Роль прогресу в романі “Янки дворі короля Артура”
Про прогрес і хотів сказати Твен в “Янки з Коннектикуту”, Хенку спочатку все здається диким у тій країні, куди він потрапив, Але освоюється наш герой у цьому вигадливому королівстві досить швидко. І переконується, що ці кельти на перевірку майже такі ж, як американці, тільки вони сильно відстали від сучасних віянь
А може, не так уже й сильно? У них рабство, але адже й в Америці зовсім недавно було рабство, і каравани невільників, і бичі доглядачів, і розлучені сім’ї, загалом, всі ті жорстокості, які потрясли Хенка, коли волею авторської
У них діти розважаються грою в шибеницю, тільки адже й американські однолітки Тома й Гека забави заради грали
У них сусіди людини, що бежали з темниці, куди він був кинутий по сваволі феодала, скопою допомагають ловити цього бідолаху, і Хенк обурюється подібною низькістю й боягузтвом, Але відразу він згадає, що в недавню Громадянську війну білі бідняки з Півдня “ліпили рушниці й проливали кров свою за го, щоб не загинула установа, що їх же л принижувало”.
И, надивившись таких от лиховісних збігів, Хевк скаже з досадою: Право, іноді хочеться повісити весь рід людський, щоб покласти кінець цієї комедії”.
Незабаром подібні настрої – дуже похмурі, безпросвітні – почнуть всі частіше відвідувати Твена, докорінно змінивши відношення до нього співвітчизників, що не дізнавалися колишнього гумориста. Поки це ще не сама заметяая нота. Але для “Янки з Коннектикуту” вона не випадкова. Адже Твен прагне зрозуміти щиру міру й щиру ціну прогресу. І виходить, що про прогрес не можна судити, маючи на увазі, подібно Хенку, одні лише технічні нововведення, начебто залізниці між Лондоном і столицею Артура Камелотом або пароплавів, що поплили по Ті травні перед здивованими поглядами людей VI століття. Ні, прогрес – це насамперед здатність людини нарешті-те дозволити венна суперечка гуманності й нелюдськості так, щоб у всіх сферах життя восторжествував справжній розум, перемогло справжнє добро. А якщо так, го за тринадцять сторіч, що розділяють артуровскую Британію й Америку часів самого Твена, людство просунулося по шляху прогресу зовсім незначно, Навіть, мабуть, і зовсім нічого не досягло,
Тому й не вдається задум Хенка заснувати республіку американського зразка на місці феодальної монархії. На відміну від його, піддані короля Артура не можуть прозрівати хід історії. Їхнього подання про республіку неясні, але, вникаючи в проекти янкі, уже й вони осягають, що в прийдешній республіці нікуди не дінеться, а лише змінить свій вигляд “позолочена меншість”, якому належить вся влада. І рабство теж збережеться, нехай в іншій формі. І про людину всі так само будуть судити не по його особистих якостях, а по його чині, рангу й багатству. Зникне аристократія, не такої всесильної стане церкву, але всього цього занадто мало, щоб канули в минуле несправедливість і гноблення й щоб людина відчула себе по-справжньому щасливим
И Хенку залишається: лише гірко ремствувати на відсталість і тупість жителів аргуровского королівства, іменуючи народні маси чередою овець, не здатних зрозуміти власне благо, а потім з тугою спостерігати, як валить; фундамент цивілізації, зведений його стараннями. Записки янкі обриваються на півслові. Автор, що видає себе лише за видавця й коментатора цього рукопису, вручеешой йому забавного виду незнайомцем, якого він зустрів, оглядаючи в Англії колекції одного історичного музею, обмежується дуже коротким описом останніх годин перебування Хенка Моргана на землі. У передсмертному маренні янкі називає імена своїх супутників по мандрівках у королівстві Артура. Який точний штрих! Хенк знову переборов час і повернувся у свій Хартфорд, але душа його залишилася в тім самому середньовіччі, що так проклинав діловитий і винахідливий механік-американець
Видимо, щось зламалося в його струнких і недалеких поданнях про цивілізацію, прогрес, демократію, щасті. Видимо, після своєї таємничої пригоди він по-новому глянув на звичні йому з дитинства порядки – і, сам це не до кінця усвідомлюючи, потягнувся до іншої епохи, до інших берегів, до життя, зовсім не схожої на американську буденність. Вона нічим не краще, це інше життя, воно грубо, жорстока, примітивна – від Твена дивно було б очікувати романтичних подихів про золоті часи лицарства. Просто прямий контакт двох далеких друг від друга епох, що здійснюється на сторінках “Янки з Коннектикуту”, оголив недосконалість реальної американської дійсності й ілюзорність здійснень, який так пишалися американці, подібно твеновскому героєві
Але адже відірватися від цієї дійсності, перенесучись у колишнє століття, можливо лише в казці. А казка кінчається на останніх сторінках книги, залишаючи Хенка перед особою проблеми, для нього нерозв’язної. Реальність Хартфорда йому нудна й тяжка. А пригрезившийся двір Артура вже неповернутий. І, говорячи словами Твена з підготовчих записів до роману, янкі “втрачає всякий інтерес до життя… задумуючи самогубство” .
Отож невесело завершується книга, спочатку казавшаяся тільки ще однією дотепною пародією на ходячі нісенітні ідеї. Працюючи над нею, Твен шукав відповіді на сложнейшие питання, які ставить перед людиною життя, і відповідей не перебувало – у всякому разі, таких, які б його задовольнили. Але Твен був не з тих, хто готовий легко капітулювати, зштовхнувшись зі справжньою складністю й навіть із драматичною полярністю взаємовиключних початків, які, однак, сполучаються й у реальності, і в самій людській свідомості. Він хотів пояснити навколишній світ, добравшись до його сутн, і він вірив, що у світі не висихають безкорисливість, самовідданість, доброта, спрага справедливості, не гасне щира людяність. І в цьому його теж переконувала історія
(1 votes, average: 5.00 out of 5)