Резюме про судову процедуру в романі “Майстер і Маргарита”
Всі тести Воланда, пред’явлені Берліозові, побудовані по одному принципі, гідному Сократа. Дається неповна й/або перекручена інформація, для того щоб опонент її спочатку пізнав, потім доповнив і виправив. “Сократовость” прийому в тім, що, навіть знайшовши правильну відповідь, опонент одержував не підтвердження, а спростування своїх дефініцій. (Наприклад, зрозуміти, чому Воланд “фахівець” по Герберту, він міг, лише визнавши в співрозмовнику диявола.)
Цей принцип видерживается не тільки в словесних, але й у знакових тестах. “Боже
Питання: чи сумлінне цей спосіб судового наслідку? Формально, з погляду теперішньої судової практики, – немає. Але суд^-те адже був особливий. Буффонадность була до певної міри змушена: як сперечатися всерйоз про віру, якщо противна сторона в принципі заперечує можливість обговорення? Але в понятті Воланда – і Булгакова – спор цей може бути тільки гранично серйозний. Традиційно така суперечка може бути тільки софістичним, судження повинні опиратися на думки визнаних
В аргументації Воланда, втім, помітні слабкі місця. Добре, Берліоз проявляє непрощенну неграмотність. Не можна користуватися аргументами великої теології й історіографії, вириваючи їх із системи поглядів авторів; негоже користуватися працями вчених як кийком. Це – обман і неправда, безчесне звертання з об’єктом пропаганди, – та й із ученими, хоча б і померлими. Всі так, але адже й у доводах самого Воланда помітний розрив. Воланд і його співавтор, Майстер, здаються несумлінними історіографами – а отже, у питанні про буття Христа, і несумлінними теологами. Їхнє оповідання про Иешуа Га-Ноцри протистоїть історії у важливому пункті: проповідник, що не мав своєї школи, навряд чи міг залишити істотний слід у пам’яті людей і покласти початок християнської релігії
Заперечення дуже сильне. Не бувало такого в історії, не зустрічалися ще великі реформатори, що не залишили нащадкам ні діючої організації, ні хоча б книги. Євангельська версія, по якій Христос створив активну, структурно організовану групу послідовників, без сумніву, багато предпочтительней. Св. Павло, Магомет, Мартін Лютер теж створювали організації
Це заперечення не парирується начебто ніякими історичними побудовами. Теологически – скільки завгодно; наприклад, Богу не потрібні мирські організації для твердження свого Слова. У системі “Майстра” можливо й дзеркальне положення: про спадщину Иешуа Га-Ноцри затурбувався Воланд так само, як він відновив втрачену книгу Майстра. Це навіть вероятней попереднього софізму
Однак можна показати, що версія Булгакова опирається на історіографічну платформу, створену надзвичайно шанованим істориком
Наукова христология в Росії завжди була не в пошані. До 1917 року – через церковну цензуру, після – через атеїстичну цензуру. У ХХ столітті були два маленьких віконця в часі, коли христологи могли публікуватися відносно вільно, – між 1907 і 1925 роками. У другому періоді відомий історик, згодом академік Сергій Олександрович Жебельов перевів на росіянин заключну главу II тому фундаментальної праці Едуарда Мейера. Книжечка повинна була зробити велике враження на фахівців і дилетантів. На той час на книжковому ринку затвердилася монополія “мифологистов”, що люто заперечували історичність Ісуса, і раптом серед древсов і немоевских з’являється праця найбільшого історика, у якому Ісус розглядається як історична особа! От характеристика, що учений перекладач дає праці і його авторові: “На цю тему всякого роду особами написано дуже багато всякого роду книг. Серед них праця Эд. Мейера займе, безперечно, одне із самих почесних і видних місць; за це говорить і ім’я автора, і – ще більшою мірою – характер і виконання самої праці. …На вченому небокраї Эд. Мейер – зірка першої величини. У тій області, що є предметом його спеціальних занять, у сучасному вченому світі Эд. Мейер – сонце” .
Відволічемося поки від історіографічної проблеми Христа й зрівняємо теологічний стрижень “Майстра” з ідеями Мейера. Найбільш помітна риса булгаковської “теології” – величезне значення, що надає сатані. Воланд по чи владі не перевершує Бога (у посюстороннем світі напевно). Ідея ця аж ніяк не нова – та й що можна знайти нового в християнській літературі? Але така теологія не суперечить спостережуваним соціальним фактам: добро уживается зі злом, сатана – з Богом; мир принципово єдиний, хоча й дуалистичен: сатана панує на землі, Бог – у якімсь ідеальному загробному світі. Дві тисячі років тому було те ж саме: Бог Син виявився на землі неспроможний у порівнянні із сатаною. У цьому пункті теологічна концепція підпирає історичну – концепцію непомітного Христа, з якої ми почали й у якій, на нашу думку, є протиріччя
Отож, історик Эд. Мейер трактує християнство дуже схоже на Булгакова. “Насправді ж, навчання Ісуса й все християнство, незважаючи на цілком виразно сформульований у його свідомості монотеїзм, представляє собою яскраво виражений дуалізм. …Пізніше іудейство й християнство, що опирається на нього, незважаючи на офіційно визнаний монізм… у практиці реального життя є цілком дуалістичними религиями. …Фактично сатана є володар цього миру. Всемогутність божие, по суті, обмежено царством божиим (civitas dei): це – ідеал, що ніколи не може бути здійснений при існуючих умовах. …Вийшло внутрішнє протиріччя, з яким богослов’я безупинно боролося, але дозволити це протиріччя не могло”. Друга виділена фраза зовсім точно передає суть суперечки Иешуа Га-Ноцри з Пілатом. Иешуа пророчествует створення ідеального “царства істини й справедливості”, у відповідь на що Пілат кричить: “Воно ніколи не настане!”
Зрозуміло, трактуючи християнський догмат, історик Мейер не виходив з нього при конструюванні моделі палестинських подій; ні Бог, ні диявол на його сцені не з’являються; опис діяльності Ісуса в Мейера дуже близько до канонічного: Ісус мав послідовників, його привітали юрби, він стояв на чолі сильної організації й діяв як “повноважний володар громади на противагу її верховним керівникам”. Начебто проповідник-одинак Га-Ноцри зовсім не схож на месію по Мейеру. Але в заключному абзаці своєї праці знаменитий історик раптово перетворює Ісус поодинці після смерті! “Здавалося, зі стратою Ісуса справа його загинули; його прихильники розбіглися в усі сторони
Можна було очікувати, що про нього, через небагато років після його смерті, зовсім забудуть”, тому що багато проповідників у ті неясні для Іудеї часи викликали “таке ж, а те навіть і більше сильне порушення, яке викликав він”, але зникли з історичної пам’яті безвісти. Ну, тут не все понятно. Причиною, по якій Ісус не був забутий, звичайно думають життєздатну організацію, що залишилася після його смерті, описану в “Діяннях апостолів”. По якихось міркуваннях (напевно, розкритим в III томі його праці) історик уважає цю версію малоймовірної й пропонує свою. “У цьому позначається могутнє значення його особистості. Те враження, що Ісус залишив у простих людях, його супровідних, не давало їм спокою, поки вони, для вираження того незбагненного, що вони пережили, не знайшли, як вони думали, спокутних слів. Це й забезпечило їм світовою успіх”.
“Могутнє значення особистості” – от у чому сіль, ці три слова міг написати на своєму прапорі Булгаков! Ні сумніву, Левий Матвій, єдиний учень і спадкоємець ідей Га-Ноцри, супроводжував йому не через ідеї – які ледь міг зрозуміти й “переплутав”, – але через чарівність особистості вчителі, що почуваємо й ми, читачі. Ще сильніше це видно, мабуть, на прикладі Пілата, що дійсно “думок не розділяв”, навіть активно їм противився – але чарівності піддався цілком. Булгаков довів гіпотезу Мейера до крайнього вираження, до демонстраційної форми. Якщо організація, створена Ісусом, не зробила головної справи, не підхопила й не понесла ідей Христа, а вся заслуга належить його особистим якостям, то геть апостолів, геть захоплені юрби, що кричать “осанна!”. Вони не потрібні, тому що тільки заслоняють – у літературі – “могутнє значення особистості”…
Таким чином, не можна вважати Булгакова – і Майстри, і Воланда відповідно – несумлінними істориками: їхнє оповідання опирається на авторитет Эд. Мейера. І “теологія” Булгакова опирається на нього же.
(2 votes, average: 3.00 out of 5)