REQUIEM – АННА АХМАТОВА
Ні, не під чужинним небозводом
Вирієм я тішила судьбу –
Я тоді була з своїм народом.
Там, де мій народ, на лихо, був.
ЗАМІСТЬ ПЕРЕДМОВИ
У страхітливі роки єжовщини я простояла сімнадцять місяців у в’язничних чергах у Ленінграді. Одного разу хтось “упізнав” мене. Тоді жінка з голубими губами, яка стояла за мною і яка, звісно, ніколи в житті не чула мого імені, спам’яталася від заціпеніння, що ним усі ми були скуті, і запитала мене на вухо (там усі розмовляли пошепки):
– А це ви можете описати? І я сказала:
–
Тоді щось схоже на посмішку промайнуло тим, що колись було її
Обличчям.
ПОСВЯТА
У такому горі никнуть гори.
Кам’яніє тікищем ріка.
Незворушні лиш в’язниць затвори.
Поза ними “каторжанські нори”
І журба, як смерть, гірка.
Ще для когось, може, віє легіт,
Ніжне сонце за Неву спада –
Ми не знаєм, будневі підлеглі.
Чуєм лиш ключів іржавий скрегіт
Та важкий державний крок солдат.
Дзвонять нам заутрені зловіщі.
Брук столичний одичів, знімів.
Збіжимось – мерці од нас живіші!
Сонце низько, та Нева у вічі
Зблискує надією в імлі.
Врешті
Назавжди відрізнена од всіх,
Мов на плоті – навзнак – згвалтували,
Пси у підворітні не дорвали,-
Йдеш, немов сновида… В мертвий світ…
Де тепер сестриці безталанні
Двох моїх осатанілих літ?
Сніг сибірський, може, їм востаннє
Шелестить з-під місяця й не тане?
Всім їм шлю прощальний свій привіт.
ВСТУП
Це було в ті часи, як всміхався
Тільки мрець: розквитався – і рад.
Наче зайвий доважок, гойдався
При в’язницях своїх Ленінград.
А коли, одурілі від муки,
Уже ткалися в’язнів полки,
Їм уривчасту пісню розлуки
Паровозні ридали гудки.
Зорі смерті стояли над нами,
І безвинна судомилась Русь
Під кривавими каблуками
1 під шипами чорних “марусь”…
І
Забирали тебе на світанку,
Мов на цвинтар, тебе провела.
Плачуть діти тобі наостанку,
На божниці свіча опливла.
На устах твоїх – крига ікони,
Смертний піт на чолі… Смертна мить…
Як стрілецькі знеславлені жони.
Під Кремлем буду вити і вить!
II
Тихо плине тихий Дін,
Жовтий місяць входить в дім.
Входить в шапці набакир.
Хлібний місяць, лютий мир.
В домі – голод і пітьма.
Хвора жінка в цім. Сама.
Мужа вбито. син в тюрмі.
Хто заплаче по мені?
ІІІ
Ні, не я, це за мене хтось інший страждає.
Я б так не могла, а лицедійство
Хай запинала чорні заступлять.
І хай винесуть ліхтарі…
Ніч.
IV
Уявити б тобі, насмішнице,
Чарівнице в своїм гурті,
Царськосільська весела грішнице,
Що тобі судилось в житті – Під Хрестами*,
Із передачею, Дням і чергам втративши лік,
І твоєю сльозою гарячою
Новорічний скипається лід.
Осокір в’язничний гойдається,
Ні шелесне, а скільки там
Безневинних доль обривається…
V
Сімнадцять місяців молю,
Чекаю без надій,
Але не знає кат жалю,
Жаханний сину мій.
Все переплуталось навік,
Не тямлю білий світ,
Хто звір у пім, хто чоловік,
Коли мій смертний звіт.
Лиш квіти, як цвіли, цвітуть.
Кадильний подзвін. І ведуть
У небуття сліди.
Пече в зіниці і зорить
Зловіщий знак мені згори
Великої зірки.
________________
‘ “Хрести” – назва тюрми.
VI
Тижні плинуть перебіглі,
Що стряслося, не збагну.
Синку, як тобі в тюрму
Надивлялись ночі білі,
Все ще цідяться ущерть
Вірлим оком і жорстоким
Над твоїм хрестом високим
І нашіптують про смерть.
VII
ВИРОК
І діждала слова кам’яного,
Придавило груди, ще живі.
Що ж, була готова я до всього,
Здужаю і владу слів.
Нині в мене днина клопітлива:
Треба вбити пам’ять і любов,
Треба, щоб душа закам’яніла,
Треба вивчитися жити знов.
Що ж бо інше? Літо палко шепче,
Ніби свято за вікном гуде.
Здавна я передчувала все це –
Дім осиротілий, світлий день.
VIII
ДО СМЕРТІ
Ти ж неминуче прийдеш – чом би й не тепер
Зарадити в страшній годині?
Чекаю. Двері навстіж. І вогонь помер.
Тобі що варт, простій і дивній,
Личину будь-яку нацупити? Прийди,
Ввірвись отруєним снарядом,
Чи з гиркою підстережи, немов бандит,
Чи задуши тифозним чадом.
Чи милу казку вигадай собі,
Майстрине, вправна в словоблудді,-
Бодай околиші побачу голубі
Й до смерті переляканих кербудів*.
Мені вже все дарма. Клубочить Єнісей.
Вгорі Північна зірка сяє.
І синій виблиск люблених очей
Останнім жахом застилає.
IX
Вже чорне безуму крило
Душі вгорнуло половину.
Вогненне ллє мені вино
І в чорну зваблює долину.
І я збагнула: переміг,
Йому я поступитись мушу,
Хоч безум паче вже й не мій,
Але мою конає душу.
В собі пі крихітки свого
Не дасть мені він врятувати
(Намарне впрохувати його,
На милосердя уповати):
Ні синову страшну сльозу,
Що випекла мені зіниці.
Ні день, який наслав грозу,
Ні мить побачення в в’язниці,
Ні прохолоду любих рук,
Ані розхвильні тіні липи,
Ні лагідний далекий звук –
Останні передсмертні схлипи.
X
РОЗП’ЯТТЯ
Не ридай Мене, Мати, у гробі зрящі.
Кербуд – керівник будинку.
1
Хор янгольський великий час возславив,
Небесна твердь отверзлася вогнем.
Вітцю сказав: “Пощо Мене зоставив!”
А матері: “О, не ридай Мене…”
2
Магдалина билася, ридала,
Любий учень в горі кам’янів,
Лиш на Матір, що, німа, стояла,
Аніхто поглянути не смів.
ЕПІЛОГ
1
Пізнала все: які спадають лиця,
Який з-під вік тече липучий страх,
Які страшні, незгойні запеклися
Клинописи страждання на шоках.
Який вівсяні і смолисті скроні
Зненацька осипає срібний сніг,
Догідно кривляться вуста безкровні,
Пересипає страх сухенький сміх.
Не милосердя лиш собі одній,
Для всіх благаю, хто стояв зі мною
Під люті стужі і в липневі дні
Під красною осліплою стіною.
2
Надходить урочий для помину час.
Я бачу, я чую, вчуваю всіх вас:
І ту, що надсил до кватирки тяглась,
І ту, що недовго топтатиме ряст.
І ту, що легеньким волоссям – як дим
Стріпнула: “Ходжу, як додому, сюди!”
Хотіла б згадати я всі імена,
Та віднято список, а де він – хто зна?
Широкий покровець зіткала я всім
Із бідних, у них же підслуханих слів.
Про них пам’ятатиму всюди й завжди,
Якої б мені не приспіло біди.
Коли ж мені стиснуть змордований рот,
Яким прокричав стомільйонний народ,
Хтось, може, півроку згадає мене,
На проводи тихо мене пом’яне.
Якщо ж у вітчизні, у нашій, трудній,
Поставити пам’ятник схочуть мені,
Я згодна, але заповіту мого
Не руште: край моря не ставте його,
Де я народилась, де сонце й пісок:
Останній урвався із морем зв’язок,
Ні в царськім саду, при таємному пні,
Де постать дівоча ще мріє мені.
Поставте ось тут, де я триста годин
Стояла – й замок не відкривсь ні один.
Ось тут, бо і в смерті спасенній боюсь
Забути про гуркіт зловісних “марусь”,
Про двері, розчахнуті нагло у двір.
Про жінку, що вила, мов ранений звір.
Нехай мені з бронзових мертвих повік,
Як сльози, підталий покрапує сніг,
І голуб в’язничний туркоче в імлі,
І тихо Невою ідуть кораблі.
(2 votes, average: 5.00 out of 5)