Романтизм іспанської літератури в епоху Эспартеро
Кортеси не зуміли скористатися сприятливими умовами 1812 і 1820 р., щоб залучити народ до справи революції за допомогою радикальних мір, але, чого не вдавалося досягти раніше, те успішно відбулося протягом десяти років, що випливали за смертю Фердинанда VII.
Скасуванням монастирів і всяких духовних громад, призначенням до продажу з торгів всіх великих володінь духівництва Мендисабал і його співробітники підрили до самого кореня основу старого порядку, завдяки такому перевороту сучасні ідеї проникнули в найглибші надра націй і зробили теперішнє
При уважному погляді на Пиренейский півострів після довгої громадянської війни, що тяжіла над ним в усі час регентства Христини від 1833 до 1840 року, і після трирічного правління Эспартеро (1840-1843), нас вражає надзвичайна моральна зміна, що відбулася у всіх верствах населення й наочно проявляється в момент проголошення повноліття юної королеви Ізабелли
Застій порушений тепер уже не на одній тільки поверхні, як в 1814 році, коли лише в головних містах, та й то деякі дерзали набудовувати своє життя на сучасний лад, a поруч незліченні маси коснели у своїй нерухомості,
Разом із внутрішньою зміною відбулася й зовнішня в самому костюмі іспанців. Вони відкинули перуки, індійські тростини, штани в обтягування, черевики з металевими пряжками. Всі старі моди зникли, змінившись більше простій, одноманітним одягом сучасних французів
Життя суспільства ще повна позбавлень, недолік матеріальних і розумових засобів відчувається всюди, але, принаймні, воно вже не животіє, a починає жити всіма фібрами
Такі різкі зміни в самих вдачах країни природно повинні відбиватися на її літературі, і дійсно, жоден з іспанських письменників тієї, епохи не залишається байдужим до загального руху, вони намагаються усвідомити його, аналізуючи й обговорюючи з усіх сторін
При цьому, зрозуміло, кожний дивиться на, що відбувається зі своєї особистої крапки зору: один жалує o минулому й не довіряє майбутньому; іншої із презирством відкидає традицію й з ентузіазмом привітає прогрес; але однаково визнають вторгнення нових початків і їхнє безсумнівне торжество над старими
Весь цей десятилітній період (1833-1843) не що інше, як природний розвиток зародка, винесеного Іспанією з її захоплення романтизмом в 1830 році; але такі моменти посиленого народного руху ніколи не піддаються характеристиці загалом, тому що вони представляють не певну фізіономію цілого, a безліч різноманітних діяльних сил і розумів, що прагнуть по різних напрямках
Обрати винятковим представником епохи якого не будь одного письменника й згрупувати довкола нього всіх інших – було б прийомом не вірним, що не підходить до дійсності. Хто, справді, міг сполучити в собі всі ідеї, всі надії й прагнення націй у пору її кипучої діяльності й виразити їх у всій повноті?
На нашу думку, найбільш яскравими літературними виразниками цього періоду іспанського життя є памфлетист Ларра й поет Эспронседа. Обоє вони повні того глибокого, жагучого обурення, яке спонукало Іспанію стряхнути із себе разом ярмо клерикалізму, що так довго тяжіло над нею всею вагою; для них обох була видна та безодня морального й розумового розтління, у яку занурювали іспанський народ його духовні й політичні керівники. Але смерть занадто рано віднесла обох, коли їх молоді, гарячі сили ще не встигли зміцніти й зрівноважитися зрілим судженням. От чому у всій Творчості цих письменників немає ні виразно сформованих ідеалів, ні повчань, ні вказівок для їхніх сучасників, – і нічого, крім скептичного духу заперечення. Вони лише протестують і руйнують у той час, коли справу критики уже кінчено, і на черзі коштує інше істотне завдання, – і согласить корінні національні почуття й вірування сприйнятливого народу з усіма відкриттями науки, з усіма вимогами розуму
Чи Найдеться в літературі даного періоду, хоча один діяч, перейнятий свідомістю цієї нагальної потреби й досить сильний, щоб дати вірний напрямок своїм співвітчизникам у їхньому тривожному шуканні прямого шляху? Ні, серед представників іспанської думки, у пору її неясного шумування, ми не знаходимо жодного, задовольняючій такій вимозі. Всі письменники, яких нам має бути назвати, і скептики, і еклектики, і католики, і класики, і романтики, самі є лише більш-менш вірними відгомонами суспільства, виразниками його нестійких ідей, прагнень і почуттів, але, жоден не в силах привести їх у стрункий порядок і направити до єдиної, розумної мети. Залишаючи суспільну думку бродити потемки, у якімсь опівнічному тумані, його покликані вожді не виконали свого призначення й тим прийняли на себе відповідальність перед майбутнім за всі наслідки цих розумових коливань
Але, якщо письменники того часу й не відрізняються ні логічністю, ні глубиною, ні силою думки, за те майже все прагнуть розширити свою творчість, не обмежуючись тісними рамками якого не будь спеціального роду літератури, як це буває большею частиною в періоди її занепаду. За деякими виключеннями, вони скоріше вдадуться в протилежну крайність, тому, при оцінці їхньої діяльності, виявляється непридатної звичайна класифікація на поетів, прозаїків і проч. Тут буде вірніше інший розподіл, згідне з висотою положення, займаного в суспільстві кожною групою, і ступенем її значення в ньому, – і тим більше, що це наївно-наївно-перебільшене почуття власного значення сильно впливало й на розумовий склад самих письменників, і на характер їх добутків
Отже, ми займемося послідовно трьома групами: літераторів-аристократів, літераторів, що були в ролі політичних діячів, і, нарешті, літераторів за професією, — тих, кому розумова творчість, крім інших цілей, служило й засобом кжизни.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)