Романтизм і реалізм: подібні риси – ДОБА РЕАЛІЗМУ В ЄВРОПЕЙСЬКІЙ ЛІТЕРАТУРІ
ІЗ ЛІТЕРАТУРИ РЕАЛІЗМУ
ДОБА РЕАЛІЗМУ В ЄВРОПЕЙСЬКІЙ ЛІТЕРАТУРІ
Романтизм і реалізм: подібні риси
Потрібно ще раз підкреслити, що хоча романтизм і реалізм становлять дві стадії еволюції художнього процесу ХІХ ст., їх не можна розглядати суто послідовно і стверджувати, що коли закінчився романтизм, тоді почався реалізм. Адже романтизм і реалізм народжені в ХІХ ст. новою історичною й естетичною ситуацією. Іноді вони йшли послідовно, іноді – паралельно, а іноді й перепліталися. Тобто реалізм ХІХ ст. не відкидав (або не повністю відкидав)
Для реалістів (як свого часу для романтиків) принципово важливою була як правдоподібність і точність деталей, так і вірогідність “обличчя епохи” у цілому. Ось тут і знадобився реалістам
Окрім того, письменників-реалістів цікавило відтворення внутрішнього світу персонажа. Зобразити зовнішність героя, його портрет – одяг, обличчя, статуру (що й робили романтики, згадаймо пишні портрети Ровени й Ребекки в історичному романі В. Скотта “Айвенго”) – було значно легше, однак зовнішність людини часто буває оманливою. Французький письменник-реаліст Стендаль висловив парадоксальну думку: “Невимірно легше мальовничо зобразити одяг якогось персонажа, аніж розповісти про те, що він відчуває, і примусити його розмовляти”. Здавалося б, хіба письменник, беручи до рук чистий аркуш, не є повноправним хазяїном як усього художнього твору, так і долі конкретного героя? Хіба він не може вкласти до вуст своїх персонажів усе, що хоче сказати сам? Виявляється, що не може. Йому треба саме “примусити” їх говорити, бо в реалістичному творі конкретна особа може розмовляти тільки так, а не інакше. Вольтера, наприклад, не обходило те, що й дикун Простак, і цивілізовані французи розмовляють однаково. А вже Ф. Достоєвський індивідуалізує мовлення героїв роману “Злочин і кара” дуже чітко. За їхніми висловлюваннями відразу зрозуміло, хто перед нами – освічений дворянин чи напівграмотний міщанин.
З одного боку, у душу, у внутрішній світ людини начебто й не заглянеш, а з іншого – без знання найпотаємніших глибин і куточків цієї душі не вмотивуєш її вчинки, характер, долю. Що ж мали робити реалісти? Потрібно було шукати нові художні засоби, перевтілюватися у свого персонажа, що вони з успіхом і робили. Дар їхнього проникнення в психологію героїв іноді межує з ясновидінням. Недаремно ж кажуть про особливий психологізм літератури реалізму. Іван Франко відзначав, що це прагнення реалістів (згодом його продовжили й модерністи) нагадує намагання висвітлити таїну душі персонажів зсередини ніби чарівною лампою.
Реалізм (латин. realis – речовий, дійсний) – напрям у літературі та мистецтві, що набув розвитку в 1830-х роках спочатку у Франції, а в ХІХ ст. поширився по всій Європі й Америці. Основоположним для реалізму став принцип відповідності мистецтва реальній дійсності. Ключовою його проблемою є взаємовплив людини й середовища, а також вплив конкретної соціально-історичної ситуації на формування особистості.
Письменники-реалісти приділяли велику увагу зображенню душі персонажа, його характеру, мотивації вчинків, бо інакше втратили б внутрішню логіку розвитку образів. Ось тут їм і стали в нагоді відкриття й знахідки романтизму у сфері зображення душі персонажа, зокрема її суперечливостей, які так приваблювали романтиків з їхнім прагненням відтворення “поетики контрастів”.
Отже, можна зробити загальний висновок, що реалізм зародився в надрах романтизму і на певному етапі вони досить “мирно співіснували”, обмінюючись відкриттями та здобутками. При цьому багато письменників (О. Пушкін, М. Лермонтов, М. Гоголь, Т. Шевченко та ін.), які згодом стали тяжіти до реалізму, починали свій творчий шлях саме як романтики, отримавши в ньому добрий “мистецький вишкіл”.
(2 votes, average: 4.50 out of 5)