Романтичний ідеал національного визволення та свободи в ранній ліриці Павла Тичини
Початок XX століття в українській літературі ознаменувався появою цілого сузір’я талановитих поетів. У ньому яскравою зіркою засяяло слово П. Г. Тичини. Це самобутній, незвичайний, складний поет. Максим Рильський відзначив, що найкраща характеристика Творчості Тичини у виразі – “музична ріка”, що “Тичина і пісня – брат і сестра”, що для нього слово “співець” – найприродніший епітет. Сьогодні ми говоримо про неоднорідність поезії Тичини – не завжди рівної, часто суперечливої, здушеної гнітючими силами тоталітаризму.
Буде бій
Вогневий!
Сміх буде, плач буде…
Перламутровий…
Подібні настрої і романтичні
Йду в простори я, чулий, тривожний
(Гасне день, облітає, мов мак).
В моїм серці і бурі, і грози,
Й рокотання – ридання бандур…
Образ тополі, такий поширений у народнопоетичній творчості, у цьому вірші символізує високість людського духу, його поривання до щастя.
Гордо звучить патріотичний мотив у віршах Тичини “Україно моя, моя люба Вкраїно”, “Не раз ти бував у наших краях”. Саме з рідною землею пов’язані Думи, мрії сподівання ліричного героя. Як син любить свою матір, так юнак любить свою Україну:
І сили свої всі я їй віддаю,
Їй пісні складаю, веселі, сумні-
Інші настрої у циклі віршів Тичини ” Скорбна мати “, що відноситься до 1917 – 1918 років. Це уболівання патріота за долю України, її майбутнє, ідею національного відродження, сповнені обурення і відчаю від лицемірства, підступності й сваволі “партійноборчих породіль”, трагічного пафосу, який, здається, неможливо втілити у словах, бо це – зойк, крик зраненої страшними картинами голоду і громадянської війни людської душі.
“Скорбна мати” відзначається особливим трагедійним звучанням. У його створенні важливу художню роль відіграє біблійний образ Божої матері. В уяві поета він багатоликий: це і реальна жінка (можливо, мати П. Г. Тичини), і велика страдниця – мати Ісуса, це й розтерзана мати-Україна.
Вражаючими деталями малює автор картину звиродніння, загибелі, пустки у краю, де не стихає братовбивча війна: “в могилах поле мріє”, “буяє дике жито”, Жито, що в народній творчості є символом життя, переосмислюється поетом і стає алегорією руїни, краху. Але страшніше за “дике жито” розрухи – моральний, духовний злам людини. Тому-то єство матері сповнене болем, сумом, скорботою, тому такою гіркотою наповнені її слова:
Не буть ніколи раю У
Цім кривавім краю.
Поет, який щиро радів “золотому гомону” національного звільнення рідного народу, у таких же потужних регістрах відтворив його руїну.
Образ гаю, що був улюбленим образом поета у збірці “Сонячні кларнети”, переосмислюється поетом. У гаю буяло життя, Природа мінилась і переливалась звуками, кольорами, барвами. Все чекало на краще, “се було сповнене радості, життя. Та громадянська Війна навіть цей символ поставила з іншим знаком. Гаї стали символом “кривавого часу”: “взялися кров’ю поле і гаї”.
Та, попри всі страшні і криваві реалії того часу Тичина зумів зберегти віру у краще, у те, що країна не вмре:
Гей, народе! Будеш жити! А
Я ж матір не забуду!
Україні, її люду Хочу вічно я
Служити.
Я не можу сказати тепер, познайомившись із творами циклу “Скорбна мати”, що поезія Тичини повністю оптимістична і життєрадісна. Йому, як і його улюбленій Україні, судилася нелегка доля. Та його, вірші люблять і цінують читачі, і не тільки в Україні, а й у всьому світі.