Природа в романі А. С. Пушкіна “Євгеній Онєгін”

Затверджуючи мінливість, мінливість жіночих почуттів, Онєгін порівнює їх зі скороминучими природними явищами:

Перемінить не раз младая діва

Мріями легкі мрії;

Так деревцо свої аркуші

Міняє з каждою весною.

Так, видно, небом призначено.

Яскраві, барвисті картини природи, розсипані по строкатій сюжетній канві роману, блискають і переливаються, як дорогоцінні камені. Багато хто з них стали крилатими, знайшли життя, як самостійні добутки. Однак автор зображує природу не захоплено-романтично, а реалістично – адже вічна

й багатолика Природа об’єктивно доконана й не має потреби в словесній прикрасі. Іноді Пушкін навіть дозволяє собі легку іронію при описі не самих улюблених пор року:

Але наше північне літо,

Карикатура південних зим,

Мигне й немає: відомо це,

Хоч ми зізнатися не хочемо…

Лягав на поля туман,

Гусаків крикливих караван

Тягся до півдня: наближалася

Досить нудна пора;

Стояв листопад вуж у двору.

Але й у цих іронічних замальовках дивна точність, дивна точність у передачі настроїв. Поет віддав належне всім порам року. Слідом за сумовиті, виконані очікування (“зими чекала, чекала природа”)

часом, коли богатые, яскраві фарби дозрілої природи змінилися однотонними чорними, сірими, наступає довгоочікувана зима:

Зима!.. Селянин, тріумфуючи,

На дровнях обновляє шлях;

Його конячка, сніг почуя,

Плететься клуса як-небудь…

Вірний життєвій правді, Пушкін малює не просто зимовий пейзаж, він створює психологічний портрет початку пори року, образ зими, сприйманий селянами. Природа для народу не тільки предмет милування, але й сприятливий період для поїздок на санях після осіннього бездоріжжя. Деталі селянського зимового побуту відтворений досить поэтично: червоний пояс на тлі яскраво-білого, блискучого сніжного килима, стрімкий політ кибитки, що підриває “бразды пухнаті”. І все-таки поетизація простих, нічим не примітних життєвих явищ зухвало сміла для красного письменства того часу. Але Пушкін демонстративно підкреслює принциповість реалістичного погляду на мир:

Але, може бути, такого роду

Картини вас не залучать:

Все це низька природа;

Витонченого не багато отут.

Протиставляючи свій насичений реалістичними деталями зимовий пейзаж вишуканим живописаниям “розкішним складом” “всіх відтінків зимових млостей”, поет відстоює право на творчу самостійність, природність.

Але Пушкін мінливий і багатогранний. Очами своєї улюбленої героїні він відтворить образ зими барвистої й поетичної:

Тетяна (російська душою,

Сама не знаючи чому)

З її холодною красою

Любила російську зиму,

На сонце іній у день морозний,

И сани, і зарозвіваюся поздной

Сиянье рожевих снігів,

И імлу водохресних вечорів.

Прихід весни Пушкін малює яскравими, світлими фарбами.

Радість пробудження природи, відновлення життя передається різноманітними визначеннями, епітетами, достатком дієслів:

Посмішкою ясною природа

Крізь сон зустрічає ранок року;

Синіючи блищать небеса.

Ще прозорі, лісу

Начебто пухом зеленіють.

Але Пушкін не просто відбиває зовнішній мир, природа – це тло, на якому протікає щиросердечне життя людини. Внутрішнє життя не завжди співзвучне змінам у природі, у цьому випадку контраст між природністю природних явищ і щиросердечною смутою підкреслюють настрій героя. Ясне, безхмарне небо, прозоре повітря роблять щиросердечний смуток ще більш важкої.

Як смутно мені твоє явленье,

Весна, весна! пора любові!

Яке млосне волненье

У моїй душі, у моїй крові!

З яким важким умиленьем

Я насолоджуюся дуновеньем

В особу мені весни, що віє…

Те, що замолоду окриляло, надавало сил і енергії, зараз викликає тільки смуток. Немає в душі тої радості відкриття миру – є тільки вага прожитого років і незбывшихся надій.

Прекрасно описав Пушкін літній вечір, залитий місячним світлом, наповнений мирними звуками. Кожний звук чується чітко, навіть самий тихий. Тиша заворожує гармонійністю відпочиваючої природи, спокоєм і умиротворенням.

Правда, занурена у свої мрії Тетяна цього разу не любується красою природи, щиросердечний біль цілком поглинув її.

Був вечір. Небо мерхнуло. Води

Струменіли тихо. Жук дзижчав.

Уж розходилися хороводи;

Уж за рікою, димлячись, палав

Вогонь рибальський.

И нарешті – осінь. Улюблена пора Пушкіна, буйство фарб дозрілої природи, час плідної творчому роботи, натхнення. Яскраві, насичені кольори радують око й душу, але в серце вже вповзає тривога – недовгий століття розквіту, сувора зима незабаром поглине цю прощальну посмішку природи:

Настала осінь золота

. Природа трепетна, бліда,

Як жертва, пишно прибрана…

От північ, Хмари наганяючи,

Дохнув, завив – і от сама

Іде чарівниця зима.

Образ осіни трагичен ще й тому, що сприймається очами Тетяни, почуття якої загострені до межі. Вона прощається зі своїми дівочими мріями, з улюбленими сільськими пейзажами. Дитинство скінчилося, її везуть “на ярмарок наречених”, а серце розривається від нерозділеної любові, безвихідності.

Природа в Пушкіна – мир гармонії, джерело внутрішнього спокою. Щиросердечний зв’язок із природою – ознака глибокої натури, неприйняття її – риса щиросердечної бідноти, обмеженості людини.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...


Природа в романі А. С. Пушкіна “Євгеній Онєгін”

Categories: Нові твори

Links