Відображення національної самосвідомості героїв у творах Олександра Довженко
Щоб не створював Олександр Довженко, виконуючи блюзнірські партійні замовлення, він залишався українцем. І герої його добутків також були українцями – більшими й малими, людьми, які усвідомлювали свою беззастережну відданість рідній землі під час отруєних фальшивих радянських гасел про злиття націй. Самобутні фігури українців, зображені в киношедевре “Земля”, приголомшили мир. У фільмі й дотепер вражають сцени в будинку Билоконя, шаленство Фоми, що вкручується в землю, як хробак, кадри з нареченою тракториста Василя, що, порвавши
А літні в “Землі” та й у попередніх фільмах – це поетичне втілення споконвічних народних традицій. В “Землі” виникає у всій повноті наша Україна, потужний пульс життя якої проходить крізь серця селян, крізь небесну зливу світла, що їх опромінює й дає їм джерельну силу. “Весь ясний соняшниковий мир, – читаємо в сценарії, – стояв нерухомо, начебто хор гарних дітей, які підняли у висоту свої радісні особи. А над “особами” тихо снували покинуті дідом золоті бджоли”. Велична українська кіно-епопея була визнана самими вимогливими критиками
“Ой Бог мій! Що ж воно буде з нами?”. З “нами” – це з її родом, з рідним селом, з усією Україною. Олеся любить свій край і її патріотизм не декларативний. Схоплена по дорозі в Німеччину втретє й думаючи, що приходить її остання мить, дівчина з роду Запорожців благає: “Дайте мені хоча жменя землі. Прошу вас. Рідна земля моя”. Самим трагичним жіночим образом повести є образ Христі Хутірної, тому що її привселюдно в партизанському загоні судять за щирість і правду – за добре слово про свого чоловіка, італійського офіцера. За те, що вона не зробила жодного злочину, її, чималу жінку, обізвали самими брудними словами – “повією”, “підстилкою”… і “націоналісткою”.
Олеся й Христя – два основних компоненти образа України: перша – її поетична душа, а друга – її трагічна доля. Якщо красу й ніжність України оспівано в образах дівчин і матерів, то її силу й мужність втілено в чоловічих образах, головним чином, в одній сім’ї Запорожців – Лаврине, главі роду, і п’ятьох його синах – Романові, Іванові, Савке, Григорії й Трохимові. Запорожці – люди працьовиті, стійкі, веселі й горді. Коли гордому Савке під час нальоту німецьких літаків радять падати, він начебто знехотя відповідає: “А с чого б мені падати? Ідемо на війну й будемо від першої бомби падати?”. Автор недарма виділяє образ Лаврина Запорожця, перед яким – козацькі традиції, а в ньому й за ним – його рід, його п’ятеро синів. Виданий поліцаєм, схоплений фашистами, Лаврин не втрачає мужності, з більшим достоїнством розмовляє з катом. Силу він черпає в ненависті до окупантів:
– Ти страждаєш? – Немає. – Чому? – Я тебе ненавиджу
Як атлант, як Антей, бореться Лаврин з начальником поліції, і беззбройний перемагає збройного. “Вони били один одного важкими й іржавими уламками своєї важкої історії”. Лаврин і справді був людиною козацького загартування: не тільки сам виграв битву за своє життя, а й запалив спрагою волі всіх інших у концтаборі: “Піднімайтеся, хто сильний і сміливий. Хто жити хоче, вилазь із могил!.. Ні кроку назад. Уперед!” і відбулося чудо: “Такого ще не бачив ні український місяць, ні зірки. Запорожець один знищив половину ворожих автоматників… Він виводив людей на волю”. Написано це в дусі кращих традицій нашого народного епосу. Історичних пісень і дум. Читаєш сторінки, присвячені Лаврину Запорожцеві, – і перед тобою росте й росте чи ледве не Прометеевская фігура, схожа на Байду, Сирко, Наливайко, Богуна, Тютюнника. Під стать Лаврину і його сини, особливо – Роман. І вмираючи жартує – це сказано про українця. Найбільше в повісті жартує розвідник Мина Товченюк. У гестапівських катівнях на грізне питання:
“Де партизан Запорожець?” – відповідає: “Де кущ, там і Запорожець, де ліс, там і тисяча”.
И не тільки жартує, граючи словами, а діє з гумором. Пійманий і наведений у штаб, він зумів залізти на піч і відтіля все вислухувати. Під час переполоху Мина міг утекти, але взяв та й повернувся знову на піч, тому що, мов, ще не все вивідав. Міна жартує навіть під шибеницею, присуджений до смерті, сміло всіляко обзиває німців. Коли ж у село ввірвалися партизани, Мина знявши петлю, почав по-хазяйськи складати мотузку. Так в образах Запорожці, Кравчини, Бесараба ожила в нашій літературі славна козацька перемога. Творчість Довженко переконує, що існує патріотизм, що значно глибше декларацій і гасел, він – у генетичній пам’яті мозолистих рук трудівника-хлібороба
(2 votes, average: 5.00 out of 5)