жінок, і риса саме християнська, котра при виснаженні віри так само неминуче виснажується, і людина всі частіше представляє рахунок долі, міряючи зло й добро на ненадійних вагах “суспільної думки”, підраховуючи страждання й ревниво підкреслюючи своє милосердя. В “Уклоні” же усе ще древне-рідного, колискового, вдячне життя й цим всі навколо животворяще
Треба помітити, що такий образ бабусі не єдиний у літературі. Наприклад, зустрічається він у Горького в “Дитинстві”. Його Килина Іванівна дуже схожа на Катерину Петрівну Астафьева.
Але от у житті Витьки наступає переломний момент. Його відправляють до батька й мачухи в місто вчитися в школі, тому що в селі школи не було. І коли бабуся пішла з оповідання, почалися новий будень, усе стемніло, і з’явилася в дитинстві така жорстока страшна сторона, що художник довго ухилявся від того, щоб написати другу частину “Уклону” – грізний зворот своєї долі, своє неминуче “у людях”. Не випадково останнього глави добутку були закінчені в 1992 році
Другу частину “Уклону” порию корили за жорстокість, але справді діюча вона була не мстивою нотою. Яка помста? При чому отут воно?
Художник згадує своє сирітство, изгнанничество, бездомность, загальну відкинутість, лишность у світі, але не для того, щоб тепер победительно восторжествувати: що, взяли?- або щоб викликати співчутливий подих, або ще раз припечатати нелюдський час. Це всі були б завдання занадто чужі сповідному й люблячий астафьевскому дарунку. А хіба маленький, чіпкий герой “Уклону” Витька Потили-Цин щось расчетливо усвідомлював?
Він тільки жив, як умів, і увертивался від смерті, і навіть в окремі мінути умудрявся щасливим бути й красу не пропустити. І якщо хто й зривається, то це не Витька Потили-Цин, а Віктор Петрович Астафьев, що і зараз, з далечіні років і розуміння, із сум’яттям запитує мир: як могло трапитися, що діти виявилися поставлені в такі умови існування? Він не себе жалує, а Витьку, як своє дитя, що зараз може захистити тільки жалем, тільки бажанням розділити з ним останню картоплю, останню краплю тепла й кожна мить самітності. І якщо Витька вибрався тоді, те дякувати треба знову ж бабусю Катерину Петрівну, що молилася за нього, досягала серцем його страждання з далекої далечіні, нечутно для Витьки, але спасительно зм’якшила його хоч тим, що встигла навчити прохання й терпінню, умінню розглянути в повній імлі навіть і малу крупицю добра й триматися цієї крупинки, і дякувати за неї
“Ода російському городу” була написана в 70-е роки. Ця повість створювалася паралельно з “Прощальним уклоном”, немов на нього полях
Надрукуй їх разом, і вони будуть ревниво оглядатися один на одного, соромитися подібності ситуацій і близькості героїв
Російське село в зображенні Астафьева з’являються перед нами як світлий образ Батьківщини. Зі спогадів дорослої людини про події дитинства випадає більшість негативних моментів, за винятком, може бути, самих різких. Саме тому астафьевская село так духовно чисте й гарна. Цим вона й відрізняється від села, зображуваної іншими письменниками, наприклад Солженициним, у якого село – повна протилежність астафьевской, убожіючи, що живе тільки одним – тільки б прожити, не вмерти з голоду, не змерзнути взимку, не дати сусідові одержати те, що міг би одержати ти
Добутку Астафьева знаходять відгук у душах читачів, які розуміють і люблять Батьківщину й хочуть бачити її все такий же світлої й чистої, який бачив її автор.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)