РОДЕ НАШ КРАСНИЙ

Кожна людина повинна знати свій рід, своє коріння, витоки національної культури. Про надзвичайну важливість історичної пам’яті народу, значимість духовного зв’язку поколінь складено пісні, написано вірші.
Українська народна пісня
У полі калина,
У полі червона
Хорошенько цвіте.
Приспів
Ой роде наш красний,
Роде наш прекрасний.
Не цураймося, признаваймося –
Небагацько нас є!
Що перший цвіточок –
То рідний батенько,
Хорошенько цвіте.
А другий цвіточок –
То рідная ненька,
Хорошенько

цвіте.
А третій цвіточок –
Рідна сторононька,
Хорошенько цвіте.
ГАННА ЧУБАЧ
Я долі дякую
Я долі дякую, що виросла в селі
Та ще в сім’ї подільських хліборобів.
Батьки мої і прадіди мої
Ніколи не цурались
Свого роду.
Я людям дякую, що чесними були.
Коли по правді жити научали.
Узявши з серця їхнього снаги,
Я добре знаю,
Де мої причали.
Мабуть, тому, що бавили мене
Робочими і щирими руками.
Моє життя небесне і земне.
Як журавлина пісня
Над полями.
Тривалий час українцям прищеплювався комплекс неповноцінності, меншовартості. Замовчувалися цілі сторінки нашої історії, знання яких могло зруйнувати стереотипи столітньої давності, за якими українці нібито не здатні мати своєї держави, першокласної літератури, науки, мистецтва. Жах наводили слова “український буржуазний націоналіст”, якими характеризували справжніх патріотів своєї землі, що одночасно були й великими інтернаціоналістами.
Уважне вивчення історії й культури нашого народу допомагає руйнувати усталені імперські стереотипи. Ось що пише літературознавець Василь Яременко:
“Ще в XVII столітті Україна, виборовши державність у результаті багаторічної національно-визвольної боротьби проти татаро-польських поневолювачів, була покрита мережею шкіл, в яких вчили живою українською і церковнослов’янською мовами. Освіта і культура народу стояли дуже високо. Арабський мандрівник і вчений, син антіохійського патріарха Павло Алеппський (Булос аль Халебі), проїхавши 1652 р. Україною, писав: “Від міста Рашкова і по всій землі… козаків, ми помітили прекрасну рису, що розпалила наш подив: всі вони, за винятком небагатьох, навіть більшість їх жінок і дочок, уміють читати і знають порядок церковних служб і церковні співи, крім того, священики навчають сиріт і не залишають їх тинятися на вулиці невігласами”.
Цікаво, що більшість козацьких воєначальників і навіть чимало рядових козаків дістали освіту в Києво-Могилянському колегіумі або ж і в європейських університетах і почували себе сильними не тільки в бою, а й у науках, у латині та філософії. Київська академія давала не лише добру світську освіту, але й високе патріотичне виховання. Тривалий час це був єдиний виший учбовий заклад України та й усього православного Сходу. Сюди їхали вчитися з Петербурга й Москви, Білорусії й Польщі, Молдавії та Румунії, Болгарії, Сербії, Греції й Близького Сходу.
Вихованці Київської академії за царськими указами розсилалися по всій імперії. їх призначають у російські посольства майже всіх країн, запрошують для роботи професорами у вищих школах Сербії, Угорщини, Чорногорії. Так, у Московській слов’яно-греко-латинській академії у роки навчання там Ломоносова всі вчителі були з Києва, і пізніше, з початку XVIII століття і протягом наступних сорока років, тут усі протектори, ректори та їхні помічники – префекти та професори – були вихованцями Київської академії”.
У статті “Шануймо ім’я своє”, надрукованій у журналі “Україна”, Сергій Лащенко наводить такі цікаві факти: “З давніх-давен існує закономірність: справжній патріот своєї землі – завжди інтернаціоналіст.
Микола Гулак – соратник Т. Г. Шевченка, діяч Кирило-Мефодіївського братства, був у засланні, кінець життя провів у Грузії та Азербайджані, вивчив грузинську мову, всіляко відстоював її, коли вона зазнавала утисків, знав також і азербайджанську.
А хіба можна не згадати українця з Білгородщини Василя Єрошенка (сліпого з чотирьох років), який став не лише відомим есперантистом, а й писав твори японською і китайською мовами, був засновником бірманської фольклористики (у Бірмі йому поставили пам’ятник, а от у Києві чи Львові такого пам’ятника досі немає), писав також казки чукотською мовою, розробив туркменську абетку для сліпих, визнану за найкращу з усіх, складених до нього.
Чи багато хто знає нині про українця Георгія Гуцу, більше відомого під псевдонімом Юрій Венелін (1802- 1839). Він – перший дослідник історії болгар, поневолених на той час Туреччиною. Під впливом його досліджень у Габрово було відкрито перший навчальний заклад, де всі предмети викладалися болгарською мовою.
Недовго прожив наш земляк, лише-37 років. Болгари встановили йому пам’ятник на місці поховання в Москві з написом: “Він перший нагадав світові про забуте, але колись славне і могутнє плем’я болгар”.
Болгарський революціонер-демократ Любен Каравелов писав, що Ю. Венелін “навчив болгарина цінувати своє ім’я і гордитися своєю гідною поваги народністю”. На думку болгар, Ю. Венелін належить до числа тих учених, спадщина яких має міжнародне значення.
Дивно, що ні в пресі, ні в букварі, ні в підручнику з російської літератури не знайшлося місця для коротенької згадки, що перший у світі пам’ятник О. С. Пушкіну (за межами тогочасної Росії) було збудовано саме в Західній Україні – в селі Заболотівці”.
У Києві давно живе і плідно працює поет, перекладач Рауль Чилачава. Його виступи часто закінчуються оплесками: Чилачава досконало оволодів українською мовою, багато робить для взаємозближення культур українського і грузинського народів. У його серці гармонійно поєдналися любов до рідного краю – Грузії – і пошана до України, що стала поету близькою і дорогою:
Писав, як жив, – то з радістю, то з болем,
І сумніви, і муки вже позаду.
Мов садівник іде в росі по саду,
Не кваплячись іду вкраїнським полем.
Благослови мою кохану, доле,
Жени від неї тугу і досаду.
Хай, як лоза, цвіте і після граду,
Хай гріє навіть сонце охололе.
Не треба труб, і слів гучних не треба,
Мені б лише наснаги і любові,
Щоб на папір – гнучкою в’яззю літер.
Молитва це, благання це – ведреба*,
З душі моєї і моєї мови
В твою вкраїнську мову перелите.
* Ведреба – грузинською мовою “благання”.
Грузинський поет-перекладач пише теплі слова про Україну і и народ, а український письменник Станіслав Тельнюк у вірші “Давид Гурамішвілі” славить відданість поета Гурамішвілі рідній грузинській землі. Автор знаменитої поеми “Давитіані” багато років прожив на чужині, в Україні, але не зрадив пам’яті предків, не забув материнської мови. Так у житті і творчості цих людей гармонійно переплелися патріотизм й інтернаціоналізм, пошана до свого роду і до інших народів.
СТАНІСЛАВ ТЕЛЬНЮК
Давид Гурамішвілі
А він би міг осмуту й горе
Забить молитвами й плачем.
А він би міг забути гори.
Де навіть сонце по плече.
Де висне місяць, мов підкова
На вороному скакуні..
А він би міг забути мову,
Забути мамині пісні
І здатись долі непривітній,
І мовчки впасти їй до ніг..
Упасти – й згинути безслідно..
. І він би міг..
А Він – не міг!
“Учітесь, читайте, і чужому научайтесь, й свого не цурайтесь”, – закликав багато років тому Тарас Шевченко. Лише той, хто виконує цей заповіт, має праве називатися справжньою людиною, справжнім митцем.
Про людяність і благородство духу М. М. Коцюбинського розповідає літературознавець Михайлина Коцюбинська:
“Пригадую, десь у 60-х роках, коли почався рух кримських татар за реабілітацію свого народу й повернення його законних прав, до мене прийшли двоє – хлопець і дівчина. Спочатку я навіть здивувалася, коли вони сказали, що знайшли мене саме як родичку Коцюбинського. Тоді я вперше від них почула, що ім’я і твори Коцюбинського широко знані й люблені в середовищі кримських татар – тих, хто не забув свого роду-племені. Адже ніхто з інонаціональних письменників не змалював їхнього народу з таким розумінням, з такою любов’ю, на такій мистецькій висоті. “В кожному нашому національно свідомому домі є портрет Коцюбинського і його твори”, – сказали мені. Що ж, письменник заслужив на таку честь – і не тільки серед кримських татар”.
1987 р. в США помер відомий дисидент і правозахисник генерал Петро Григоренко. Не з власної волі опинився і помер на чужині цей видатний українець. Відмовившись від блискучої кар’єри, Григоренко обрав тяжкий шлях боротьби за права людини. “Для нашого народу він був більше, ніж друг”, – сказав про нього колишній політв’язень, близький друг Мустафа Джемільов. Відстоюючи право кримських татар народжуватися, жити і вмирати на землі предків, генерал Григоренко водночас боровся і за свободу для всіх народів імперії. Таке система не прощала.
Дружив із кримськими татарами і захищав їх Станіслав Тельнюк. Серію сталей на захист знедоленого народу надрукував Орест Корсовецький, а бандурист Остап Кіндрачук виконує кримсько-татарські народні пісні.
“Нам, українцям, є чим пишатися”, – стверджує дослідник Сергій Лащенко. Наведені ним у статті “Український патріотизм. Міжнаціональні конфлікти чи гармонія?” факти переконливо засвідчують: українці зробили видатний внесок у духовну скарбницю людства:
“Згадайте: українців обирали. вождями індіанських племен у Північній Америці, українки були королевами на екзотичних тихоокеанських островах, сліпі з дитинства діти нашого народу, мандруючи світами (як Василь Єрошенко), вивчали по кілька іноземних мов, ставали класиками літератур цих народів, безрукі від народження (Гнат Шило) ставали непересічними художниками…
1918 р. в українській гімназії вивчали сім мов (у царській – п’ять). От вам і націоналізм! А ставлення в УНР до єврейської мови засвідчує той факт, що до 1918 р., окрім як на державному кредитовому білеті вартістю 100 карбованців, ніде в світі на жодному державному банкноті не писали по-єврейськи. От вам і антисемітизм! Наголосимо: українці виявляли найбільшу терпимість до інших народів і максимально сприяли їм саме в ті періоди своєї історії, коли були сильними і, хоча б відносно, незалежними.
“Грізним козаком” прозвали американці українця Василя Турчина. Він став генералом Північної армії, що вела справедливу війну проти рабовласницького Півдня. Найдовіренішою особою Симона Болівара, що воював за визволення Латинської Америки від іспанського колоніалізму, був підполковник Михайло Скибицький, наш земляк із Поділля.
Особливо вагомий внесок зробили українці в суспільно-політичне і культурне життя Канади. Саме вони стали творцями так званої політики мультикультуризму, що гарантувала вільний розвиток мов і культур усіх етнічних груп Канади. Саме на Конгресі українців Канади ця політика була офіційно проголошена її прем’єр-міністром. Своєю ревністю до збереження мови і культури українці Канади зажили собі не ворогів, а друзів, здобувши повагу англійців, шотландців, євреїв, поляків, німців.
Варто зазначити, що державні установи Канади охоче запрошують до себе українців – випускників університетів, бо ті здавна мають репутацію працелюбів, добре володіють обома державними мовами – англійською і французькою, не забуваючи, звичайно, і своєї”.
Берегти, плекати пам’ять роду і народу, шанувати батьків і Батьківщину закликають у своїх творах українські письменники.
ГРИГОРІЙ СКОВОРОДА
“Русь не руська бачиться мені диковинкою, подібно тому, коли б народилася людина з риб’ячим хвостом або з собачою головою. Всяк мусить пізнати свій народ і в народі себе. Чи ти рус?.. Будь ним… Чи ти лях? Лях будь. Чи ти німець? Німечествуй. Француз? Французюй. Татарин? Татарствуй. Все добре на своєму місці і в своєму лиці, і все красно, що чисто, природно, що не є підробкою””
ІВАН МАЛКОВИЧ
Хай це, можливо, і не
Найсуттєвіше,
Але ти, дитино,
Покликана захищати своїми
долоньками
Крихітну свічечку букви
“ї”,
А також,
витягнувшись на пальчиках,
Оберігати місячний серпик
Букви “є”,
Що зрізаний з неба
Разом із ниточкою.
Бо кажуть, дитино,
Що мова наша –
Солов’їна.
Правильно кажуть.
Але затям собі,
Що колись можуть настати і такі часи,
Коли нашої мови
Не буде пам’ятати
навіть найменший
Соловейко.
Тому не можна
Покладатися
тільки на солов’їв,
Дитино.
Про біль і моральні страждання, яких зазнає людина, втрачаючи рідну мову, чудовий вірш написав поет Володимир Шовкошитний:
Я – украинец до седьмых колен.
Прапрадед мой шелками шит на Сечи.
И ни чужбина, ни турецкий плен
Его казацкой не лишили речи.
Мне этот клад передавал отец,
И мама с молоком передавала.
И пил я нежность их родных сердец,
И их любовь стихом во мне звучала.
Но закружило. На моей щеке
Густой щетиной проростали годы.
И стих на украинском языке
Я не пою, и не в угоду моде.
Я растерял, как воду у горсти,
Тот клад, что сохранил в неволе прадед, –
Не знаю языка, сказать по правде..
Простите, сыновья, и, дочь, прости.
Прости меня, прапрадіде-козаче.
Прости мене, мій споконвічний краю.
За те, що на російській мові плачу
Об тім, що мови рідної не знаю.
С. АНДРУСІВ
“Чого ж ми, українці, так спрагло тягнемося до свого минулого? Це ознака нашого духовного здоров’я чи, навпаки, невпевненості, ущербності й страху перед сучасним і майбутнім, історичної інфантильності? Так само, як окрема людина в хвилини зневіри і невдач, приниження рятує себе, віру в свої можливості, звертаючись до зоряних сторінок власного минулого, так і народ, коли утверджує себе поміж іншими народами, а ще більше тоді, коли настає загроза його духовного чи фізичного знищення, розчинення “на розпуттях велелюдних” історії, щоб вижити, апелює до свого минулого. Мабуть, так дерева під час бурі волають до свого коріння. “Народ живий, допоки жива його історична пам’ять. Кінчається пам’ять – кінчається нація, починається щось інше”. Ці слова Д. Балашова б’ють по серцю кожного українця, хоч російський письменник передовсім мав на оці росіян. Відразу згадуєш процес денаціоналізації, що охопив Південно-Східну Україну, зокрема міста, чиє населення з частини нації перетворилося поступово у “щось інше”, якому немає наукової назви, – уже не в українців, але ще не в росіян, – чи це не симптом кінця нації? Чому ж закінчується пам’ять, що віщує кінець нації,, адже пам’ять, як розмірковує герой історичної повісті Ю. Мушкетика “Літній лебідь на зимовому озері”, – це найтривкіше з усього, що є у людей на землі? Пам’ять ніколи не закінчується сама по собі, вона закінчується лише тоді, коли її прикінчують – убивають.
Ми, українці, такі спраглі за минулим, історією, яку у нас постійно віднімали. Впродовж багатьох століть обрубували корені нашого минулого, і можна лише подивуватися, що, порубані, потоптані, понищені, вони знову відростали. Але підростали й нові рубачі. І палії також, що випалювали “каленим железом” і репресіями дух українства, національної самосвідомості – і горів він, горів, як неопалима купина, і не міг догоріти”.
СТАНІСЛАВ ЧЕРШЛЕВСЬКИЙ
Ви собі гадали: ми – телята?
Будем пастись там, де поженуть?
Ви гадали: назва наша клята
Кане потихеньку в каламуть?
Прогадали! Б’ється, оживає
Серце в журавлиному крилі!
Поки це століття ще триває –
УКРАЇНА – назва цій землі!