Російська природа у віршах А. С. Пушкіна

У лірику А. С. Пушкіна є присутнім багато віршів, присвячених зображенню російської природи. Але принципи її зображення, художній метод, починаючи з ліцейського періоду, постійно мінялися залежно від еволюції творчого методу поета. Таким чином, для кожного періоду Творчості характерні свої особливості сприйняття й зображення картин російської природи.

У таких ранніх творах Пушкіна, як “Спогаду в Царському Селі” (1814), “Убитий лицар” (1815), “Осінній ранок” (1816), простежується вплив класицизму. Загальні для пейзажних замальовок

цього часу риси знаходять місце в “Спогадах у Царському Селі”. По жанрі цей вірш – ода, що багато в чому визначає його стилістичні особливості. Тут присутні багаті порівняння й епітети: “золотий місяць”, “блищить блідий день”, тихий місяць, “як лебідь величний, пливе в сребристых хмарах”; численні метафори: “з неба вже скотився ночі тінь”, “але ранок зоряниця виводить”, “ледве дихає вітерець, що заснув на аркушах”, “навис покрив похмурої нощи”; високий склад і архаїзми: “зоряниця”, “нощь”.

Іноді в ранніх віршах Пушкіна зустрічаються традиційні образи,

пов’язані з античною міфологією: “Там у тихому озері плескаються наяди…” Основна композиційна роль опису природи в цих добутках – роль вступів:

Навис покрив похмурої нощи

На зводі дрімаючих небес;

У безмовній тиші почили діл і гаї,

У сивому тумані далекий ліс…

Чисто пейзажних віршів серед ранніх добутків поета ні, тому що, відповідно до традиції класицизму, опис природи могло грати лише роль тла.

Крім того, у віршах ліцейського й петербурзького періодів помітний вплив сентименталізму. Так, у вірші “Лицинию” (1815) є присутнім характерне для сентименталістів протиставлення порочного міста природності сільського життя:

З розпусним містом не краще ль нам попрощатися…

У Село пренесемо отеческие лары!..

ДО 1819 року намечается внутрішня криза в житті Пушкіна, пов’язаний з різким розчаруванням у міському житті. Перше сп’яніння розмаїтістю вражень, прискореною ритмом життя пройшло; життя в столиці показала й свої негативні сторони, страшну для творчого духу неволю.

У багатьох своїх добутках поет призиває піти ладь від міської суєти в село, сприйману їм як “притулок спокою, праць і вдохновенья”. Ці важливі для Пушкіна мотиви особливо яскраво звучать в одному з відомих віршів того періоду “Село” (1819):

Я тут, від суєтних оковів звільнений,

Учуся в істині блаженство знаходити…

Початок першої частини вірша присвячено опису прекрасного саду й навколишньої місцевості:

Скрізь переді мною рухливі картини:

Тут бачу двох озер блакитні рівнини,

Де вітрило рибалки біліє іноді,

За ними ряд пагорбів і ниви смугасті…

Сентиментальний пейзаж околиць Михайлівського даний у світлому, спокійному й радісному тоні.

Споглядання крас села приводить письменника до думки про порушену гармонію природи й суспільства, про те, що “серед квітучих нив і гір” панує “барство дике” і “рабство худе”. У цьому вірші перша частина є зразком ідилічного опису природи й дається по контрасту до другого, памфлету, обличающему “неуцтва вбивча ганьба”.

З Михайлівським зв’язане ще один Твір Пушкіна того ж періоду – “Домовикові” (1819). Багатьма своїми мотивами воно близько першої частини “Села”. Вірш “Домовикові” – гімн сільській самоті, піднесеній самітності, всьому природному, несуєтному, доброму.

Тут виспівується краса неяскравого, непомітного, але прекрасного миру. Сам же вірш також відрізняється своєю непомітністю, глибокою зосередженістю. Воно все пронизано атмосферою Михайлівського:

Маєтку мирного незримий заступник,

Тебе молю, мій добрий домовик,

Зберігай селенье, ліс і дикий садок мій

И скромну сім’ї моєї обитель!

Особливістю пушкінського ідилічного пейзажу є статичність і нерухомість.

Під час південного посилання провідним творчим методом Пушкіна є романтизм. “Згасло денне світило” було одним з віршів, що ознаменували собою початок романтизму в пушкінській ліриці. Перша романтична Елегія, написана 24 вересня 1820 року, була “нічний”. Із цим добутком у лірику Пушкіна входить атмосфера півдня, південної ночі, моря, зірок, морської стихії:

Згасло денне світило;

На море синє вечірній пал туман.

Шуми, шуми, слухняне вітрило,

Хвилюйся під мною, похмурий океан.

У цей же період була написана й елегія “Рідіє хмар летуча гряда” (1820), у якій на перший план виступають почуття ліричного героя:

Рідіє хмар летуча гряда.

Зірка сумна, вечірня зірка!

Твій промінь посріблив зів’ялі рівнини,

И дрімаюча затока, і чорних скель вершини.

В обох елегіях присутня характерне для романтизму протиставлення невільної людини вільній природі – бурхливої або гроз-, ний стихії.

Образом “вільної стихії” відкривається елегія “До моря”, почата їм в Одесі й закінчена в Михайлівськім в 1824 році. Вона присвячена пам’яті Байрона. Ця философическая елегія многотемна. Образ моря – це символ абсолютної волі, що властива природі і її явищам, що не залежать від волі людини. Доля людини підпорядкована стихійним силам природи й історії. Спогляданння моряя наводитить автораа на думкку про дв великих особистостей, родинних по св непокірливому могутньому дусі морської стихії: Байрон і Наполеон.

Цей добуток є прощанням з романтизмом, з культом могутньої особистості.

З 1824 року у творчості Пушкіна починає затверджуватися реалізм. Так, у вірші “19 жовтня” (1825 року) є присутнім уже реалістичний пейзаж:

Роняє ліс багряний свій убір,

Сребрит мороз поле, що увянули…

У добутках цього періоду часто з’являється зимовий пейзаж: “Зимовий вечір” (1825), “Зимова дорога” (1826), “Зимовий ранок” (1829). Вірш “Зимовий вечір” було написано в Петербурзі, куди Пушкіна викликали на допит у справі декабристів. У цьому добутку автор звертається до духовно близької людини, до няньки. Природа в цьому вірші уособлений і виступає як жива істота:

Бура мглою небо криє,

Вихри сніжні крутячи,

Те, як звір, вона зав’є,

Те заплаче, як дитя…

У вірші “Зимова дорога” пейзаж відповідає стану душі ліричного героя:

Крізь хвилясті тумани

Пробирається місяць,

На сумні галявини

Ллє сумно світло вона.

Ритм цього вірша відбиває мірний біг коня. Картина реальної природи відтворена у вірші “Зимовий ранок”. Тут знаходить місце детально виписаний пейзаж:

Блищачи на сонце, сніг лежить;

Прозорий ліс один чорніє,

И ялина крізь іній зеленіє,

И річка під льодом блищить.

Як новатор у зображенні природи, Пушкін виступив саме в пізній, реалістичний період своєї творчості. У добутках цього періоду зустрічається різний пейзаж: “На пагорбах Грузії лежить нічна імла” (1829), “Осінь” (1833). Загальною особливістю цих добутків є спроба передати стан ліричного героя через стан природи:

На пагорбах Грузії лежить нічна імла;

Шумить Арагва переді мною.

Мені смутно й легко; сум миючи світла;

Сум миючи повна тобою…

Із часу життя в Михайлівський найважливіше місце в лірику поета починає займати пейзаж середньої смуги Росії. Простий і скромний, він переданий у всій поетичності в уривку “Осінь” (1833). Це один з деяких зразків пейзажної лірики Пушкіна. Осінь – улюблена пора року поета. Він захоплюється видом російської природи, її осінньою пишністю й красою, сприйманої їм як знамення вічно обновлюваного життя. У вірші має місце конкретний пейзаж, за яким немає символів і відповідностей:

Сумовита пора! очей очарованье!

Приємна мені твоя прощальна врода –

Люблю я пишне природи увяданье,

У багрець і в золото одягнені ліси…

Краса осіни показана в порівнянні з іншими порами року:

Тепер моя пора: я не люблю весни;

Нудна мені відлига; сморід, бруд – навесні я хворий…

У цьому вірші здійснюється синтез поезії й прози. Основною темою є виникнення творчості, народження поезії. Добуток накачується питанням: “куди ж нам плисти?”

В 1835 році Пушкін приїжджає в Михайловское, де він не був десять років. Цим відвідуванням навіяний вірш “Знову я відвідав…” – зразок пізньої лірики поета. Перед нами виникає докладний опис Михайлівського:

На границі

Володінь дідівських, на місці тім,

Де в гору піднімається дорога,

Порита дощами, три сосни

Коштують – одна віддалік, дві інші

Друг до дружку близько…

З життям природи поет зв’язує міркування про вічний круговорот життя, природи, про зміну пір року. І ці роздуми, як і в інших добутках поета, пофарбовані світлим сумом. Звертаючись до “младой” сім’ї дерев, він викликує: “Здраствуй, плем’я младое, незнайоме…” Тема природи займає значне місце у творчості Пушкіна й традиційно пов’язана з темою поета й поезії, тому що природа була для поета джерелом натхнення:

И пробуджується поезія в мені:

Душу соромиться ліричним волненьем…