Роман Олександра Бєляєва “Людина-амфібія”
Роман Олександра Бєляєва “Людина-амфібія” з’явився в 1928 році. Однойменний фільм – через тридцять чотири роки. Книга написана в рік офіційного народження звукового кіно. Фільм знімався в ту пору, коли знімальна техніка вже освоїла морські глибини. Бєляєв склав сумну утопію, у якій мотиви відкриття нових життєвих просторів римувалися з животрепетною темою синтетичної людини. Ласі до наживи обивателі тягли сальні щупальця до відкриття доктора Сальватора, лютовали спецслужби, прогресивний журналіст Ольсен бився об стіну мовчання
Наприкінці двадцятих особливою романтикою наділялося позитивне знання соціального майбутнього. Початок шістдесятих було епохою романтичного сьогодення. Тлумачили про фільми й “ліриках”, про те, чи варто відправлятися на Марса, брати із собою гілочку бузку й цитувати напам’ять рядок Аполлінера. У моду входить все тендітне,
У нас глибоководний культ перегукувався із суворою поезією самітності. За три роки до “Людини-амфібії” на “Лєнфільмі” зняли “Останній дюйм”, у якому Микола Гаків на смерть бився під водою з акулами-людожерами. Ще через кілька років уява радянських глядачів назавжди вразить сцена підводного похорону із франко-італійських “Шукачів пригод”, коли під переливчастий вокаліз тіло Джин Шимкус повільно опуститься на дно. Так аж до кінця вісімдесятих, до “Блакитної зірки” Люка Бессона, що пірнув відпочити на півпуті з паризької підземки до американського екрана.
Не менш экзотичнИм середовищем, чим хмари або товща вод, для радянського кіно був закордон. Конструюючи її, радянське кіно завжди сідало в калюжу. Париж, знятий у Львові, або Таллин, загримований під Берлін, незмінно видавали рукоділля й кустарщину. “Людина-амфібія” виявився в числі деяких фільмів, де закордон вийшов без поддавков і стильно. Південне портове місто, темно-синє небо, яскраве сонце й пил, довгі жаровні й маленькі крамнички, що майже пахнуть із екрана ваніллю, імбиром і тютюном, не були потугами на копію асфальтових джунглів або марною спробою підглядіти в щілинку залізної завіси. Марсель, Алжир, Лісабон? Може бути, Маракайбо або Джорджтаун? Або Касабланка? А найімовірніше Зурбаган – столиця мрії, примарне місто, придуманий і занесений на карту шістдесятих Олександром Гріном. В екранному варіанті “Людини-амфібії” Грін начебто й впрямь переписав Бєляєва. І не тільки тому, що що зіграла Гуттеэре Настасія Вертинская за рік до цього знялася в ролі Ассоль із “Червоних вітрил” (ще через два роки вона стане Офелією у козинцевському “Гамлетові” і остаточно затвердить себе як муза шістдесятих). Бєляєв складав соціальні утопії, Грін придумував утопії чутливі. Тобто дозволяв почуттям стати тим, чим вони могли б бути, остаточно порвавши з реальністю. На початку шістдесятих два міфи зрослися воєдино. Романтична історія чужинця, пустельника й ізгоя стала не менш романтичною історією любові, оглушливою мелодрамою з фантастичним допуском. Задовго до мильних опер у ній було вигадливе тропічне середовище, море, сонце, ловці перлин, нічні шинки, класна балада Андрія Петрова про те, що “краще лежати на дні”, і знамениті буги-вуги “Агов, моряк, ти занадто довго плавав!”. Притча про нетерпимість стала більше схожої на жанровий фільм.
Професор Сальватор став шляхетним батьком, нудновато-положительний Ольсен – другом-наперсником, а жадібний Дон Педро – розкішним лиходієм. Неправдоподібно прекрасний Володимир Коренев дотепер змушує згадувати Рудольфа Валентині – у своєму земному втіленні людина-риба приніс на наш екран образ волоокого латинського коханця. Його лускате вбрання, що передбачило примхи поп-артовских кутюрье, волав до океану й до космосу – не випадково в костюмі Іхтіандра грав одне зі своїх останніх шоу Сергій Курехин. Вільний цивільний костюм і недбало зав’язана бандана точно вказували на походження образа. Збиткове чудо доктора Сальватора, сріблотілий Іхтіандр у світі виявляється “золотим хлопчиком”, вільним від осоружних умовностей. Він не знав ціни грошам, але гроші в нього були. Облагодіяний рибалка волав: “Божевільний мільйонер!” І це була суща правда, тому що тільки безладні багатії можуть купатися у вуличних фонтанах і розплачуватися мокрими списами грошей.
Диктаторові стилю Дэвиду Боди знадобилося більше десяти років, щоб усвідомити близькість інопланетянина й плейбою. Іхтіандр був і тим і іншим з тією же легкістю, з якою міняв убрання. До того ж Володимир Коренев чи виявився не першим радянським актором, який почали знімати як відверто цукеркового жанрового красеня. Всі герої “Людини-амфібії” були взагалі дивно, фантастично гарні – эталонно-шестидесятнические ока Вертинской, сива грива Миколи Симонова, різкі вилиці й еспаньйолка Козакова дали фільму щось більше, ніж життя. Вони дали йому стиль. Що стосується скафандра й шолома-плавця, і тут ексклюзив можна заперечувати. У другій половині п’ятидесятих американець Джек Арнольд запустив класичну киносерию “Чудовиська чорної лагуни”, де плаваючий монстр разюче нагадує нашого Іхтіандра. Різниця лише в тім, що тамтешній жабродишащий заплутався в інстинктах і душогубстві, а наш підняв із дна перлове намисто романтики й волі. Чи можна сказати, що по цю сторону “залізної завіси” жилося веселіше? Невідомо. Однак тільки в рік виходу “Людину-амфібію” подивилися шістдесят п’ять із половиною мільйонів глядачів.
(2 votes, average: 3.00 out of 5)